Розділ 20

Розділ 20

Час ішов, минули дні народження Діми та Ганни. Проскочили травневі свята. За цей період у Володимира побувало вісім пацієнтів, що принесли більше мільйона на рахунок. Ольга сміялася: «Тату, тепер ти мільйонер, майже олігарх!»

Придбали автівки — як для самого Володимира, так і для дітей. Трохи посмішив Андрій, прискіпливо обходячи новенький «Опель»:

— Все одно моя ластівка краща. Ми з нею пройшли стільки... Не буду продавати.

— Та й не треба, — відповів Володимир. — Нехай обидві будуть.

Він розумів, що для зятя та стара машина — не просто транспорт. Це майже товариш, що декілька разів рятував зятя.

Після повного одужання Віки їхня родина була частим гостем у Січових, та й до себе запрошували всю компанію. Того вечора у червні вони сиділи на веранді, пили чай, а діти гралися у дворі.

— Володимире Олександровичу, тут таке діло, — почав Ігор, відклавши чашку. — Ми ж не сповіщали особливо про одужання Віки. А між тим, звісно, поки по лікарнях... перезнайомилися з такими самими батьками. Вчора розмовляв з Іваном зі Львова. У нього син, Льоша, там така сама проблема, що була в нас із Вікою...

— Все зрозуміло, — перебив його Володимир. — Звісно, я допоможу. Хай приїжджають.

Ігор полегшено зітхнув:

— Дякую. Я знав, що ви не відмовите.

Володимир кивнув. Він уже вчився читати в аурах людей не лише хвороби, а й емоції. І зараз бачив, як важко далася Ігорові ця розмова — адже він боявся отримати відмову, боявся, що не зможе допомогти знайомим так, як допомогли його доньці.

Родина Ковальчуків оселилася вдома в Ігоря. Приїхали сам Іван, його десятирічний син Льоша, дружина Марина та п'ятирічний Вадик.

На момент приїзду Ковальчуків Володимир вже був у Ігоря вдома. Він сидів на веранді, дивлячись крізь скло на під'їзну алею. Треба було бачити обличчя батьків хлопчика, коли вони побачили, як Віка вискочила з будинку, перестрибуючи через сходинки, щоб привітати знайомих.

Дівчинка справді сяяла здоров'ям — рум'яні щоки, блискучі очі, легка хода. Володимир пам'ятав, якою вона була рік тому — бліда, виснажена, з синюватими губами. Тепер же перед ними стояла звичайна здорова підлітка, сповнена енергії.

Марина, мати Льоші, застигла біля автівки, невіруючими очима дивлячись на Віку. Її руки тремтіли, коли вона підняла їх до обличчя.

— Так це правда?! — вона ледве видавила з себе слова. — Невже це правда?

— Правда, — обійняла її Віра, дружина Ігоря. — Дійсно правда! Пішли, познайомлю вас з нашим чарівником.

Марина заплакала — тихо, беззвучно, лише сльози котилися по щоках. Іван обійняв її за плечі, намагаючись заспокоїти, але сам ледве стримувався. Володимир бачив через скло, як батько підтримує сина, коли той із зусиллям долає сходинки. Хлопчик зупинявся через кожні дві-три сходинки, важко дихаючи, його губи мали нездоровий синюватий відтінок.

«Потерпи, хлопче, ще трошки, — подумав Володимир. — Скоро все налагодиться».

Цього разу він був цілком впевнений, що в нього все вийде. Досвід із Вікою дав йому не лише практичні навички, а й розуміння того, як працювати з вродженими вадами серця. Він знав, що побачить в аурі хлопчика, знав, куди спрямовувати енергію, як довго триватиме процес.

Знайомство з родиною Ковальчуків видалося непростим. Усі пройшли у велику вітальню, де Володимир уже чекав їх. Марина, ледве переступивши поріг, знову заплакала:

— Врятуйте мого хлопчика! — вона впала на коліна перед Володимиром. — Благаю, врятуйте його!

— Марино, встань, будь ласка, — м'яко попросив Володимир, піднімаючи її. — Все буде добре.

Іван у свою чергу наполягав:

— Я знайду стільки грошей, скільки буде треба! Будь-яку суму! Ми вже готові були їхати до Німеччини, тільки черга...

Сам Льоша дещо здивовано дивився на батьків і з недовірою переводив погляд на Вероніку й Віку. У його очах читалося питання: «Невже це правда? Невже це та сама дівчина, що була хвора так само, як я?»

Молодший, Вадик, взагалі нічого не розумів і, дивлячись на маму, теж підхлюпував носиком.

— Так, — розпочав Володимир, коли всі більш-менш заспокоїлися. — Давайте всі заспокоїмося. Перше й головне: я обіцяю, що допоможу Льоші. Щойно всі заспокоїмося, проведу перший сеанс. Скоріше за все, він одразу відчує полегшення. Щоправда, не надто надовго — до вечора, у кращому випадку до ранку. Але відзавтра будемо проводити по два сеанси зцілення — зранку та ввечері. Тож він постійно буде себе відчувати нормально, принаймні проти того, що відчуває зараз.

— Правда? — втрутилася Марина, стискаючи хустинку у руках.

— Цілковита, — відповів Володимир. — Скільки всього знадобиться часу на повне зцілення, я поки що сказати не можу. З Вікою ми проводили сеанси майже щодня більше трьох місяців. Але воно того варте — самі можете це бачити.

Марина щось хотіла сказати, але Володимир зупинив її:

— Щодо грошей, — подивився він на Івана, — хіба Ігор не сказав вам, що за зцілення дітей я гроші не беру? І вважаю це нормальним.

— Ігор це казав, але я думав... — почав Іван.

— І даремно. У мене є певні принципи. А гроші, як з'ясувалося нещодавно, заможні дорослі готові платити в кількості, яку я навіть ніколи й не уявляв. І єдине, чому я ще не цілюю всіх, кого зможу, — це необлаштованість місця, де буду це робити. Хоча лікарня вже будується. До того ж я й сам постійно вчуся, опановуую власні здібності.

Він встав, підійшов до Льоші:

— Пропоную всі інші запитання відкласти. Бачу, подорож Льоші далася нелегко. Тож прошу дати можливість йому трохи допомогти.

Володимир запросив хлопчика у крісло, сам сів у сусіднє. Льоша виглядав виснаженим — бліда шкіра, синюваті губи, важке дихання. Хлопчик боявся, це було видно. Але водночас у його очах жевріла надія — адже він бачив Віку, бачив, що колись хвора дівчинка тепер здорова й весела.

— Не бійся, — тихо сказав Володимир. — Це не боляче. Ти просто сидітимеш і відпочиватимеш.