Розділ 7

Розділ 7

Марина залишилася у Дніпрі ще на пару місяців. Ольга потребувала допомоги з маленькою Катею, а Володимир добре розумів — дружині теж потрібен цей час. Час з онукою, з донькою, з новою родиною, що тільки-но почала формуватися.

— Любий, ти впораєшся? — спитала Марина перед від'їздом додому, коли вони вдвох стояли на кухні.

— Звісно, — Володимир обійняв її за плечі. — Не перший рік сам собі борщ варю. Та й медитації нікуди не дінуться.

— Тільки обіцяй, — Марина подивилася йому в очі серйозно, — нічого ризикованого без мене. Домовились?

— Домовились, — кивнув він.

Але обидва знали, що визначення «ризикованого» у кожного своє.

Перші дні вдома Володимир ловив себе на дивному відчутті. Квартира здавалася порожньою. Не самотньою — просто порожньою. Ніхто не гомонить на кухні, не сміється в кімнаті, не дзвенить посудом за сніданком.

Він налагодив собі режим. Підйом о сьомій. Сніданок — зазвичай щось просте, каша чи яєчня. Потім перша медитація. Година в кріслі, хвилі тепла, енергія. Після медитації — домашні справи. Прибирання, готування їжі. Не тільки для себе — ще й для хлопців на фронті. Борщ, вареники, котлети. Все, що можна заморозити й відвезти.

Обід. Друга медитація. Відпочинок. Увечері — відеодзвінок з Мариною та дітьми.

Простий, розмірений графік. І саме в цій розміреності Володимир помітив щось дивне.

Це сталося в один із серпневих вечорів. Він сидів за комп'ютером, гортав новини. Читав чергову статтю про відновлення звільнених територій, про розмінування, про повернення людей додому. Звичайне заняття перед сном.

І раптом усвідомив.

Він не просто читає. Він занурений у статтю, аналізує інформацію, зіставляє з іншими новинами, що бачив раніше. Все як завжди, от тільки паралельно — паралельно! — обмірковує завтрашню поїздку до військових.

Не «згадав про поїздку», не «відволікся на думку про поїздку». А саме обмірковує. Одночасно.

Володимир завмер, пальці застигли над клавіатурою.

Що приготувати? Борщ уже є в морозилці. Вареники теж є. Може, котлети? Ні, вчора робив, ще не встиг заморозити. Значить, м'ясо в маринаді. Для шашлику. Треба заїхати в магазин, докупити спецій. Ще хліб. І цибулю. Цибулі багато не буває.

І все це — без відриву від читання та обмірковування статті.

Він міг би присягнутися, що одночасно і читав про проблеми з електропостачанням у новозвільнених селах, і складав список покупок на завтра.

Володимир відсунувся від комп'ютера, потер обличчя долонями.

Перевірив себе. Прокрутив у голові — що саме він щойно прочитав? Деталі статті спливли легко, чітко. Нічого не пропустив, не забув.

А список покупок? Теж на місці. Спеції, хліб, цибуля...

— Що за дідько? — пробурмотів він уголос.

Наступного дня спробував ще раз. Спеціально. Увімкнув телевізор, новини. Сів на диван, узяв планшет. На планшеті відкрив статтю про дронобудування — тема, що завдяки синові завжди цікавила.

І почав читати. Але не відпускав увагу від телевізора.

Диктор говорив про економічні перспективи України. Про інвестиції, про відновлення виробництва. Володимир чув кожне слово. Розумів. Аналізував. І водночас читав про нові моделі БПЛА, що розробляли українські інженери. Технічні характеристики, дальність польоту, корисне навантаження.

Два потоки інформації. Одночасно. Обидва — усвідомлені.

Володимир відклав планшет, вимкнув телевізор.

Серце калатало. Не від страху — від хвилювання.

Другий потік свідомості.

Він читав про це колись, років п'ятнадцять тому, коли шукав відповіді після лазні. На форумах ентузіастів езотерики, у книжках про розвиток надздібностей. Тоді здавалося фантастикою. Вигадкою. Або чимось настільки далеким, що навіть мріяти не варто.

А тепер...

Тепер воно відкривалося. Повільно, невпевнено, але відкривалося.

Не повноцінний другий потік — поки що радше зародок. Не міг він, скажімо, одночасно варити борщ і медитувати. Або розмовляти телефоном і читати книжку.

Але обмірковувати дві речі одразу — міг. Читати й слухати — міг. Планувати і аналізувати — міг.

Володимир усміхнувся.

Якби тоді у 2010 хтось сказав йому, що колись він зможе таке — не повірив би. Посміявся б.

А зараз сидів на дивані, сам, у порожній квартирі, і радів, як хлопчисько, що отримав бажаний подарунок.

Увечері, під час відеодзвінка, Марина одразу помітила.

— Що сталося? — спитала вона, всміхаючись. — У тебе такі очі... наче секрет якийсь маєш.

— Маю, — зізнався Володимир. — Розкажу, коли повернешся. Не по телефону.

— Інтрига, — засміялася Марина. — Ну добре. Чекатиму.

Вересень встановив свою владу непомітно. Спека відступила, повітря стало прохолодним, пахло опалим листям і дощем. Володимир продовжував заняття. Медитації двічі на день. Хвилі енергії наповнювали тіло, зникала втому, проходили дрібні болячки. Ліва рука працювала ідеально. Як у молодості, а може, навіть краще. Володимир міг тепер робити все — нарізати овочі, тримати важкі каструлі; на радощах натренував ліву працювати немов праву. Ну прям амбідекстр, посміхався про себе.

Права рука теж потроху відновлювалася. Вона й раніше працювала непогано, але вік давався взнаки. П'ятдесят шість років, двадцять з гаком у шахті — руки пам'ятали кожен день важкої праці.

Тепер, коли Володимир направляв енергію в праву руку, відчував, як зникає скутість у зап'ясті, як пальці стають гнучкішими, як сила повертається.

І найдивовижніше — це давалося легко.

На відміну від лівої руки, що потребувала місяців наполегливої роботи, права відновлювалася швидко. Вже через тиждень Володимир помітив різницю. Через місяць — обидві руки працювали однаково добре.

Він сидів на кухні, стискав кулаки, розтискав і не міг повірити.

«Наче мені знову тридцять».

Ноги теж потребували уваги. Спина, понівечена шахтарською працею, не дозволяла багато ходити. Але на велосипеді — інша справа. Володимир їздив щодня. До магазину, на ставок, просто покататися околицями.