Розділ 28

Розділ 28

Повернувшись додому після виснажливих засідань у Женеві, Володимир очікував побачити зміни в очах людей, але Дніпро зустрів його звичною тривогою, що застигла в повітрі, мов передгрозове марево. Проте всередині самої бази, за високим парканом та під охороною, темп життя змінився кардинально. Навчання послідовників перетворилося на справжній іспит на витривалість. Володимир розумів: він більше не має права на м’якість. Часу на поступове втягування в стан не залишилося.

І «стару гвардію», і учнів від СБУ тепер тренували без жодних поступок. Кожен день починався з багатогодинних медитацій та практик виходу з тіла. Володимир особисто контролював кожного.

Новини з телеканалів та інтернету тільки додавали мотивації.

Світ навколо почав стрімко змінюватися, і ці зміни не завжди вселяли надію. Коли було оголошено про розширене засідання Ради Безпеки та офіційно визнано масштаб космічної загрози, планету накрила хвиля тихого жаху, що швидко переросла в хаос. Світові ринки, ці хиткі конструкції людської довіри, обвалилися за одну ніч. Гроші перетворювалися на папір, а акції нафтових та технологічних гігантів нічого не вартували проти шматка заліза, що летів із темряви.

У великих містах мітингарі вимагали дій, але самі не знали яких саме. Бандитизм та мародерство сплеснули в окремих регіонах — поліція, деморалізована не менше за цивільних, ледь справлялася. До кінця світу залишалося два роки, але хтось вирішив, що правила гри вже скасовані. Навіщо чекати на удар з неба, якщо можна взяти все зараз?

Увечері, коли Володимир повернувся з чергового виснажливого сеансу, Марина дивилася новини. Екран відображав похмуру мозаїку: палаючі квартали Парижа, розграбовані супермаркети Лос-Анджелеса, де люди билися за консерви, немов у часи великих воєн, релігійні фанатики на площах Риму, що проголошували гнів Божий.

— Божевілля, — тихо сказала Марина, не відриваючи погляду від синього мерехтіння. — Вони втратять людську подобу швидше, ніж астероїд увійде в атмосферу.

— Не всі, — Володимир важко сів поруч, відчуваючи кожним м'язом втому. — Поглянь на інший бік. Електростанції все ще дають струм. Машиністи ведуть потяги. Пекарі печуть хліб. Більшість тримається за звичний ритм, бо це єдине, що відокремлює їх від прірви. Інакше би вже нічого не працювало. Ми маємо дати їм щось натомість. Надію, яку можна побачити по телевізору.

І він мав рацію. Порядок підтримувався силою волі тих, хто вирішив боротися. Найрозумнішим рішенням урядів було заявити про початок безпрецедентної міжнародної співпраці. Будівництво бази в передгір'ях Довреф'єлльського масиву, неподалік норвезького містечка Оппдал, стало головним медійним проєктом планети. Кожен закладений камінь, кожна прокладена рейка освітлювалися новинами як символ того, що людство не збирається здаватися без бою.

Для стартової установки гори були необхідністю. Фізика вимагала довгого горизонтального розгону, який плавно переходив у підйом, щоб на фініші конструкція дивилася просто в зеніт. Довреф'єлль підходив ідеально. Це був Балтійський щит — стародавній, монолітний граніт. Тут не було примхливих розломів чи підступної сейсміки. Скеля мала стати єдиним цілим із гарматою, поглинаючи колосальну віддачу електромагнітного імпульсу.

Енергетика регіону також грала на руку. Поруч розташовувалися каскади гідроелектростанцій, а потужні магістралі дозволяли живити установку безпосередньо від енергосистеми країни. Клімат у цій частині Норвегії був сухим завдяки ефекту «дощової тіні». Це було критично. На швидкостях, близьких до космічних, будь-яка хмара на шляху снаряда перетворювалася на перешкоду, а обледеніння зрізу труби могло призвести до катастрофи.

Оппдал готувався стати серцем промислової машини. Логістичні ланцюжки простягалися через увесь континент. Сунндалсьора готувала металеві каркаси, Тронхейм — електроніку. Але «начинка» була справою всього світу. Штучний інтелект із Каліфорнії мав керувати всіма діями в космосі. Німецька оптика Zeiss готувала очі для системи. Тайвань та Корея штампували мікросхеми, здатні витримувати радіацію та магнітні бурі.

Та без України цей гігантський механізм залишався б лише купою дорогого брухту. Тільки українські фахівці знали, як поєднати магію енергії Січового з жорсткою фізикою заліза. На базі в Дніпрі атмосфера стала робочо-гарячковою. Американські інженери допомагали доводити імпульсні двигуни, засновані на принципах Z-machine. Естонці та японці разом із нашими вченими працювали над конденсаторами, намагаючись втиснути неймовірні об'єми енергії в обмежені розміри.

Україна виробляла великі накопичувачі, до яких додалися стосорокаміліметрові — ті, що призначалися для рейкових гармат. Усі частини пускових установок. Рейкові гармати та маневрові двигуни для космічних блоків.

До кінця травня старі послідовники вже дійшли до здібностей трансмутації. А Марина змогла заповнити чотирнадцятисантиметровий накопичувач. Щоправда, самій їй не вистачало сил.

Але був запропонований інший варіант.

Марина сиділа в кріслі. Біля неї на підставці — накопичувач. На відстані п'яти метрів від неї по колу стояло ще шість крісел: Ольга, Миколай, Андрій, Ірина, Вікторія та Наталія. Біля Марини стояв Володимир — він не брав участі, але контролював процес.

Така структура пояснювалася просто. Діаметр аури кожного послідовника, що опанував вихід із тіла, дорівнював шести метрам — тобто три метри від людини в будь-який бік. Було потрібно, щоб ці шари аури об'єднувалися, але при цьому не надто перекривали одна одну. Тож відстань у п'ять метрів була оптимальною. І між Мариною та близькими, і в тих між собою. Ну й Володимир зі своєю аномальною аурою з радіусом у десять метрів міг контролювати всіх.

Марина почала заповнювати накопичувач. П'ять хвилин, десять... Її аура почала втрачати кольори, блідішати. Інші приєднувалися до процесу — кожен сам бачив необхідний момент. Вони подавали енергію зі своїх аур в ауру Марини, і та знову розквітала кольорами, продовжуючи заповнювати накопичувач.