Розділ 24

Розділ 24

За пару днів після новорічного свята Володимир сидів у своєму кабінеті, роздивляючись креслення, які приніс Петро Васильович. Очікував побачити щось цікаве — може, прилад для супутника чи якийсь інноваційний двигун. Але те, що лежало перед ним на столі, викликало здивування зовсім іншого ґатунку.

Рейкова рушниця.

Детальні схеми, розрахунки, технічні специфікації — усе виглядало серйозно й професійно. Володимир повільно перегортав аркуші, відчуваючи, як у грудях прокидається щось давно забуте. Хлопчиська цікавість до зброї, яку він думав, що давно переріс.

— Це мій давній проєкт, не тільки мій... — почав пояснювати Іваненко, сідаючи навпроти. Він виглядав схвильованим, очі світилися ентузіазмом. — Вже декілька десятиліть минуло з того часу, як я вперше почав над ним думати. А от тепер знадобився. — Петро постукав пальцем по кресленню. — Просто з доступних матеріалів, за традиційними технологіями, такий розмір би виходив... — він обвів рукою приблизні габарити, — але з вашими можливостями...

Володимир підняв погляд від креслень, зустрівшись очима з Петром:

— А ти ж казав, мрія — це космос.

Іваненко усміхнувся, відкинувся на спинку крісла:

— Так це і є перший, мабуть найважливіший крок до неї. — Він нахилився вперед, і в його голосі з'явилася та особлива інтонація, яку Володимир уже встиг розпізнати — так говорять люди про свою справу життя. — Просто уяви собі. Таку рушницю, ну не зовсім таку, але за таким принципом. Труба завдовжки в пару кілометрів, а по ній, завдяки принципу рейкової гармати, розганяється чималенький контейнер.

Володимир знову подивився на креслення, але тепер уже іншими очима.

— Всередині цього контейнера — супутник, — продовжував Петро, його слова ставали все швидшими, захопленішими. — Чи навіть декілька супутників. Труба плавно вигинається, дивлячись угору, під оптимальним кутом. Контейнер вилітає, досягає першої космічної швидкості й виходить на орбіту. Без палива, без складних двигунів, без багатоступеневих ракет. Чиста фізика, електромагнетизм.

— Але ж для цього потрібні величезні потужності, — заперечив Володимир. — Енергія...

— Так, за традиційного підходу — так. Але ти ж можеш змінювати властивості матеріалів, Володимире! — Петро схопив один із аркушів. — Уяви собі провідники з практично нульовим опором при кімнатній температурі. Магніти з неймовірною силою поля. Конструкційні матеріали, які витримають будь-які навантаження, але важитимуть удесятеро менше. Це ж революція!

Володимир мовчки дивився на нього, відчуваючи, як ідея поступово захоплює й його.

— А рушниця... — Петро зітхнув, торкаючись креслень майже ніжно. — Це прототип. Річ, завдяки котрій можна детально розібратися в процесі, відпрацювати всі нюанси. Перевірити теорію на практиці. І якби мені вдалося колись, ще тоді, втілити свій проєкт із цією рушницею, то й фінансування знайшлося б. Військові завжди готові вкладатися в нову зброю. А за ними прийшли б і цивільні застосування, і космос... — Він знову зітхнув. — Але тоді не вийшло. Не ті часи, а головне не ті можливості.

Володимир ще раз уважно подивився на креслення. Чітко прокреслені лінії, ретельно виписані формули, десятки сторінок розрахунків. Скільки років Петро думав про це? Скільки разів повертався до цих схем у думках?

— Ну якщо на це дивитися з такого боку... — протягнув він, відчуваючи, як кутики губ мимоволі піднімаються вгору. — До того ж, хлопчики завжди залишаються хлопчиками, незалежно від віку. А зброя... — Він усміхнувся ширше. — Можу закластися, що чоловічу частину нашої компанії й за вуха не відтягнеш від такого проєкту. Миколай, Андрій, Геннадій — усі загоряться. А це додатковий стимул для розвитку здібностей. Інше питання: що нам потрібно для втілення цього креслення в життя?

— Ну, по-перше, саме це креслення ми втілювати не будемо, — швидко відповів Іваненко, і Володимир помітив, як той ледь стримує усмішку. — У нас зовсім інші можливості, тож я все перероблю. Адаптую під нові матеріали, під нові параметри. Звісно, будуть потрібні консультації з електротехніки, балістики, аеродинаміки... Але то вже суто мій клопіт. — Він замовк на мить, потім продовжив уже серйозніше: — Буде потрібен доступ до певного обладнання. На колінці таке не зробиш — треба точні виміри, тестування, моделювання. Але це теж не повинно стати проблемою. Я хоч і звільнився з університету, зв'язки нікуди не поділися. Хоча майстерню організувати доведеться. Із відповідним обладнанням.

— Ну, в цілому все зрозуміло, — кивнув Володимир. — Щодо майстерні — думаю, звести прибудову тут, у дворі, не стане проблемою. Познайомлю тебе з проєктувальником, порішаєте, що саме потрібно. Підібрати обладнання також на тобі.

Наступні тижні Петро Васильович розвинув бурхливу діяльність. Зникав на цілі дні, кудись їздив, із кимось радився. Увечері за столом, уже після вечері, коли діти розходилися по своїх справах, він не міг утриматися від розповідей.

— ...а він мені: «Навіщо тобі такі розрахунки, Петре? Це ж чиста фантастика. На Землі немає матеріалів з такими характеристиками».

Марина усміхнулася, наливаючи чай:

— І як ти йому пояснював?

— Та ніяк! — Петро сплеснув руками. — Що я міг сказати? «Знаєте, є один чоловік, який лікує людей думкою і може робити залізо еластичним, як гума»? Він би мене в психіатричку відправив. Довелося просто попросити довіритися. Сказав, що є нові технології, які ще не афішуються. Він покрутив пальцем біля скроні, але розрахунки все-таки дав переглянути.

Володимир, слухаючи ці розповіді, відчував дивне почуття. З одного боку — азарт, бажання побачити, як проєкт оживає. З іншого — смутне розуміння, що таємниця їхніх здібностей уже давно не є таємницею. Занадто багато людей знають. Занадто багато зцілених, занадто багато свідків.

І якщо він це розуміє, то й інші теж.

Наприкінці лютого, коли Петро вже майже завершив нові креслення, а проєктувальник розробляв плани майстерні, у двері постукали.