Розділ 10

Розділ 10

Вересень у Дніпрі виявився теплим, майже літнім. Володимир стояв на балконі, дивився на місто, що прокидалося під ранковим сонцем. За спиною, у квартирі, чулися голоси — Марина щось говорила Ользі, Катя верещала від радості. Звичайні ранкові звуки. Домашні. Затишні.

А він думав про інше. Про туман.

Учора, під час чергового виходу з тіла, Володимир помітив дещо нове. Туман, той самий сіруватий серпанок, що супроводжував кожен вихід, виявився не таким однорідним, як здавалося раніше. Місцями він згущувався, обволікав предмети м'якими хмарками. Особливо помітно — навколо людей. Сам він, тобто його тіло, Марина, що сиділа поруч, тримаючи його за руку, були оточені ледь помітним світінням крізь туман. Ні, не так, важко пояснити: з одного боку він там більш щільний, а з іншого — мов трошечки сяє. Неначе той серпанок реагував на людей, на їхню присутність.

«Може, це початок?» — подумав тоді Володимир. — «Може, саме через цей світ, світ енергій, я зможу колись впливати не тільки на себе, а й на інших? Зцілювати?»

Другий потік свідомості, що повільно формувався, давав про себе знати дедалі частіше. Коли Володимир перебував поза тілом, емоції більше не зникали. Любов до сім'ї, тривога за дітей, радість від успіхів — усе це відчувалося навіть там, у тумані. Хай притуплено, хай зовсім трохи, але вже не байдужість. Неначе душа та тіло нарешті почали зливатися в одне ціле. Тобто, звісно, вони і є одним цілим, але поза тілом раніше такого відчуття не було. Володимир вважав, що друга, доки що неповноцінна свідомість управляє чи, скоріше, співпрацює, зливаючись з душею. Чи то не душа, а щось інше? Друге Я!

— Тату? — голос Ольги відірвав його від роздумів. — Снідати будемо?

Володимир усміхнувся, повернувся до квартири.

— Будемо.

Миколай сидів у кріслі, заплющивши очі. Обличчя зосереджене, дихання рівне. Володимир стояв поруч, тримав сина за руку, тихо підказував:

— Відчуваєш тепло в пальцях? Добре. Тепер веди його вище. Стопа — коліно — тулуб, тепер у плече — лікоть — долоня.

Хвиля енергії рухалася по руці Миколая — Володимир відчував це. Не бачив, але знав. Зв'язок між ними, що виникав під час медитації, дозволяв ловити ці тонкі зміни.

— Зупинись на долоні, — продовжив Володимир. — Зосередь енергію там. Нехай накопичується.

Миколай зморщив чоло від зусилля. Секунд тридцять. Хвилина. Дві.

— Відпускай, — сказав Володимир. — Достатньо на перший раз.

Син розплющив очі, розтиснув пальці правої руки. Стиснув знову. Усміхнувся.

— Легше, — сказав він тихо. — Відчувається. Неначе щось усередині... відновилося.

— Так і є, — кивнув Володимир. — Але поспішати не треба. Ще місяць-два на руки, потім ноги. І тільки після цього — очі.

— Тату, я хочу до народження дитини бачити нормально, — Миколай подивився на батька серйозно. — У квітні Іра народить. Хочу гарно роздивитися свого первістка.

Володимир стиснув плече сина.

— Звісно. Спробуємо. Але пам'ятай — кінцівки простіші. Очі, вуха, внутрішні органи — складніші. Треба спочатку навчитися.

— Навчуся, — твердо відповів Миколай.

Володимир вірив йому. Син завжди був наполегливим, десь навіть впертим. Якщо поставив мету — досягне.

Андрій медитував у вітальні. Ольга сиділа на дивані, годувала Катю. Марина влаштувалася в іншому кріслі, спостерігала.

Володимир сидів поруч з Андрієм, тримав його руку.

— Що скажеш?

Андрій, не відкриваючи очей, усміхнувся:

— Відчуваю. Не завжди, але все частіше. Тепло в грудях, у руках. Неначе всередині маленьке сонечко.

— Це добре, — схвалив Володимир. — Спробуй тепер направити в праву руку. Зосередься на долоні.

Хвилина. Дві. Три.

— Є! — раптом вигукнув Андрій, розплющуючи очі. — Я відчув! Тепло пішло в долоню. Справді пішло!

Ольга підвелася, підійшла, обійняла чоловіка за плечі.

— Молодець, любий.

Катя на руках у матері простягнула ручку до батька:

— Та-то!

Андрій узяв доньку, підкинув угору. Та засміялася. Володимир дивився на них і відчував тепло в грудях. Не енергетичне — звичайне, людське. Тепло від того, що діти щасливі. Що все виходить.

Марина підійшла, взяла його за руку.

— У тебе добре виходить, — тихо сказала вона. — Вчити.

— У них виходить, — поправив Володимир. — Вчитися.

Увечері, коли діти пішли спати, Володимир з Мариною сиділи на кухні. Чай, тиша, розмова удвох.

— Любий, — почала Марина, — як ти?

Володимир усміхнувся. Вона завжди знала, коли треба запитати.

— По-різному. Сама ж знаєш. З одного боку — прогрес. Виходи з тіла стають довшими. Учора — майже хвилина. Тіло при цьому дихає нормально, спокійно. Неначе я просто медитую, а не покидаю оболонку. Ти ж бачила.

— А емоції? — Марина пам'ятала, як раніше Володимир розповідав про байдужість до тіла.

— Навпаки. Тепер відчуваю майже все. Там, поза тілом. Любов, тривогу, радість. — Він потер обличчя долонею. — Думаю, це результат другого потоку свідомості. Душа та тіло стають єдиним. Не два окремі явища, а одне ціле.

Марина кивнула, слухаючи.

— А туман? — спитала вона. — Той, що бачиш?

— Змінюється. Раніше був однорідним. Тепер помічаю згущення. Особливо навколо людей. Навколо тебе, наприклад. — Володимир подивився на дружину. — Думаю, це аура. Енергетична оболонка. Поки що бачу слабо, розмито. Але бачу.

— І що це означає?

— Що саме через цей світ, світ енергій, я зможу колись не тільки спостерігати, а й впливати. Зцілювати інших, а не лише себе. — Він узяв її за руку. — Це мета, Марино. Справжня мета. Не просто самому одужати. А допомагати іншим, хто потребує.

Марина стиснула його пальці.

— Ти зможеш. Обов'язково зможеш.

Вони сиділи мовчки, тримаючись за руки. За вікном місто жило своїм життям — машини, ліхтарі, люди. А тут, на кухні, було тихо й затишно.

— Як твоя спина? — спитав Володимир.