Розділ 29

Розділ 29

Після Різдва запуски космічних модулів вийшли на плановий режим. Кожна з установок проводила по два запуски на добу. Таким чином по чотири блоки опинялися на орбіті щодня. Спочатку маневрові, а потім уже й інші.

Володимир стояв у командному центрі, дивлячись на великий екран. На ньому була зображена тривимірна модель.

«Брандер» не був схожий на жоден космічний корабель, який коли-небудь створювало людство. Це був монолітний металевий молот, гігантська гексагональна призма, спроєктована для єдиного — смертоносного удару.

— Його структура нагадує сталевий хребет велетня, — підійшов Іваненко, і в його голосі звучала гордість. — Усього конструкція має об'єднати понад півтори тисячі автономних модулів. Кожен — частина єдиної стільникової мережі.

Він викликав на екран креслення.

— Перший ряд — «Вістря». Дев'яносто один бойовий блок. Цей ідеальний шестикутник тридцять шість метрів завширшки — справжня стіна вогню. Кожен блок несе чотириствольну рейкову гармату та боєкомплект. Це свердло, що має прогризти шлях крізь астероїд ще до того, як сам корабель торкнеться його поверхні.

Володимир уявив це — дев'яносто одну гармату, що вивергають смерть у темряву космосу. Сто вісімдесят два постріли за секунду. П'ять хвилин безперервного вогню. П'ятдесят п'ять тисяч снарядів, кожен з яких несе потужність двохсот п'ятдесятикілограмової авіаційної бомби й вибухає з температурою в сім тисяч градусів.

— За вогневим щитом розташовується «Тіло», — Петро Васильович змінив зображення. — Сімнадцять послідовних рядів модулів, забитих вибуховою начинкою та енергетичними накопичувачами. Це колосальна маса, що має передати свою кінетичну енергію цілі. А завершує цей стодвадцятиметровий моноліт останній, дев'ятнадцятий ряд — «Серце». Тут розміщуються основні розгінні двигуни, здатні штовхати тисячі тонн заліза крізь космічний вакуум.

— Але це лише кістяк, — додав Євген Олександрович, приєднуючись до розмови. — Ззовні на гранітну плоть «Брандера» нарощуємо додаткові системи, мов м'язи на скелет. Маневрові двигуни для тонкого коригування курсу та спеціальні автономні блоки-ретранслятори. Останні мають від'єднатися за кілька хвилин до зіткнення, щоб стати «очима» людства — передати на Землю кадри фінального удару.

Володимир дивився на креслення й відчував дивне задоволення. Вони будували не корабель. Вони будували штучний метеор, наділений людським розумом. І це працювало. Кожен день по чотири блоки. Кожен тиждень конструкція ставала дедалі більшою.

— З великими накопичувачами все йде за планом, — сказав він. — За розрахунками, до старту їх вийде близько двох з половиною тисяч. Вистачить.

— А з зарядами для гармат? — запитав Петро Васильович.

Володимир зморщився.

— Гірше. Мої заряджають максимум сорок штук на день. Навіть якщо в майбутньому збільшать до шістдесяти... Тож дві години на день я приділяю й цьому питанню.

Хтось віддавав усі сили на порятунок Землі, а хтось не змінював своїх звичок. Спочатку, в середині січня, розразився скандал. З'ясувалося, що компанія, яка будувала нову лінію електромережі з Центральної Європи до Оппдалу, розкрала чималеньку частину грошей. А буквально за тиждень — новий скандал. Вже інший концерн, той що постачав метали, був замішаним в історії про «відкати».

Шостого лютого Володимир прокинувся від телефонного дзвінка. Панов. Голос напружений.

— Увімкніть новини. Негайно.

Він пройшов у вітальню, увімкнув екран і завмер.

Трансляція йшла в прямому ефірі. Троє чоловіків у масках стояли біля основи розгінної труби. За ними — ніч, прожектори бази, силуети гір.

— ...кара, наслана Аллахом! — кричав один із них на камеру. — Ви не маєте права перешкоджати волі Всевишнього! Астероїд — це знак! Це...

— Володя, — Марина стояла в дверях, обличчя бліде. — Що це?

— Терористи, — тихо відповів він.

На екрані з'явилися фігури охорони, що наближалися. Терористи щось крикнули один одному. І вибух.

Екран спалахнув білим. Потім — лише шум.

Ранкова планерка зібрала всіх. Учасники проєкту, вчені, послідовники — усі дивилися в екран, де знову й знову крутили запис.

— Троє загиблих, — сухо доповів Панов. — Терористи. Більше ніхто не постраждав. Видимих пошкоджень немає, але цей та сусідні блоки труби під заміну.

— Як вони пробралися? — різко запитав Геннадій.

— З'ясовуємо. Але справа не в цьому, — Панов обвів поглядом присутніх. — Вони транслювали в інтернет. Дехто з новинних каналів підхопив трансляцію. Це спроба підірвати не трубу — довіру до проєкту.

Увечері Володимир та команда зібралися в зимовому саду.

— Не розумію, — нарешті сказала Ольга. — Як так можна? Ми рятуємо планету. Їхню планету теж.

— Люди не змінюються навіть під час смертельної небезпеки, — тихо промовив Андрій. — Я бачив це на війні. Хтось об'єднується, а хтось... Хтось просто божеволіє.

— Гіркота в тому, — Володимир повільно обертав чашку в руках, — що вони щиро вірять. Для них ми — богохульники. А вони — герої.

— То що робити? — Миколай стукнув кулаком по столу. — Чекати наступного разу?

Але відповіді не було.

Наступного ранку на планерці показали відеозвернення.

Папа Римський стояв на балконі Святого Петра, його постать здавалася маленькою на тлі величезного собору, але голос лунав твердо:

«Браття та сестри! Ті, хто підняв руку на "Трембіту", підняли її на саме Життя, що є даром Божим. Це не акт віри, це акт гордині та боягузтва. Я проголошую: кожен, хто допомагає цим безумцям, відлучений від церкви. Рятувати планету — це найвище служіння Творцю, яке зараз виконують люди в норвезьких горах».

Потім — великий імам із Каїра:

«Іслам — це релігія збереження, а не руйнування. Ці люди — не воїни, вони хариджити, відступники. Вони заважають порятунку мільярдів мусульман. Я звертаюся до кожного вірного: ваш обов'язок — знайти і зупинити будь-кого, хто готує зло проти Ковчега в Оппдалі. Захист цієї труби — це джихад за життя».