Розділ 34

Розділ 34.

20 березня 2039 року

Зал управління в Оппдалі занурився в напружену тишу, але за його межами світ вирував. Це був день «Великого Пробудження». По всій планеті — від забитих людьми площ Токіо та Нью-Йорка до крихітних сіл в українських степах — мільярди очей були прикуті до екранів. Трансляція йшла всюди: по телебаченню, в інтернеті, на велетенських вуличних моніторах. Світ, що завмер у передчутті кінця, сьогодні вперше за довгі місяці дивився в небо не зі страхом, а з надією.

На центральному екрані Оппдала йшов прямий сигнал із мису Канаверал. Володимир сидів у першому ряду, Марина міцно тримала його за руку. Поруч застигли учні та вчені проєкту. Сьогодні вони були лише глядачами грандіозного спектаклю, сценарій якого писали їхніми власними руками.

На орбіті «Брандер» виглядав величним і досконалим. Камери модулів-спостерігачів передавали картинку в надвисокій якості: сонячне світло вигравало на титанових кріпленнях та матовому суперпластику.

— Початок синхронізації ШІ-контурів, — пролунав у динаміках спокійний голос головного диспетчера з Флориди. — Активуємо енергетичну шину бойового ядра.

На графічній схемі було видно, як окремі підсистеми починають «прокидатися». ШІ бойової частини провів юстування рейкових гармат — стволи ледь помітно ворухнулися, вирівнюючи приціли. Окремий контур імпульсних двигунів розгону підтвердив готовність енергетичних каскадів.

Нарешті головний ШІ-координатор дав сигнал: «System Ready».

— Починаємо тестове маневрування, — скомандували з Канаверала. — Тест імпульсних систем орієнтації.

Володимир затамував подих. Це був момент істини для маневрових блоків, чиї накопичувачі вони заряджали в цих самих залах. На корпусі «Брандера» спалахнули короткі, сліпучо-блакитні розряди. Імпульсні двигуни, працюючи на чистій енергії, почали повільно, величаво обертати багатотонну конструкцію.

Це виглядало магічно: 120-метровий сталевий спис слухняно повертався, немов під дією невидимої сили.

— Крен стабільний. Тангаж у нормі, — доповідав голос із динаміків. — Входимо в пробний виток.

«Брандер» почав своє перше коло навколо Землі. Мільярди людей на площах затамували подих, спостерігаючи, як сонячні зайчики ковзають по корпусу Левіафана. ШІ-координатор працював бездоганно, миттєво виправляючи траєкторію за допомогою мікроімпульсів. Координація була повною — «Брандер» став єдиним цілим з навігаційною мережею планети.

Коли гігант завершив коло і завмер на вихідній позиції, розгорнувши носову частину в бік далекого астероїда, світ вибухнув. Володимир знав, що зараз на площах міст тисячі людей плачуть від радості, обіймають незнайомців і кричать слова подяки. В Оппдалі ж панувала важка, усвідомлена тиша.

— Системи підтверджені, — тихо сказав Володимир. — Тепер він живий.

Він дивився на екран, де «Брандер» виблискував на фоні зірок, наче символ нової ери. Залишалося два тижні до старту. Володимир відчував гордість за людство, яке зуміло створити таку досконалу зброю, але його чотири свідомості вже прораховували наступний крок. Він знав те, чого не знали люди на площах: ця ідеальна машина — лише перший ешелон оборони. І якщо вона схибить, йому доведеться стати другим.

Поки планета перебувала у стані ейфорії, в потаємному секторі «Зеро» панувала похмура діловитість. Тут не було телекамер, лише тьмяне освітлення та приглушений скрегіт інструментів. Група монтажників під наглядом провідних інженерів проєкту займалася демонтажем Сфери.

Робітники працювали мовчки. Їм не пояснювали справжнього призначення цієї установки. Для них це було чергове «високотехнологічне обладнання стабілізації», яке терміново потребувало перебазування ближче до Дніпровського вузла зв’язку. Професіонали високого класу, вони звикли не ставити зайвих питань. Все, що робилося в межах проєкту, — все для порятунку планети.

Володимир стояв осторонь, спершись на холодну металеву колону. Він дивився на Сферу з неприхованою відразою. Ця конструкція, над якою вони билися стільки часу, здавалася йому потворним пам’ятником людському безсиллю. Вона була втіленням «Плану Б» — плану, який означав загибель усього, що він любив, усього, що бачив навколо.

— Дивно, — тихо сказала Марина, підійшовши ззаду. — Світ дивиться на «Брандер» і бачить там своє спасіння. А ми тут пакуємо ці «двері в майбутнє». Як надію, що ми все ж таки виживемо, хай і так...

Володимир нічого не відповів. Слова про «двері» відгукнулися в ньому болем. Яке це майбутнє, де він буде енергетичним привидом у 1975 році, залишивши мільярди людей згорати в полум’ї астероїда? Для нього це були не двері, а вузька щілина в паркані, крізь яку міг пролізти лише він один, несучи на плечах тягар пам’яті про мертвий світ.

Марина подивилася на його застигле обличчя, на стиснуті щелепи й похмурий погляд, спрямований на мідні котушки стабілізаторів. Вона відчула його ненависть до цього заліза.

— Ти так на неї дивишся, наче це ешафот, — прошепотіла вона, торкнувшись його руки.

Володимир лише мовчки пригорнув її до себе. Він не хотів руйнувати її тендітну віру в «перехід». Він просто тримав її, відчуваючи тепло живої людини, і молився всім богам, яких знав, щоб ці контейнери в Україні так і залишилися нерозпакованими. Щоб «Брандер» зробив свою роботу, а Сфера назавжди перетворилася на купу непотрібного брухту.

Коли останній блок було завантажено у непримітний контейнер із маркуванням «Спецобладнання. Об’єкт 404», інженери підписали акти приймання. Вантажні кари беззвучно покотилися до виходу.

За два дні транспортний борт піднявся в нічне небо Норвегії, тримаючи курс на схід. Володимир проводжав його поглядом із вікна кабінету. Там, у вантажному відсіку, летіла його страховка. Його прокляття.

А на орбіті, у променях ранкового сонця, сліпучо виблискував «Брандер», готуючись до свого вирішального ривка. До 6 квітня залишалося чотири дні.

6 квітня 2039 року