Розділ 17

Розділ 17

Приїхавши до Ольги з Андрієм у суботу вранці, Володимир з Мариною трохи погралися з онуками. Катя показувала дідусеві свої нові малюнки, Діма намагався розповісти щось дуже важливе, але незрозуміле. Ганна просто сиділа на колінах у баби, обіймала її за шию.

Після обіду Володимир пішов до спальні, зателефонував Григорію.

— Привіт, — почав він. — Це Володимир Олександрович. Батько твій казав, що ти хотів зі мною поговорити. Про доньку побратима.

— Так, так, — одразу відгукнувся Григорій. — Дякую, що погодилися. Можемо зустрітися сьогодні? Ігор дуже хвилюється.

— Можемо. Коли?

— За годину під’їдемо. Де ви зараз?

Володимир продиктував адресу. Григорій пообіцяв бути вчасно.

Через годину Володимир спустився у двір. Біля під'їзду стояв новенький БМВ — чорний, блискучий, дорогий. Поруч — двоє чоловіків.

Одного Володимир упізнав одразу. Григорій — син Петра. Вони кілька разів їздили до військових, до підрозділу, де той служив. Високий, широкоплечий, з короткою стрижкою. Зараз у цивільному — джинси, куртка, але постава видавала колишнього військового.

Другий — трохи старший, років тридцяти п'яти. Середнього зросту, худорлявий, обличчя напружене, темні кола під очима. Втома і тривога читалися в кожному русі.

— Володимире Олександровичу, — Григорій простягнув руку. — Дякую, що погодилися. Це Ігор. Батько Віки.

Ігор потиснув руку, кивнув:

— Дуже дякую. Не знаю, як ви ставитеся до таких... прохань. Але батько Григорія дуже наполягав. Й запропонував сідати в автівку, мовляв, по дорозі й поговоримо.

Вони сіли — Ігор за кермом, Григорій поруч, Володимир ззаду. Машина рушила.

— Ми з Ігорем, якщо чесно, — почав Григорій, обертаючись до Володимира, — не дуже віримо в усю цю... ну, тарабарщину. Але батько так переконував, що я не міг відмовити.

Володимир усміхнувся:

— Добре вас розумію. Сам би не повірив, якби не відчував на собі. — Він зробив паузу. — Тож скажу відразу: не можу гарантувати результат. Маю певні можливості, це так. Але з вродженими вадами ніколи не мав справи. Спробую. Більшого обіцяти не можу.

Ігор глянув у дзеркало:

— А скільки коштує ваша консультація?

Володимир аж здригнувся від питання:

— З військових грошей не беру, знаю, що ви обидва воювали. З дітей грошей не беру тим більше, — відповів він трохи різко. — А тут взагалі два в одному.

Помітивши, що прозвучало надто жорстко, додав спокійніше:

— Та й відверто кажучи, жодного разу ще грошей не брав. То рідня, то друзі. Здібності тільки розпочав розвивати. Тож результату не гарантую.

Ігор важко видихнув:

— Вибачте. Зрозумійте правильно. Гроші є. Багато. Але ситуація... — Він стиснув кермо сильніше. — У Німеччині, в клініці, черга на трансплантацію. А Віка відчуває себе гірше з кожним місяцем. Дружина вже зверталася до екстрасенсів. Гроші витратили — і біс із ними. Але результату нуль. — Голос затремтів. — Я дуже боюся, що донька просто не дочекається своєї черги.

Він замовк, потім додав тихіше:

— А сама ситуація... Щоб операція сталася, потрібне донорське серце. Тобто має померти інша дитина. І ми чекаємо цього. Чекаємо, щоб у якійсь родині сталося горе. І водночас молимося, щоб воно сталося швидше, бо інакше наша донька... — Він не закінчив.

Володимир здригнувся. Не хотів би він опинитися на місці Ігоря. Одночасно бажати скорішого вирішення питання з операцією і розуміти, що вона може статися тільки після чиєїсь смерті. Смерті іншої дитини. Після великого горя в іншій родині.

— Розумію, — тихо сказав він. — Спробую допомогти. Обіцяю.

Решту шляху їхали мовчки.

Приїхали в котеджне містечко. Елітне. Охорона біля в'їзду. Будинки — палаци. Колони, башточки, галявини з фігурами, фонтани.

Володимир озирався, не приховуючи здивування. Ніколи не був у подібних місцях.

— А-а-а, — показав він рукою на особняк, повз який проїжджали. — Вражає.

Ігор усміхнувся трохи:

— Так, бізнес. Батько в дев'яностих піднявся. Зараз співвласник банківської групи. Хоча від справ уже відійшов. Ну а зараз я його місце посів.

Володимир кивнув, потім запитав:

— А військо як тоді? Якщо бізнес...

— Добровольцем, — просто відповів Ігор. — Батько заперечував. Але я сам вирішив.

Григорій засміявся:

— У нього в бригаді позивний був "Мажор".

— І не один я такий до війська пішов, — додав Ігор. — Нас тільки в нашій бригаді таких двоє було. Щоправда, Володя, той по забезпеченню був. Хлопці спочатку фиркали — мовляв, і тут влаштувався. А потім побачили різницю.

— Зв'язки? — припустив Володимир.

— Звісно, — кивнув Григорій. — Але зв'язки — це навіть не головне. Освіта. Знання законів. Вміння використовувати ці знання. Ну й зв'язки до того ж.

— А ще, — продовжив Ігор, — мати "золотих" хлопців у підрозділі вельми корисно. Ми з ним удвох половину запитів, що за гроші йшли, закривали. Ні, звісно, самі хлопці скидалися, волонтери збирали — за що їм окрема подяка. Але якби таких, як ми з Вовою, у війську побільше було, легше було б значно.

— А то... Он сини "рятівників", "офіцери" з Англії країну рятували.

Ігор приопустив вікно, сплюнув із презирством.

Володимир мовчав. Тема йому знайома — чимало таких "рятівників" було. Діти високопосадовців, що "служили" за кордоном, у безпеці, поки інші гинули на фронті.

Під'їхали до триповерхового будинку. Вхід через башточку посередині, по боках — колони. А половина третього поверху поблискувала склом від низу до верху.

Ігор помітив погляд Володимира:

— А, то в нас крита веранда. Улюблене місце доньки.

Вони вийшли з машини. Назустріч вийшла жінка — красива, але втомлена. Темні кола під очима, напружені риси обличчя. Намагалася усміхатися, але усмішка виходила вимушеною.

— Вероніко, — Ігор взяв її за руку. — Це Володимир Олександрович. Про якого я розповідав.