Пролог. Прокинутися біля чужого тіла було не найгіршим ранком Лії

Першою думкою Лії Арден було те, що підлога холодна.

Другою — що вона лежить на ній обличчям донизу.

Третьою — що в нормальному Всесвіті капітанка першого міжзоряного корабля людства не повинна прокидатися на підлозі чужого біологічного ковчега після того, як щойно врятувала цивілізацію від безтілесної космічної концепції примусової близькості.

Четверта думка була значно практичнішою.

Щось дихало поруч.

Лія не ворухнулася.

Вона відкрила очі.

Під її щокою пульсувала напівпрозора підлога «Аеріса». Усередині живої тканини ковчега рухалися тонкі сині нитки світла, нагадуючи кровоносні судини істоти, яку інженери Землі назвали б «біологічною транспортною платформою», щоб не визнавати, що корабель має обмін речовин, нервову систему і, цілком можливо, ставиться до них із тією самою сумішшю жалю та роздратування, з якою дорослі ставляться до дітей, що знайшли плазмовий різак.

Повітря пахло вологою рослинністю, металом і чимось солодким.

Лія зробила вдих.

Груди боліли.

Ребра теж.

Голова повідомляла про свою присутність методичними ударами зсередини, ніби там працював дуже сердитий технік із молотком і особистими претензіями до командування.

Дихання пролунало знову.

Повільне.

Глибоке.

Жіноче.

Лія підняла голову.

— Мара?

Відповіді не було.

Це було погано.

Якщо Мара мовчала, існувало три варіанти.

Перший: корабельний зв’язок не працював.

Другий: Мара була непритомна.

Третій: Мара вирішила, що ситуація настільки цікава, що краще кілька секунд поспостерігати, як біологічні істоти самі зіпсують собі життя.

Останній варіант був статистично найімовірнішим.

Лія сперлася на долоні.

М’язи слухалися неохоче. Перед очима на секунду потемніло, але свідомість не вимкнулася, що вона вже вважала позитивним результатом ранку.

Десь праворуч тихо клацнула мембрана.

Лія повернула голову.

І зрозуміла, що холодна підлога справді не була найгіршою частиною пробудження.

У відкритій регенераційній капсулі лежала жінка.

Капсули раніше тут не було.

Лія була в цьому впевнена.

Ще кілька годин тому цей сектор біологічного відсіку містив лише три веларійські медичні вузли, два резервні кокони й рослину, яка намагалася вкусити Ноа Вельса за рукав, після чого Мара внесла її до реєстру потенційних кандидатів на дипломатичну службу Землі.

Тепер між стінами виросла капсула.

Не встановлена.

Не змонтована.

Саме виросла.

Її оболонка складалася з прозорих пелюсток живої тканини, що розкрилися довкола тіла, ніби квітка нарешті вирішила показати, що вирощувала всередині.

Лія повільно піднялася на коліна.

Жінка була дорослою.

На вигляд — приблизно одного віку з Саерою, хоча визначати вік астеріан за зовнішністю було заняттям не набагато надійнішим, ніж визначати моральність земних урядів за офіційними пресрелізами.

Її шкіра була світлою, але не холодно-перламутровою, як у більшості астеріан. У ній було людське тепло — рожевий відтінок уздовж плечей, живота, стегон.

Тіло прикривала тонка срібляста мембрана, сформована самою капсулою. Вона облягала жінку, як живий медичний костюм, залишаючи відкритими лише плечі, руки, шию й частину ребер.

Уздовж боків проходили темні візерунки.

Лія бачила такі на Ілларі.

Веларійські дихальні канали.

Але обличчя…

Лія його не знала.

І водночас знала надто добре.

Бо бачила його в пам’яті Саери.

У каюті без номера.

У холодних садах Астери.

У моменті, який не належав Лії, але після ритуалу злиття пам’яті назавжди залишився в ній.

Те саме високе чоло.

Ті самі тонкі брови.

Ті самі губи, що колись усміхалися Саері під крижаними квітами.

Ті самі очі — поки що заплющені.

Ейлана.

Мертва вже багато років.

Мертва настільки остаточно, наскільки взагалі можна було використовувати слово «остаточно» після останніх кількох місяців.

Лія повільно підвелася.

— Ні.

Жінка не відповіла.

— Ні, — повторила Лія вже голосніше.

Капсула теж нічого не сказала.

Це було грубо, але очікувано.

Лія підійшла ближче.

Медичний сенсор над капсулою ожив.

На поверхні мембрани виникли символи веларі, потім астеріанські знаки, потім земні цифри.

Пульс.

Температура.

Насичення крові киснем.

Нейронна активність.

Лія дивилася на показники кілька секунд.

Потім на власний наручний медичний модуль.

Потім знову на капсулу.

— Це вже не смішно.

Серце жінки билося в тому самому ритмі, що й її власне.

Удар.

Удар.

Пауза.

Удар.

Лія затримала дихання.

Пульс у капсулі сповільнився.

Її власний теж.

— Мара, — сказала вона.

Тиша.

— Мара, якщо ти зараз просто спостерігаєш, я знайду спосіб відключити тобі почуття гумору.

У комунікаторі нарешті тріснуло.

— Капітанко, ви погрожуєте фундаментальній частині моєї особистості.

Лія заплющила очі.

— Слава Всесвіту.

— Вельми несподівана реакція на мій голос. Записати?

— Ні.

— Уже записала.

— Мара.

— Я теж рада, що ви живі.

Голос ішов із перебоями. Мара звучала тихіше, ніж зазвичай.

Лія торкнулася комунікатора.

— Де ти?

— У власному тілі, якщо це питання географічне. Лежу в сусідньому медичному секторі й намагаюся зрозуміти, чому легені болять після використання. Це дуже неефективний орган.

— Чому я на підлозі?

— Бо впали.

— Дякую.

— Я тут, щоб робити складне зрозумілим.

Лія знову подивилася на жінку.