Розділ 15

Розділ 15

По поверненні додому вирішив розповісти все Марині.

— У Миколи спину заклинило. Різко, так що навіть рухатися не міг.

Марина підняла брову:

— І?

— І я зняв біль. Прямо там, на лаві. За п'ять хвилин. — Володимир зробив паузу. — А потім розповів усім. Про здібності. Про те, що сталося. Довелося.

Марина відклала чашку з чаєм, уважно подивилася на чоловіка:

— Як вони відреагували?

— Спочатку не вірили. Потім — питання. Багато питань. — Володимир усміхнувся — розповів майже все. Без деталей, звісно. Але суть — так.

— І що тепер?

— А тепер, — Володимир узяв її за руку, — буду займатися зціленням друзів. Удома. По двоє на день, думаю. Доки вся наша компанія друзів не пройде відновлення. А далі — видно буде.

Марина кивнула, усміхнулася:

— Давно треба було про них подбати.

— Знаю, — зітхнув Володимир. — Просто ще нещодавно не вистачало вміння. Та й зараз часу це забиратиме чимало.

— Нічого, — Марина стиснула його долоню. — Справимося. Разом.

Володимир відчув полегшення. Невеличка провина перед друзями — що так довго тримав у таємниці, що не допомагав раніше — трохи відступила. Тепер усе інакше. Тепер може допомагати відкрито.

Вересень пролетів у новому ритмі.

Щовихідних Володимир з Мариною їздили до Дніпра — до дітей, до онуків. Наталія продовжувала опановувати здібності. До кінця вересня вона вже повністю контролювала енергію — могла концентрувати в будь-якій частині тіла, направляти куди потрібно. Самозцілення опановане.

— Дякую, — сказала вона одного разу Володимиру, обіймаючи його. — Ви змінили моє життя.

— Ти сама змінила, — усміхнувся він. — Я тільки допоміг.

Удома тепер майже кожного дня були посидінки. Приходили на сеанс зцілення, а разом з тим і просто зібратися компанією. Вперше за два дні після лазні Володимир з Мариною готувалися зранку. Пекли пироги, ліпили пиріжки для військових — завтра треба було їхати до хлопців. Робили рибний розтягай, варили борщ, пекли печиво.

— Нагодуємо і друзів, і військових, — сміялася Марина, вимішуючи тісто.

Увечері прийшли п'ятеро. Микола з дружиною Оленою, Петро з Тамарою, Світлана — подруга Марини, що колись доглядала за квартирою.

— От ми й зібралися, — Микола поставив на стіл торт. — Олена спекла, спеціально.

— А я пироги принесла, — Тамара поставила поруч пакет. — З вишнею та сиром.

— Та що ви, — Марина замахала руками. — У нас самих усього повно.

— Не відмовляйся, — засміявся Володимир. — Ще військовим віднесемо.

Сіли за стіл. Чай, пироги, розмови. Але всі відчували — атмосфера особлива. Усі з цікавістю чекали.

— Ну що, — нарешті не витримав Петро, — хто перший на зцілення?

— Я, — одразу відгукнувся Микола. — У мене ж уже був початок у лазні. Хочу закінчити.

— А я друга, — несміливо сказала Світлана. — Нирки останнім часом непокоять. Може, допоможете?

Володимир кивнув:

— Допоможу. Спробую принаймні.

Перейшли до кімнати з кутком для медитацій. Микола сів у крісло. Володимир — поруч. Решта спостерігала, затамувавши подих.

— Розслабся, — попросив Володимир. — Заплющ очі. Дихай рівно.

Потім увімкнув музику. Він узяв друга за руку, заплющив очі. Вийшов із тіла.

Аура Миколи — блакитно-зелена з золотистими потоками. У попереку — помітна темнувата пляма. Залишок старої проблеми.

Володимир пропустив хвилі енергії через себе, направив через канал у Миколу. Сконцентрував у попереку. Тримав. Відпускав. Знову. Десять циклів. Аура вирівнювалася.

Володимир повернувся в тіло, розплющив очі. Відпустив руку.

— Як?

Микола повільно підвівся, обережно повернув тулуб. Нахилився. Розігнувся. Усмішка розпливлася по обличчю.

— Нічого не болить! Зовсім! — Він засміявся.

Володимир усміхнувся. — Просто попрацював трохи.

Світлана сіла в крісло наступною. Трохи нервувала, руки злегка тремтіли.

— Не бійся, — заспокоїла Марина. — Не боляче. Навпаки — приємно.

Володимир узяв Світлану за руку, повторив процес. Аура — з темними плямами в районі нирок. Запалення, мабуть, хронічне.

Він працював довше — двадцять циклів. Пляма світлішала, але не зовсім зникала. Потрібно ще кілька сеансів.

— Легше? — спитав, повертаючись у тіло.

— Так, — Світлана торкнулася попереку здивовано. — Тепло. І ниючого болю немає. Він завжди був, а зараз — немає.

— Ще пара сеансів, і буде зовсім добре, — пообіцяв Володимир.

Вони повернулися до столу. Пили чай, їли пироги, говорили.

— Вова, а в кого черга наступна? — Петро хитро примружився. — Треба список скласти, щоб без черги не лізли.

Усі засміялися.

— Складемо, — погодився Володимир. — По двоє на день. Справимося.

Жовтень пройшов у сеансах зцілення. Вирішили спочатку поприбирати загострення. Ну а потім уже — повноцінне відновлення. Миколаю повністю прибрали проблеми попереку. Світлані — після трьох сеансів нирки перестали турбувати. Петру — зі старою травмою коліна. Олені — з мігренями. Тамарі — із суглобами в руках. Потім — іншим із чималенької компанії.

Один за одним друзі-волонтери проходили через крісло Володимира. Виходили здоровішими, щасливішими, вдячнішими.

У листопаді, в один із суботніх вечорів, компанія знову зібралася. Цього разу — в лазні.

Парилися, обливалися, пили пиво. Жартували, розслаблялися.

— Ну що, — Петро плеснув води на каміння, пара зашипіла, — чия черга сьогодні всіх дивувати?

Усі засміялися.

— Твоя, — відповів Володимир. — Покажи щось.

— Та я вже коліно показував, — Петро помахав ногою. — Бігаю тепер, як молодий!

— Бачили, бачили, — Микола поплескав його по плечу. — Справді молодший став.

Вони сиділи, балакали. А Володимир думав: хороше відчуття — допомагати друзям. Правильне.

Грудень приніс нове відкриття.

Володимир продовжував працювати над другим Я. Виходи з тіла ставали довшими — уже міг бути поза тілом до десяти хвилин без наслідків. Керування ставало впевненішим.