Розділ 27

Розділ 27

Ще не встигли оговтатися від звістки про смерть Віктора, а одинадцятого березня на ранковій планерці знову новина. Панов увійшов до зали, і його обличчя було незвично серйозним.

— Колеги, — почав він без традиційних вступів. — Маю повідомлення від керівництва. Чотирнадцятого березня відбудеться екстрене засідання Ради Безпеки ООН. Україна направить туди делегацію. Я та Володимир Олександрович будемо її членами.

У залі запанувала тиша. Марина перевела погляд на чоловіка, Петро Васильович випростався в кріслі.

— Тобто новини про астероїд були не качкою від жовтої преси? — нарешті подав голос Володимир.

Панов важко зітхнув.

— На жаль, ні. Різні дослідницькі центри звітують про те саме. Ймовірність зіткнення — понад вісімдесят відсотків.

— Коли? І які можливі наслідки? — голос Володимира звучав напрочуд спокійно.

— Астероїд зафіксували здалеку, тож у нас є час. Два роки. Квітень дві тисячі тридцять дев'ятого. А наслідки... — Панов підійшов до екрана, де з'явилася схема. — Астероїд величезний. Понад сто двадцять кілометрів у діаметрі. При зіткненні на зустрічних курсах... Швидкість руху Землі навколо Сонця — близько тридцяти кілометрів на секунду. Швидкість астероїда на момент зустрічі навіть більша — близько сорока. Тобто каменюка розміром понад сто кілометрів зіткнеться з Землею на сумарній швидкості в сімдесят кілометрів на секунду. Це двісті п'ятдесят дві тисячі кілометрів на годину. Ба більше, при наближенні завдяки гравітаційному полю Землі швидкість зросте ще більш ніж удвічі.

Він обвів поглядом присутніх.

— Не буде ніяких наслідків у звичному розумінні. Просто не стане ні Землі як планети з твердою корою, ні людства. Лише лавовий океан.

Тиша стала абсолютною.

Панов дав їм хвилину, аби осмислити почуте.

— Ось такі справи. Всі країни зараз готують пропозиції до Ради Безпеки. Україна виступатиме з проєктом, над яким ми тут працюємо. Тому, Володимире Олександровичу, ваша присутність необхідна.

— Я не проти, хоча й не розумію, який там із мене зиск, — Володимир розвів руками. — Для технічних деталей потрібні фахівці, а не я.

— З технічними деталями дійсно розбиратимуться інші. Але керівництво впевнене, і я з ними погоджуюся, що без демонстрації можливостей ваших здібностей не обійтися.

— Ага, щось я не подумав одразу, — кивнув Володимир. — Звісно, я зроблю все можливе. Тільки сподіваюся, що хоча б цього разу замість сперечатися вони дійсно щось вирішать.

— Куди вони подінуться, — у голосі Панова прозвучала впевненість. — Цього разу це стосується їхніх власних життів. Тож не сумнівайтеся — робитимуть усе можливе й навіть неможливе. Хоча суперечки, звісно, будуть. Політики є політики...

Новина вмить облетіла всю базу. Роботи здебільшого припинилися. Усі обговорювали почуте — хтось стримано, хтось із панікою в голосі. Ніхто нікого не підганяв, не направляв на роботу. Було зрозуміло: за такого настрою нічого путнього не вийде, лише брак. А про вивчення здібностей, де головне — саме налаштуватися, годі й казати.

Лише після обіду Панов віддав розпорядження готувати зразки для демонстрації. Записи, документи, відео, креслення — все, що могло знадобитися у Женеві.

Женева. Палац Націй. Зал засідань нагадував не дипломатичний форум, а похоронне бюро перед панахидою. Березневе сонце Женеви безжально підсвічувало пил, що завис над рядами делегатів. Два роки. Сімсот п'ятдесят днів до того, як стодвадцятикілометровий «гість» з-за меж системи перетворить історію людства на попіл.

Йшла четверта година обговорення. Уже пролунали промови від представників усіх провідних країн світу. На трибуні стояв Генеральний секретар ООН — чоловік, який за останній тиждень постарів на десятиліття. Його голос, посилений динаміками, здавався чужим:

— Шановні делегати, — він обвів поглядом зал. — Ми розглянули проєкти «Ковчег» та «Ядерний щит». Математика невблаганна: у нас немає ракетних потужностей, щоб вивести на орбіту достатню масу для зміни траєкторії об'єкта такої ваги. Нам потрібно доставити вісімсот тисяч тонн палива та матеріалів. Традиційні ракети-носії впораються з цим за тридцять років. У нас є два.

У залі панувала гробова тиша. Китайський делегат похмуро вивчав графіки дефіциту металів. Американський щось нервово шепотів раднику.

— Наступне слово надається делегації України.

Віктор Левицький, постійний представник України при ООН, піднявся з місця. Чоловік років п'ятдесяти, з сивиною на скронях та незворушним обличчям дипломата. Він підійшов до трибуни, оглянув зал.

— Шановні присутні. В Україні започатковано проєкт «Трембіта». Його призначення — дешеве виведення вантажів на орбіту нашої планети.

По залу пройшов скептичний шепіт. Країна, яка роками була в епіцентрі війни та відбудови, збиралася щось запропонувати в момент, коли здалися навіть техновізіонери із Кремнієвої долини?

— Уже існує діюча модель майбутньої рейкової пускової установки, — продовжував Левицький невблаганним тоном.

Володимир, сидячи в ложі української делегації, ледь помітно посміхнувся. Їхній представник видавав бажане за дійсне. Хоча головна частина установки дійсно вже була, тих сімдесяти метрів розгінної труби було явно недостатньо. Казати про існування діючої моделі було трохи завчасно.

— Ця пускова установка зможе виводити на орбіту об'єкти у формі шестигранної призми з ребром одна й дев'ять десятих метра, відстанню між паралельними гранями три й три десятих метра та довжиною шість з половиною метрів. Це дає нам шістдесят кубічних метрів внутрішнього простору. Цей контейнер розташований у розгінному модулі, що на висоті ста кілометрів відстрілюється й згодом згорає в атмосфері. Сам апарат продовжує підійматися, керуючись допоміжними двигунами, на висоту від трьохсот п'ятдесяти до п'ятисот кілометрів, де остаточно займає своє місце на орбіті. Враховуючи розгін, а на виході з пускової установки швидкість сягає десяти кілометрів на секунду, підйом займає близько хвилини плюс час на маневри.