Розділ 33

Розділ 33

Першим, на початку листопада, з цим питанням підійшов Іваненко. Він зачекав, поки в коридорі затихнуть кроки вчених, і зайшов до кабінету Володимира. Його обличчя було блідим, а в руках він нервово м'яв старий записник.

— Володимире. Я хотів попросити... — Петро затнувся, дивлячись у вікно на засніжені гори. — Якщо все-таки дійде до другого плану, не дай Боже... Будь ласка, знайдіть мене в тому житті. Візьміть у свою команду.

Володимир відклав планшет і уважно подивився на друга та вченого.

— Коли саме, Петре? У дев'яностих? Коли я почну збирати перше ядро в інституті?

— Ні, — Іваненко хитнув головою. — У дев'яностих я ще буду занадто молодим і нічого не розумітиму. Я молодший за вас на вісім років... Мені потрібно пізніше. Після початку великої війни, але до січня двадцять третього. До того, як російська ракета забере моїх близьких.

Петро зробив крок ближче, голос його затремтів:

— Двадцять шостого квітня двадцять другого року. Мені тоді вкотре відмовили у військкоматі, мовляв, фахівець-матеріалознавець потрібен у Дніпрі. Я був розбитий. Якщо ви підійдете до мене саме в цей день... я піду за вами куди завгодно.

— Чому такий ризик? — тихо запитав Володимир. — Чому не раніше, щоб взагалі не допустити війни у вашому житті?

— Бо в нульових я зустріну свою Наталю, — Петро винувато зітхнув, і в його очах блиснула гірка мудрість. — Потім народиться донька Оленка, потім онуки... Я хочу, щоб вони знову прийшли у цей світ. Я хочу прожити з ними ті щасливі роки.

Він замовк, стискаючи записник.

— А ви... ви — як сонце, Володимире. Ви змінюєте все навколо себе. Чим ближче до вас, тим швидше розбігається реальність. Якщо ви з'явитеся в моєму житті занадто рано, я можу ніколи не зустріти Наталю. І тоді моєї доньки просто не буде.

Володимир мовчав. Від цих слів у кабінеті наче стало холодніше. Петро розумів те, про що інші боялися думати вголос: якщо план «Другий шанс» спрацює, Володимир стане вбивцею власної родини. Вони з Мариною зможуть народити ще дітей у новому житті, але це будуть інші люди. Ольги не буде. Миколая не буде. Ті онуки, що зараз сплять у ліжках на базі, просто розчиняться в імовірностях, яких не сталося.

— Я запам'ятав дату, Петре, — нарешті відповів Володимир, відчуваючи, як кожне слово дається з болем. — Двадцять шосте квітня двадцять другого. Дніпро. Я знайду тебе.

Іваненко коротко кивнув і швидко вийшов, не озираючись.

А Володимир залишився сидіти в тиші, дивлячись на власні руки. Вони тремтіли — ледь помітно, але тремтіли. Він простягнув руку до столу, взяв чистий аркуш паперу. Дістав ручку. І повільно, акуратно вивів:

26 квітня 2022. Дніпро. Петро Іваненко. Військкомат.

Перша дата. Перший якір у майбутньому, якого не повинно бути.

Він готувався стати богом для людства, але ціною цього була повна, абсолютна самотність батька, який пам'ятатиме дітей, що ніколи не народилися.

Минув тиждень. За вікнами Оппдала лютувала листопадова хуртовина, але всередині бази панувала задушлива, стерильна тиша.

Володимир виходив із блоку діагностики, коли його перехопила Вероніка. Вона не була схожа на зазвичай впевнену в собі жінку — її плечі були напружені, а погляд чіпким і тривожним.

— Володимире, — вона почала без вступу, — я знаю, що ви пообіцяли Іваненку. Я прошу про те саме.

Січовий зупинився. Він уже бачив цю тінь у її очах. Всі вони тепер дивилися на нього як на поштовий ящик, у який можна кинути листа самому собі в минуле.

— Коли, Вероніко? — тихо запитав він. — Ви ж з Ігорем із успішних нульових. Ви могли б стати частиною моєї команди ще тоді.

Вероніка гірко посміхнулася і поправила пасмо волосся.

— У нульових? Ні. У ті часи ми з Ігорем були молодими, зухвалими й неймовірно багатими. У нас було все, про що можна було мріяти тоді. Ми б не пішли за вами, Володимире. Ми б вирішили, що ви — черговий містик або дивак, який заважає нам насолоджуватися життям. Нас неможливо було «купити» ідеями про порятунок світу, коли світ уже належав нам.

Вона зробила паузу, важко зітхнувши.

— Нам потрібен тридцятий рік. Травень, чотирнадцяте число. Саме тоді ми повернемося з клініки в Німеччині. Це був день, коли наше життя розбилося вщент. Лікарі винесли вирок Вікторії: серце зношене, потрібна трансплантація, інакше вона не проживе й року.

Вона подивилася йому в очі, і Володимир побачив там материнський відчай.

— До цього моменту ми не захочемо нічого змінювати. Нам буде надто дорого коштувати наше благополуччя. Але в той день, чотирнадцятого травня, ми опинемося на самому дні, у відчаї. — Її голос зірвався. — Знайдіть нас. Прийдіть і зціліть Віку до того, як вона почне згасати. Тоді ми віддамо вам усе: наші активи, наші зв'язки, наші життя. Бо без неї нам те «все» не потрібне.

Володимир дивився на неї й бачив той самий патерн, що й у Іваненка. Кожен із них хотів зберегти свій відрізок щастя — навіть якщо він був коротким. Вони були готові пережити найстрашніші дні свого минулого знову, аби тільки отримати шанс на «іншу» розв'язку.

— Чотирнадцяте травня, тридцятий рік, — повторив Володимир, немов забиваючи черговий цвях у каркас своєї пам'яті. — Я прийду. Вікторія буде жити. Я в будь-якому разі не допустив би її смерті.

Вероніка коротко, вдячно стиснула його руку. Її долоня була холодною. Вона пішла, а Володимир залишився стояти, відчуваючи, як його список «точок входу» стає дедалі довшим.

Кожне таке прохання було як якір, що тримав його в майбутньому, якого не повинно бути.

Він розумів: у тому житті, де він прийде до них у 2030-му, він уже буде главою фінансової імперії, власником приватної армії та «сплячим богом». Він прийде до них не як прохач, а як рятівник, і вони навіть не здогадуватимуться, що в іншій реальності вони разом чекали на кінець світу.

Вечір у житловому блоці Січових видався нестерпно тихим. Володимир зібрав найближчих — Марину, Ольгу та Миколая.