Розділ 22

Розділ 22

Геннадій сидів у кріслі навпроти Володимира, нервово обертаючи в руках чашку з чаєм. За вікном падав сніг.

— Наталя розповіла, — почав Володимир, — що ви познайомилися ще під час війни?

— Так, у госпіталі, — кивнув Геннадій. — Я туди потрапив після поранення. Вона тоді ще підволікала ногу і була не лікарем, а медсестрою. А потім розвела нас доля... Думав, більше не побачимося. А тут, пів року тому, знову зустрілися в лікарні. Вона вже нормально ходила, усміхалася. Я не міг повірити, що це та сама дівчина.

Володимир усміхнувся:

— Вона багато попрацювала над собою. І ви, бачу, теж маєте проблеми зі здоров'ям.

Геннадій мимоволі поворухнув правою рукою:

— Права рука... після поранення погано слухається. Ще спина болить, коли дощ або холод. Та це дрібниці, я звик.

— Не треба звикати до болю, — Володимир підвівся. — Наталя вам розповіла про нашу компанію?

— Розповіла, — Геннадій відклав чашку. — Спочатку не повірив. Але вона змогла довести, навела цілу купу прикладів. Це... це неймовірно.

— Тож ви готові до того, що я допоможу вам із здоров'ям?

— Звісно, — Геннадій випростався. — Наталя казала, що ви творите дива.

— Не дива, — заперечив Володимир. — Просто зцілення. А ще в мене до вас пропозиція. Нам потрібна людина на посаду керівника служби безпеки лікарні.

Геннадій здивовано підняв брови:

— Я? Але я не знаюся на цьому. Я був простим військовим, не охоронцем.

— А ніхто з нас на цьому не знається, — Володимир усміхнувся. — Але бажано, щоб на цій посаді була людина з нашого кола. Людина, якій ми довіряємо. А раз так вийшло, що ви тепер із нашої компанії, то й посада ваша.

— Але ж...

— Ви військовий, знаєте дисципліну, розумієте, як організувати охорону. Решту можна вивчити. До того ж, — Володимир поклав руку йому на плече, — сподіваюся, вам не доведеться боротися з озброєними бандитами. Просто стежити за порядком, координувати охорону, організувати безпеку пацієнтів. Справитеся?

Геннадій помовчав, потім кивнув:

— Спробую.

Наприкінці лютого ресторан на березі Дніпра заповнився гостями. Весілля Наталі та Геннадія було невеличким — родина, друзі, побратими та посестри з війни.

Володимир стояв біля вікна з келихом у руці й дивився на гостей. Чоловік із протезом замість лівої ноги жартував із друзями біля столу. Жінка з паличкою для ходьби обнімала наречену. Хлопець, чия права рука погано слухалася, танцював з дівчиною.

— Про що задумався? — підійшла Марина.

— Пам'ятаєш весілля Ольги? Миколая? — тихо запитав Володимир.

— Звісно.

— Тоді я дивився на цих людей і мріяв, що колись зможу допомагати їм. Що колись зможу повертати здоров'я тим, хто втратив його, захищаючи країну.

Марина взяла його за руку:

— Тепер це реальність.

— Так, — Володимир стиснув її долоню. — Правда, кінцівки відростити я ще не вмію. Але решту... решту вже можу. Подивився на дружину, і не тільки я, посміхнувся. Це дає впевненість.

Він подивився на Наталю, яка сяяла щастям, на Геннадія, що ніжно обіймав свою дружину. Обоє здорові, обоє щасливі. Обоє мають майбутнє.

— Ходімо, — посміхнулася Марина. — Треба виголосити тост за молодих.

Березень приніс не лише весну, а й перших пацієнтів у лікарню. Володимир стояв у холі й спостерігав, як Ігор проводить екскурсію для родини зі Львова.

— Тут кімнати для пацієнтів, — показував Микола. — Кожна з окремим санвузлом. Там їдальня, далі ігрова кімната для дітей. На другому поверсі кабінети для сеансів.

Жінка років тридцяти п'яти тримала за руку дівчинку років семи. Дитина була бліда, рухалася повільно, з видимими зусиллями.

— А скільки це коштуватиме? — запитав чоловік, батько дівчинки.

— Для дітей зцілення безкоштовне, — втрутився Володимир, підходячи ближче. — Проживання, харчування, всі умови — теж безкоштовно.

Жінка недовірливо глянула на нього:

— Нам казали, але... Ми готові платити...

— Не треба, — усміхнувся Володимир. — Для дітей з серйозними вадами ми працюємо безкоштовно. Це принцип нашої лікарні.

— Але чому? — не розумів батько.

— Тому що можемо, — просто відповів Володимир. — А кожна дитина заслуговує на шанс бути здоровою.

Жінка сховала обличчя в долонях. Її плечі здригалися від ридань. Чоловік обняв дружину, сам ледве стримуючи сльози.

— Дякую, — прошепотів він. — Дякую вам.

Володимир поклав руку на плече дівчинки:

— Як тебе звати, маля?

— Софійка, — тихо відповіла дитина.

— Софійко, ми тобі допоможемо. Обіцяю.

Квітень був насичений роботою. Марина самостійно проводила сеанси, Ольга й Ірина працювали під наглядом Володимира, поступово набираючи впевненості. Лікарня приймала й дітей, і дорослих. Заможні клієнти платили за зцілення, ці гроші йшли на утримання лікарні та безкоштовне лікування дітей і військових.

Одного вечора, коли Володимир повертався з чергового сеансу, до нього підійшли Вероніка й Віка.

— Володимире Олександровичу, — почала Вероніка, — ми хотіли б поговорити.

— Звісно, — Володимир показав на веранду. — Ходімо, там зручніше.

Вони сіли в крісла. Віка нервово теребила край сукні.

— Ми знаємо, що вся ваша компанія вчиться зцілювати, — Вероніка глянула на доньку, потім на Володимира. — І ми теж хочемо навчитися. Ігор надто зайнятий бізнесом, але ми з Вікою... якщо це можливо... ми готові.

Володимир помовчав, вдивляючись у їхні обличчя. Вероніка дивилася рішуче, але з надією. Віка — трохи боязко, але зацікавлено.

— Я давно очікував на таке прохання, — нарешті сказав він. — І погоджуюся. Але є умова: ви повністю дотримуватиметеся моїх порад. Особливо ти, Вікторіє. Тобі п'ятнадцять років, а в опануванні здібностей є дуже небезпечні моменти.

— Я розумію, — серйозно кивнула Віка. — Я буду слухатися.

— Добре. Тоді завтра почнемо з основ медитації.