Розділ 23

Розділ 23

Кінець літа 2035 року подарував Дніпру теплі сонячні дні. Володимир прогулювався набережною, насолоджуючись спокоєм. Люди відпочивали в літніх кафе, розсівшись на газонах, вирушали на водні екскурсії або просто сиділи на лавках, спостерігаючи за течією Дніпра.

Володимир уже звик бачити світ одночасно двома способами: звичайним зором і енергетичним. Аури людей, дерев, тварин зливалися в барвистий калейдоскоп кольорів і відтінків. Він навчився фільтрувати цей потік інформації, не звертаючи уваги на дрібниці.

Але раптом щось привернуло його увагу. Володимир зупинився, зробив кілька кроків назад. У десяти метрах від нього на лавці сидів чоловік років п'ятдесяти семи. Худий, виснажений, з глибокими тінями під очима.

Коли другий шар аури Володимира досяг того чоловіка, він побачив те, що його зацікавило.

Хвороб у людини було достатньо — аура пригнічена, виснажена, кольори бліді. Але найбільше дивувала енергетична структура крові. По всьому тілу через кровообіг переміщувалося безліч дрібних плямок. Вони були не сірими, як звичайні хвороби, а м'якого червоно-рожевого кольору, тобто як слід, тільки в іншому тоні. При цьому виділялися, наче щось чужорідне, що не належало цьому організму.

Володимир перевів погляд на великі кістки — таз, стегна, хребет. Там він побачив темні плями, ауру, що збоїла. Печінка, селезінка, лімфовузли — скрізь кольори були набагато бліднішими, ніж у здорової людини.

З усього, що він дізнався про хвороби, найімовірніше, це могла бути лейкемія. Рак крові. І проблеми в селезінці та лімфовузлах підтверджували це припущення.

Володимир ніколи раніше не стикався з чимось подібним. І саме тому вирішив спробувати зцілити це.

Залишалося тільки вигадати, як це донести незнайомцю.

Він підійшов до лавки:

— Перепрошую, чи можу я присісти?

Чоловік підняв на нього погляд — байдужий, втомлений — і мовчки махнув рукою, даючи дозвіл.

Деякий час вони сиділи мовчки. Володимир спостерігав за річкою, чоловік дивився кудись у порожнечу.

— Вибачте, — нарешті заговорив Володимир, — мені здалося, що ви чимось засмучені. Можливо, я зможу вам допомогти?

Чоловік усміхнувся кутиком губ:

— Допомогти... Навряд чи... Засмучений — трохи є. Неприємно розуміти, що те, про що мріяв, ніколи не збудеться.

Володимир уважно подивився на нього, очікуючи продовження.

— Просто не стане часу, — тихо додав чоловік.

— Ну, якщо це не мрія дістати зірку з неба, то все ще може бути, — обережно сказав Володимир.

Чоловік усміхнувся щиріше:

— Дивно, майже вгадали. Тільки не дістати зірку, а, навпаки, наблизитися до зірок.

— Оу, навіть так, — Володимир нахилився вперед. — А в чому проблема? Начебто людство вже більше шістдесяти років як вийшло у космос.

— Людство — так. Але я мріяв сам прийняти в цьому участь.

— Ну, на вигляд вам років шістдесят, тож усе ще можливо.

— Не в моєму випадку. Так сталося, — чоловік знизав плечима.

Володимир зітхнув:

— Відверто кажучи, саме тому я й підійшов до вас. Дуже прошу, вислухайте мене. Розумієте, я співвласник лікарні нетрадиційної медицини.

Чоловік махнув рукою:

— Ха! І вони ще стверджували про лікарську таємницю...

— Скажіть, шановний, — Володимир не звернув уваги на іронію, — чи доводилося вам колись чути про людей із певними здібностями? Ну, наприклад, хтось, щось скуштувавши, може чітко розповісти, з чого зготовлена страва. Чи, скажімо, зустрічаються люди, що розрізняють у рази більше відтінків ароматів. Або запросто оперують величезними числами без допомоги гаджетів.

Чоловік задумався:

— Ну, про перші випадки було діло — читав. А з людиною, що розвинула здібності рахувати в умі, навіть спілкувався. Але до чого це?

— До того, що, власне, я теж маю певні здібності. Можу бачити те, що називають аурою. І навіть впливати на неї. Мені ніхто про вас не розказував. Я просто побачив у вашій аурі зміни, з якими досі не мав справ.

Володимир зробив паузу, дивлячись чоловікові в очі:

— Одразу попереджу: якщо ви погодитеся на співпрацю, жодної копійки з вас не треба. Тож на аферу це в любому випадку не потягне. Звати мене Січовий Володимир. Не скажу, що надто відомий, але певну репутацію маю. І я дійсно хотів би попрацювати з вами. Як я й сказав, раніше я не стикався з чимось подібним. Тож результату гарантувати не можу, але готовий зробити все від мене залежне.

Чоловік помовчав, потім простягнув руку:

— Іваненко Петро Васильович. Донедавна завідувач кафедри матеріалознавства в ДНУ. А нині через часті лікарняні покинув роботу, якій присвятив більшу частину життя.

— Дуже приємно, — Володимир потиснув його руку. — Вибачте, не можу не запитати. Ви казали про мрію бути ближче до зірок, а тепер кажете, що фахівець із матеріалознавства. — Він покрутив рукою в повітрі, намагаючись підібрати слова.

— Це тільки звучить по-іншому, — усміхнувся Петро Васильович. — Насправді саме відсутність підходящих матеріалів відділяє нас від космосу. Тож усе вірно.

— Он воно як, — Володимир кивнув. — Знаєте, тепер ви мені ще цікавіші. Але про це потім. Так як щодо моєї пропозиції? Спробувати вам допомогти в боротьбі з хворобою?

Петро Васильович подивився на річку, потім знову на Володимира:

— Ну, втрачати мені немає чого. Лікарі дають ще максимум пару місяців. Грошей на закордонне лікування в мене немає, та й там не в силах допомогти. Тож я згоден. Усе краще, ніж просто очікувати кінця.

Стан Петра Васильовича вже не дозволяв йому часті подорожі навіть у межах міста. Постійні болі в кістках, кровотечі, виснаження... Але всі палати в лікарні також були зайняті.

— У мене є пропозиція, — сказав Володимир, коли вони домовлялися про деталі. — Оселіться в гостьовій кімнаті у моєму будинку. Так буде зручніше проводити сеанси, і вам не доведеться нікуди їздити.

Петро Васильович здивовано глянув на нього: