Розділ 8

Розділ 8

Травневі свята 2027 року виявилися теплими. Сонце пригрівало по-літньому, повітря пахло свіжою зеленню й квітами. Володимир стояв біля під'їзду, чекаючи на таксі.

— Замовив бусик? — спитала Марина, виходячи з дому з сумкою.

— Так. На вісім місць. Нас шестеро плюс Катя, ще речі, мангал. Звичайна машина не підійде.

Таксі під'їхало вчасно — білий мікроавтобус, чистий, з кондиціонером. Водій, чоловік років сорока, привітно кивнув.

— Добрий день. До ставка, так?

— Так, — підтвердив Володимир. — А ввечері заберете нас звідти. О сьомій.

— Без проблем.

Андрій з Ольгою та маленькою Катею приїхали своїм ходом — зустрілися біля дому Володимира. Микола з Іриною теж підтягнулися за п'ятнадцять хвилин. Завантажили речі — мангал, вугілля, м'ясо в маринаді, овочі, напої, ковдри, розкладні крісла.

Дорога до ставка зайняла двадцять хвилин. Їхали весело — Андрій розповідав щось смішне про роботу, Ірина сміялася, Ольга щебетала про Катю. Володимир з Мариною сиділи позаду, тримаючись за руки, мовчки усміхалися.

Водій висадив їх на березі, допоміг вивантажити речі.

— О сьомій буду тут, — сказав він і поїхав.

Ставок виблискував на сонці. Берег заріс очеретом, але вони знайшли зручну галявину — трава, кілька дерев для тіні, доступ до води. Ідеальне місце.

Володимир розпалював мангал, Андрій допомагав. Марина з Ольгою розстелили ковдри, розклали їжу. Ірина влаштувала Катю в коляску — маленька спала, не звертаючи уваги на метушню навкруг.

Микола сидів на розкладному кріслі, дивився на воду.

— Давно тут не був, — сказав він тихо. — Років п'ять, мабуть.

— Ми теж, — відгукнувся Володимир, підкладаючи вугілля. — Останній раз у двадцять другому, здається. Перед тим як...

Він не закінчив. Не треба було. Усі розуміли — перед тим як життя розділилося на «до» й «після». Хоча сам Володимир подумки мав на увазі експерименти з воронами.

Вугілля розгорілося, Андрій почав насаджувати м'ясо на шампури. Запах маринаду, диму, свіжого повітря — все зливалося в одне. Микола відкрив пиво, розлив по пластикових келихах.

— За сім'ю, — сказав він, піднімаючи свій.

— За сім'ю, — погодилися всі.

Вони їли шашлик, пили пиво, жартували. Катя прокинулася, Ольга взяла її на руки. Маленька лепетала щось своєю власною мовою, незрозумілою іншим, махала ручками, всі раділи. Ольга подала доньці пляшечку з сумішшю.

Час плив неспішно, розмірено. Сонце пригрівало, вітерець ворушив очерет, вода тихо плескала об берег. Звичайний травневий день, звичайний сімейний пікнік.

Тільки Володимир і Марина знали — незабаром все зміниться. Марина переглянулася з чоловіком. Кивнула ледь помітно.

Час.

Володимир відклав тарілку, витер руки серветкою.

— Діти, — сказав він, і щось у його голосі змусило всіх завмерти. — Я хочу вам дещо показати. А потім розповісти.

Ольга обережно поклала Катю назад у коляску. Маленька одразу заснула — свіже повітря, ситий животик.

— Що показати? — спитала Ольга, повертаючись.

Володимир підвівся, підійшов ближче до всіх. Підніс руку, закрив праве око долонею.

— Он там, — сказав він, показуючи вільною рукою вдалину. — Метрів за сто п'ятдесят. Рибалка сидить. У синій кепці, червоній футболці. Тримає вудку.

Усі повернулися, придивилися.

— Так, — підтвердив Андрій. — Бачу.

— Он там, біля дерева, — продовжив Володимир. — Ворона на гілці. Чистить пір'я.

Ольга примружилася.

— Я ледь розрізняю. Далекувато.

Володимир нахилився, взяв пляшку пива, що стояла біля ковдри. Підніс до обличчя, не прибираючи руки з правого ока.

— «Львівське». Світле. Склад: вода, солод ячмінний, хміль. Зберігати при температурі від двох до двадцяти градусів. — Він читав дрібний текст на етикетці без будь-яких зусиль. — Виробник: ПрАТ «Львівська броварня». Дата виготовлення...

— Стоп, — перебила Ольга.

Вона підвелася, підійшла до батька, уважно подивилася йому в обличчя.

— Забери руку.

Володимир опустив праву руку. Тепер обидва ока були відкриті.

Ольга схилилася ближче, роздивлялася ліве око. Торкнулася пальцем повіки, обережно відвела її трохи вище.

— Заплющ. Розплющ.

Володимир послухався.

— Дивись на мій палець.

Вона водила пальцем вліво-вправо, вгору-вниз. Володимир стежив поглядом.

Ольга відійшла на крок, потім ще на один. Дивилася то на батька, то на його око, то знову на батька.

— Це неможливо, — прошепотіла вона.

— Що неможливо? — спитав Микола.

Ольга обернулася до брата.

— Його око. Ліве. Воно... працює. Зіниця реагує нормально. М'язи рухають оком правильно. Він справді бачить. — Вона повернулася до батька. — Тату, я бачила сотні травмованих очей на фронті. Контузії, осколки, опіки. Знаю, як виглядає мертве око. А твоє... — Вона затнулася. — Твоє живе. Наче нове. Наче його ніколи не травмували.

— Але ж травмували, — сказав Микола тихо. — Ми знаємо. Тоді в шахті.

— Саме тому це неможливо з медичної точки зору, — Ольга дивилася на батька, і в очах було здивування, недовіра, нерозуміння. — Око було сильно пошкоджене. Операцію з пересадки ти не робив, я би знала. То як?

Володимир усміхнувся.

— Доню, а що ти знаєш про нетрадиційну медицину?

Ольга фиркнула невірячи.

— Хочеш сказати, що це робота отих... отих...

— Шарлатанів? — підказав Володимир.

Марина раптом вголос розсміялася. Ольга подивилася на неї здивовано.

— Мамо?

Марина намагалася взяти себе в руки, але сміх не вщухав. Вона махнула рукою, показуючи — зачекай, зараз.

Володимир усміхнувся.

— Як би тобі сказати, доню... Так сталося, що вже певний час я і є такий шарлатан. — Він зробив паузу, даючи словам дійти. — Щоправда, тільки для себе. Сподіваюся, що тільки поки що. А нещодавно й мама доєдналася до адептів моєї шарлатанської секти.