Розділ 18

Розділ 18

Новий рік в особняку Ігоря перевершив усі очікування. Ялинка у дворі мерехтіла гірляндами, відблиски кольорових вогників танцювали на снігу. Будинок теж сяяв святковими прикрасами — від колон біля входу до найвищої башточки.

Малеча була в захваті. Катя, Діма й Ганна носилися коридорами, вивчаючи кожен куточок триповерхового будинку. А Віка з радістю стала їхнім провідником у цьому дослідженні.

— Он там, — показувала вона на сходи, що вели на другий поверх, — у мене кімната. Хочете подивитися?

— Хочу! — верещала Катя, вже біжучи вгору.

Діма намагався не відставати, хоча сходинки для його коротеньких ніжок були занадто високими. Ганна повзла за ними, сміючись.

Дорослі сиділи за святковим столом на критій веранді. Компанія зібралася чималенька. Крім господарів — Ігоря з Веронікою, — були Володимир з Мариною, Микола з Іриною, Ольга з Андрієм. Наталія теж прийшла — вона вже стала частиною їхньої дружньої компанії. І Григорій з дружиною Оленою.

Діти гралися в схованки — особняк для цього підходив ідеально. Безліч кімнат, коридорів, закутків. Віка ховалася разом з малечею, показувала найкращі місця, сміялася так щиро, так безтурботно, що Вероніка не могла стримати сліз радості.

— Дивись, — тихо сказала вона Ігорю, показуючи на доньку. — Коли востаннє ти бачив її такою?

Ігор стиснув руку дружини, не довіряючи голосу.

Час до півночі летів непомітно. Діти бігали, дорослі розмовляли, жартували, згадували минуле, мріяли про майбутнє.

Ближче до одинадцятої вечора малеча почала втомлюватися. Ганна перша — заснула на руках у Іри. Діма теж позіхав, потер очі кулачками. Катя намагалася триматися, але очі самі заплющувалися.

— Ходімо, малята, — Ольга підвелася. — Час спати.

— Не хочу-у-у, — протяжно забурчала Катя. — Я ж доросла...

Але через п'ять хвилин, коли її поклали на диван в одній з кімнат на другому поверсі, заснула миттєво. Діма поруч теж солодко сопів. Ганна навіть не прокинулася, коли її переклали.

Тільки Віка залишилася за столом з дорослими. Їй уже дванадцять — майже доросла. Вона сиділа поруч з батьками, сяяла від щастя.

Опівночі всі підвелися, підняли келихи.

— За Новий рік! — сказав Андрій.

— За 2031-й! — підтримав Микола.

— За здоров'я! — додала Марина.

Вони випили, привітали один одного. Потім знову сіли за стіл.

Ігор підвівся, постукав ложечкою по келиху, привертаючи увагу.

— Я хочу підняти цей келих за справжнього чарівника, — почав він урочисто. — За людину, що врятувала нам доньку. За того, хто повернув нам з дружиною сенс життя. — Він подивився прямо на Володимира. — За вас, Володимире Олександровичу!

Віка підскочила зі свого стільця так різко, що ледь не перекинула келих. Підбігла до Володимира, обійняла його міцно. Сльози текли по її щоках.

— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую вам.

Володимир обійняв дівчинку за плечі, відчуваючи комок у горлі. Всі мовчки дивилися на цю сцену. Марина витирала сльози. Вероніка плакала відкрито. Ігор стояв, стискаючи келих так, що білішали костяшки пальців.

Потім усі почали приєднуватися до тосту. Підносили келихи, пили, усміхалися.

Володимиру було й ніяково, й приємно водночас. Він не звик до такої уваги, до такої вдячності. Але розумів — для цих людей він справді зробив диво.

Трохи пізніше чоловіки вийшли на вулицю. Хтось курити, інші просто за компанію — подихати свіжим повітрям після ситної вечері.

Ігор підійшов до Володимира, відвів трохи осторонь від решти.

— Тут таке діло, — почав він трохи несміливо. — На днях приїдуть мої батьки.

Володимир кивнув, слухаючи.

— Вони зараз подорожують світом, — продовжив Ігор. — Батько вийшов від справ, цього року передав мені бізнес. Відтоді вони з мамою більше за кордоном, ніж удома. І відверто кажучи, поки що не збиралися сюди приїжджати.

Він зробив паузу, потер обличчя долонею.

— От тільки... Батько подзвонив мені позавчора й влаштував рознос. Питав, коли це Віці зробили операцію й чому я йому не повідомив про це. Я сказав, що ніякої операції не було, тому й сповіщати не було про що.

— Батько здивувався: як не було? Віка ж сказала, що вже майже здорова, що відчуває себе чудово. Коротше, довелося мені розповісти батькові про вас. Про те, що доньці дійсно краще. Без операції. Без трансплантації.

Він подивився на Володимира винувато:

— От вони з мамою й приїздять незабаром. Батько хоче поспілкуватися з вами особисто. А людина він непроста. Характер... доволі важкий. Звик керувати, наказувати. Може бути різким.

Володимир усміхнувся:

— Ну що ж, рано чи пізно він все одно дізнався би. Тож усе нормально.

— Дякую за розуміння, — Ігор видихнув з полегшенням.

— Ну а якщо в батька, ти кажеш, важкий характер, то давай зробимо так, — Володимир замислився на мить. — Проведіть нове обстеження Вікторії. Повне. І на приїзд батьків запросіть мене та вашого лікаря під'їхати. Це буде... переконливіше.

Ігор кивнув:

— Слушна думка. Так і зробимо.

За чотири дні ця зустріч відбулася.

Коли Григорій привіз Володимира до особняку Ігоря, у дворі вже стояла інша автівка — скромна «Тойота». Олексій Петрович, сімейний лікар, приїхав на прохання Ігоря.

Вероніка з Вікою привітали Володимира на порозі.

— Проходьте на веранду, — усміхнулася Вероніка. — Олексій Петрович уже там.

Володимир піднявся на третій поверх, пройшов крізь спортзалу та зону відпочинку. Веранда зустріла його затишком — вогонь у каміні, плетені крісла з подушками, панорамні вікна з видом на засніжений двір.

Олексій Петрович сидів в одному з крісел, тримаючи в руках чашку з чаєм. Чоловік років п'ятдесяти, худорлявий, з акуратною сивиною на скронях. Окуляри в тонкій оправі, уважний погляд. Одягнений просто, але охайно — светр, джинси.

— Добрий день, — він підвівся, простягнув руку. — Олексій Петрович Коваленко.