Розділ 19

Розділ 19

Квартиру діти підібрали за тиждень. Чотирикімнатна, в будинку Мирошникових — інший під'їзд, але поруч. Володимир стояв посеред порожньої вітальні, озираючись. Високі стелі, великі вікна, світло лилося потоками. Хороша квартира. Простора.

— Тату, — Ольга показала рукою на кімнату праворуч, — он там твій кабінет буде. Найбільша кімната, з виходом на балкон.

Володимир пройшов, зазирнув. Справді велика. Квадратів тридцять, якщо не більше. Вікна на південь — світла вистачить.

Наступні три дні облаштовували. Меблі привезли швидко — гроші вирішували все. Володимир дивувався, наскільки простішим стає життя, коли не треба економити на кожній дрібниці. Просто взяв і придбав. Сьомий десяток розміняв, а такого раніше не було. Навіть у нульових, коли в шахті непогано платили — тисяча в перекладі на долари за місяць виходила, — усе одно не порівняти з теперішнім.

Місце для зцілювання та медитацій облаштували ближче до вікна. Пара крісел та добротна акустична система. Замість телевізора на стіні навпроти крісел — величезний акваріум. Два метри завширшки, метр заввишки, але тонкий — сантиметрів тридцять углиб. Кріпився до стіни, займав майже всю площу. Усередині — підводний світ. На дні — білий пісок, кілька невеличких каменів, покритих зеленим мохом. Посередині — керамічна печера з трьома входами, біля неї — кущ штучних водоростей, що хитаються від руху води. Зліва — баштоподібна конструкція з коричневої кераміки, обплетена тонкими зеленими рослинами. Підсвітка — м'яка, блакитна, з легким переходом у зеленувату. Компресор тихо булькав, випускаючи бульбашки повітря — вони піднімалися до поверхні, виблискуючи у світлі.

Рибки — скалярії з їхніми трикутними плавцями повільно пливли між рослинами. Неони — маленькі, блакитні з червоною смужкою — зграйкою снували біля печери. І кілька гурамі — золотаві, з довгими вусиками-плавцями.

Неподалік від крісел — невеличкий диван. М'який, з подушками. Для родичів пацієнтів — щоб сиділи, спостерігали, менше хвилювалися.

Квіти — усюди. На підвіконні, на підлозі у великих вазонах, на стінах у кашпо. Фікус біля дверей, монстера в кутку, папороті на стінах. Зелень, життя, свіжість.

— Любий, — Марина зазирнула в кабінет, — як тобі?

— Чудово, — Володимир усміхнувся. — Справді чудово.

Решту кімнат облаштували швидко. Спальня для них з Мариною — просто, без зайвого. Ліжко, шафа, трюмо. Кімната для онуків — яскравіша, з іграшками, дитячими меблями. Зала — диван, крісла, телевізор, стіл.

За три дні все було готове.

Ігор зателефонував увечері того самого дня, коли вони закінчили розпаковувати речі.

— Володимире Олександровичу, — почав він, — знайомий батька вже в Дніпрі. Можете прийняти сьогодні?

— Сьогодні? — Володимир глянув на годинник. — Коли?

— За годину під'їдемо до вас. Підійде?

— Підійде, — кивнув Володимир.

За годину автівка зупинилася біля під'їзду. Ігор супроводжував гостя — допомагав вийти з машини, піднятися на четвертий поверх.

Чоловік років вісімдесяти. Високий, але зігнутий віком. Широкі плечі, що колись були могутніми, тепер трохи опущені. Сива борода акуратно підстрижена, коротка стрижка. Обличчя вольове — великий ніс, квадратна щелепа, глибокі зморшки біля очей і рота. Одягнений дорого. Темно-синій костюм з тонкої вовни, біла сорочка, краватка. На зап'ясті — золотий годинник. Туфлі начищені до блиску. Але очі... Очі видавали проблему. Сірі, колись пронизливі, тепер затьмарені. Дивився наче крізь серпанок. Прищурювався, намагаючись розгледіти обличчя Володимира.

— Дмитро Іванович Соколов, — він простягнув руку. Потиск міцний, впевнений, попри вік.

— Володимир Олександрович Січовий, — Володимир потиснув руку. — Прошу, проходьте.

Вони пройшли до кабінету. Дмитро Іванович обережно сів у крісло, озираючись.

Володимир сів поряд, уважно роздивився ауру гостя.

Загалом непогано для віку. Блакитно-зелені відтінки присутні, золотаві потоки теж. Але... тьмяніші, ніж мали б бути. Вік бере своє. Очі — от там проблема. Аура навколо них темна, сіра, майже чорна в деяких місцях. Хребет — темні плями в попереку, в шийному відділі. Серце — бліда аура, нестабільна пульсація.

— Що саме вас турбує найбільше? — запитав Володимир.

— Зір, — одразу відповів Дмитро Іванович. — Бачу все гірше. Лікарі кажуть — катаракта. Пропонують операцію. Але... — Він зробив паузу. — Мені вісімдесят два. Серце не те. Ризик високий.

— Зрозумів, — кивнув Володимир. — З очей тоді й почнемо, все інше зараз фоном, трошки. Потім розберемося.

Перший сеанс тривав годину. Володимир методично пропускав хвилі енергії через тіло Дмитра Івановича, концентрувався на проблемних місцях. Спочатку загальне відновлення — від пальців ніг до маківки. Потім — очі. Кожне окремо. Довго, акуратно, обережно.

Аура світлішала. Повільно, але помітно.

Коли закінчили, Дмитро Іванович розплющив очі, озирнувся. Обличчя змінилося — здивування, недовіра.

— Хм. Микита казав, а я не вірив. Думав, що геть усі шарлатани, а ти диви.

Він подивився на акваріум.

— Ого, навіть окремих рибок можу бачити, не чітко, але...

Володимир усміхнувся:

— Всі так, спочатку не вірять. Але повинен попередити: на ранок бачити будете знов гірше. Хоча й не так, як було. Що ще по вас, з того що бачу... — Він замислився. — Тиждень. Може, трошки більше. Очі складні. Кожне треба відновлювати окремо, а це час.

Дмитро Іванович кивнув, не відриваючи погляду від акваріума. Дивився на рибок, на рослини, на бульбашки повітря — наче вперше в житті бачив.

Наступні десять днів він приїжджав двічі на день. Ранок і вечір. Володимир працював методично — очі, серце, печінка, хребет, суглоби. Повільно, послідовно. Після кожного сеансу покращення ставало очевиднішим. Дмитро Іванович ходив рівніше, дихав легше. А головне — бачив. На п'ятий день зір було повністю відновлено.