Розділ 26

Розділ 26

У планах наступною була розробка проєкту рейкової пускової установки. От тільки наявні приміщення були для цього непридатні. Фахівців критично замало. Не було відповідного обладнання, де було би можливо перевіряти теоретичні викладки.

Але, як з'ясувалося, СБУ вже про все подбало. Ще влітку, після випробувань першого зразка прототипу рушниці. Тоді було прийнято рішення про перспективність напряму, виділено кошти. Розпочалася підготовка нової бази. Панов був у курсі, але вирішив зробити сюрприз.

Перший понеділок після Нового року видався морозним, але ясним. Уся команда — стара й нова, вчені та учні — зібралася біля в'їзду на територію комплексу. Не було тільки подружжя Бондаренків: Геннадій узагалі не брав участі в проєкті, забезпечуючи порядок у їхній лікарні, а Наталія цього разу якраз вела зцілення — її черга.

Підполковник Панов стояв біля воріт, чекаючи, поки охорона перевірить перепустки останніх. Коли всі зібралися, він кивнув:

— Прошу за мною.

Територія комплексу була оточена подвійним периметром бетонних плит із колючим дротом під напругою. Зовні це виглядало як черговий занедбаний цех «Південмашу» в районі Криворізької — нічим не примітна промислова будівля серед десятків інших.

Але всередині...

Володимир переступив поріг і завмер. Напівпорожня зала, де вздовж стін тяглися товстезні шинопроводи. Стелажі з осередками — де з часом зберігатимуться акумулятори та накопичувачі. Підготовлені місця для зовсім невеличких, що використовували в набоях. Для тих, що використовують як акумулятори в рейкотронах. І місце, де стоятимуть ті, що колись використають у пусковій установці — за підрахунками, діаметром у два з половиною метри.

— Вражає, — тихо сказала Марина, підійшовши поруч.

— Ще б пак, — відповів Володимир, обводячи поглядом простір.

Учні від СБУ сприймали розмах спокійніше — вони добре розуміли, що за їхніми плечима ресурси всієї країни. А враховуючи, що по закінченню війни та вступу України до Євросоюзу у двадцять дев'ятому відновлення та розбудова йшли неймовірними темпами, таке приміщення не здавалося чимось нереальним. Україна за можливостями вже випередила більшу частину країн Східної Європи й впритул наближалася до центральноєвропейських країн.

— Це менша частина приміщення, — продовжував Панов, ведучи їх далі. — Більша відведена під обладнання.

Вакуумні печі, де працюватимуть із рідким коксівним вугіллям. Тиглі для плавлення металу. Поруч стояли промислові маніпулятори, що розливатимуть цей «магічний» розплав у форми. Усі приміщення розділені перегородками — безпека понад усе.

— Окремий цех для переробки пластику, — Панов відчинив наступні двері.

Тут були індукційні чани, де вже підготовлена сировина з пластикового сміття буде зріджуватися. Здоровезна установка з вертикальним видувом, що перетворюватиме оброблену Володимиром тягучу рідину на бронеплівку. Гідравлічний прес для отримання бронепластин. А найскладнішим обладнанням була роторна установка — тут під впливом центробіжної сили створюватимуть частини корпусу майбутньої пускової установки. Труби з суперпластику.

Петро Васильович стояв, дивлячись на обладнання, і в очах його світилося щастя. Це втілювалося. Його мрія ставала реальністю.

Далі Панов показав довжилезний бетонний тунель, що йшов під невеликим нахилом углиб ґрунту. Тут випробовуватимуть удосконалений рейкотрон. А поряд прокладуть діючий макет пускової установки.

І нарешті — стара адмінбудівля. Тут вестимуться всі проєктні роботи, тут же розташовані їдальня та душові. І цілий поверх, пристосований для дослідів здібностей, їх розвитку та зцілювання.

— Склад учених збільшується одразу втричі, — пояснював Панов. — А по розвитку проєкту — стільки, скільки буде потреба. Крім учених, додаються лаборанти, техніки, кухарі й інший допоміжний персонал. Тож разом тут працюватиме більше сотні людей, ну й окремий підрозділ охорони.

Володимир слухав і думав: «Де взяти на все час?» Розмах вражав, але саморозвиток і розвиток близьких — обов'язкові. Як усе встигнути?

Переїзд не зайняв багато часу. Інша річ — нові вчені, залучені до проєкту.

Кожному, КОЖНОМУ доводилося доводити реальність здібностей.

Володимир стояв у залі медитацій і дивився, як черговий скептик — доктор наук, фахівець із квантової фізики — хмурив брови, слухаючи пояснення Марини.

— ...енергія пропускається через тіло, змінюючи структуру клітин, — говорила вона спокійно.

— Це суперечить другому закону термодинаміки, — заперечив фізик.

— Покажи йому, — попросив Володимир Марину.

Дружина підійшла до столу, де лежав шматок заліза. Поклала на нього долоні, заплющила очі. Через хвилину метал почав світитися тьмяним жаром. Ще через хвилину — згинався під її пальцями, наче пластилін.

Фізик мовчав, дивлячись на покази термометра, магнітометра, спектрометра. Прилади не брехали.

— Як? — нарешті видихнув він.

— Ми самі намагаємося це зрозуміти, — відповіла Леся Володимирівна. — Тому ви тут.

Добре, що значну частину цієї роботи брала на себе «стара гвардія». Учні зцілювали, накачували енергією прилади. Вчені приводили результати досліджень і показували зразки дослідів. Рейкова рушниця викликала особливий інтерес. Акумулятори та конденсатори. Плівка, що витримує постріл. І цілісні пластини пластику, в рази міцніші за тонку плівку.

До кінця січня все налагодилося. Нормальний робочий процес. Два десятки нових учнів опановували медитації та самозцілення. З пластику виготовлялися зразки труб для моделі пускової установки.

І, мабуть, найскладніше — здоровезний накопичувач.

Зал для заповнення накопичувачів був облаштований спеціально. Кожному, хто міг заповнювати, — окреме місце. Для Ольги та Марини — зручні крісла біля столу зі спеціальними затискачами, де фіксувався накопичувач. Сантиметровий для Ольги, п'ятисантиметровий для Марини. Їм поки потрібен був контакт — вони торкалися накопичувача, як торкалися предметів під час трансмутації.