Розділ 16

Розділ 16

Повернувшись додому після новорічних свят, Володимир і Марина зосередилися на новій меті — відкритті другого потоку свідомості у Марини. Це був тривалий, поступовий процес. Не те щоб можна було сказати: от сьогодні зробили вправу, і завтра результат. Радше — щоденна робота, де зміни помічалися згодом, іноді навіть не відразу усвідомлюючи, що щось змінилося.

Володимир намагався використовувати різні підходи. Під час розмов раптом перескакував з однієї теми на іншу.

— Добре. А от дивись, тут пишуть про новий метод нейропластичності, — він показував екран. — Треба одночасно слухати подкаст і читати статтю. На різні теми. Мозок звикає обробляти два потоки інформації паралельно.

Він шукав для неї нові методики, переробляв їх, враховуючи власний досвід. Вони практикували щодня. Марина читала книгу, водночас слухаючи аудіокнигу на іншу тему. Спочатку нічого не виходило — інформація зливалася в одну купу, нічого не запам'ятовувалося. Але поступово, тиждень за тижнем, ставало легше.

Під час медитацій Володимир додав нову практику. Сидів поруч із Мариною, тримав її за руку. Коли вона пропускала хвилі енергії через тіло, він вплітав свою енергію в ті хвилі.

— Думаю, це допоможе, — пояснював він. — У мене енергія більш насичена. Проходячи через твій мозок, вона має впливати на нього сильніше. Розвиток має прискоритися.

Марина кивала, довіряючи. Вони вірили — це спрацює. Є ж приклад Володимира. Результат точно буде. Треба тільки час і наполегливість.

Паралельно Володимир продовжував займатися зціленням друзів. Проблемні місця вже були зцілені — спини, коліна, нирки, суглоби. Тепер почалося повноцінне відновлення.

Компанія волонтерів була чималенькою. Разом із Січовими — одинадцять душ. Черга на зцілення тривала, але ніхто не скаржився. Навпаки — раділи можливості. Зараз на черзі були Іван — чоловік років п'ятдесяти, колишній шахтар, як і Володимир, — та Ліда, дружина Олексія. Іван скаржився на легені після багатьох років під землею. Ліда — на хронічну втому, що не відпускала роками.

Майже щовечора в Січових було п'ять-шість друзів у гостях. Атмосфера — робоча, але весела. Поки Володимир проводив сеанси зцілення в залі, решта на кухні готували їжу для вечері перед поїздками для військових. Ліпили вареники, пекли пиріжки, варили борщ.

— Он Іван уже третій сеанс, — говорила Тамара, розкачуючи тісто. — Каже, дихати легше стало.

— А в мене після другого сеансу втома пройшла, — Ліда додавала начинку в пиріжки. — Неначе заново народилася.

Вони сміялися, жартували, ділилися враженнями. Володимир, закінчивши сеанс, приєднувався до них на кухні, пив чай, розмовляв.

Це стало ритуалом. Традицією. Частиною їхнього життя.

Лютий приніс день народження Діми. Два роки хлопчикові.

Святкували в Ольги вдома, вся компанія знову разом. Діма бігав по квартирі, верещав, намагався розповідати щось незрозуміле, але дуже важливе. Ганна бігла за ним — вона теж говорила, хоч поки ще гірше за брата, але старалася не відставати. Катя сиділа за столом, серйозна, наче справжня доросла.

Після святкування, коли діти пішли гратися, розмова зайшла про другий потік свідомості.

— Ну що, хто чого досяг? — Микола нахилився вперед, цікавився.

— Я вчора одночасно намагалася щось шукати в інтернеті й готувати обід, — Іра засміялася. — Запорола обидві роботи! Рис пригорів, а в інтернеті знайшла зовсім не те, що треба. Довелося переробляти.

Всі розсміялися.

— У мене трохи краще, — Андрій почухав потилицю. — Можу одночасно слухати новини й читати. Не завжди виходить, але іноді — так.

— А в мене вже помітно, — Марина усміхнулася. — Можу трохи паралельно вирішувати два питання. Нескладні, але все ж.

Володимир кивнув:

— У тебе справді далі за інших на цьому шляху. Думаю, це вплив мій. Медитації разом, енергія, що проходить через твій мозок.

— Може, й так, — погодилася Марина.

Ольга задумалася:

— Значить, якщо я теж почну медитувати з татом...

— Прискориться, — підтвердив Володимир. — Але поки що тільки на вихідних. Тож зосередься на самостійній практиці. Я ж не можу всім одночасно допомагати.

Вони кивали, розуміючи.

Настрій був захопленим, із легким гумором. Усі прагнули досягти результату. Усі вірили — вийде.

У середині березня Марина наважилася спробувати вийти з тіла. Звісно, під контролем чоловіка.

Вони сіли поруч у кріслах. Марина почала медитацію — дихання, розслаблення, хвилі енергії. Володимир увійшов у режим подвоєності — одночасно перебував і в тілі, і Другим Я поруч, спостерігаючи за її аурою. Марина почала уявляти, як бачить себе збоку. Як виходить із тіла. Як спостерігає за собою ззовні. Але як не намагалася — нічого не виходило. Просто сиділа із заплющеними очима, відчувала тіло, але жодного виходу, жодного відчуття подвоєння.

Після двадцяти хвилин спроб вона розплющила очі, зітхнула:

— Не виходить.

— Нічого, — заспокоїв Володимир. — У мене теж не одразу вийшло. Треба час. Спробуємо ще.

Вони пробували ще два тижні. Щодня. Без результату.

І ось, останнього четверга березня, сталося щось інше.

Марина сиділа в кріслі, медитувала. Спочатку все як завжди — дихання, розслаблення, хвилі енергії. Володимир спостерігав Другим Я за її аурою.

А потім... аура забриніла неспокоєм. Наче хвилі під час медитації, тільки значно менші. Невпорядковані. З'являлися в різних місцях. І сама аура ставала менш насиченою — кольори притухали, блідли.

Володимир миттєво зреагував. Одночасно обома частинами себе.

Тілом — схопив Марину за плечі, розтормошував:

— Любо! Марино! Чуєш мене?

Вона не реагувала. Не дихала. Обличчя спокійне, наче спить.

Другим Я — намагався налагодити її ауру. Пустити хвилі енергії звичайним шляхом, від пальців ніг до маківки. Наситити тьмяніючу ауру своєю енергією.

Не допомагало.