Розділ 6

Розділ 6

Січень 2025 року почався з розмови, якої Володимир боявся.

Вони сиділи на кухні — Марина за столом, Володимир навпроти. За вікном падав сніг, тихо, неспішно. У чайнику закипала вода. Звичайний зимовий ранок. Тільки в душі Володимира клубочилося щось важке.

— Любо, — почав він. — Я маю тобі розповісти. Про те, що сталося з путіним.

Марина кивнула, чекаючи.

Володимир розповів. Про психіатричні лікарні. Про людей, що повністю вважали себе путіним. Про те, що вони померли всі одночасно. Щонайменше десятеро по всьому світу.

— Вони не були винні, — сказав він тихо. — Не вбивали. Не посилали вбивати. Просто хворі люди. А я... я їх убив. Разом із ним.

Марина мовчала, дивилася на нього.

— Я знаю, що можу виправдати себе, — продовжив Володимир. — Кажу собі: нормальна людина не уявить себе тим покидьком. Як єврей, що пережив концтабір, не уявить себе гітлером. Але... — Він потер обличчя долонями. — Але це лише виправдання. Правда в тому, що я вбив безневинних. І мені з цим жити.

Тиша. Тільки шум чайника на плиті.

— Я більше не буду займатися прокльонами, — твердо сказав Володимир. — Не можу. Не хочу. Розумію, що ворогів багато, але... ціна занадто висока.

Марина підвелася, підійшла, обійняла його за плечі.

— Вова, — сказала вона тихо. — Уяви ситуацію. Їде по дорозі водій. Не порушує правил. Робить усе як завжди. І раптом — навіть не на переході, просто посеред вулиці — якийсь п'яний недоумок, що йшов тротуаром, різко змінює напрямок і вибігає на дорогу. Прямо під колеса. Що йому привиділося — невідомо. Але факт: він гине.

Володимир дивився на неї, слухав.

— Чи вбив водій того п'яницю? — продовжила Марина. — Ну звісно, так. А чи дійсно водій винен? У чому він винен? Він не порушував правил. Не перевищував швидкість. Навіть встиг зреагувати, намагався уникнути трагедії. Але просто не вистачило часу. Зупинити машину миттєво неможливо.

Вона присіла поруч, взяла його за руку.

— Чи буде відчувати провину водій? Скоріше за все, так. Чи дійсно він винен? Ні. — Марина дивилася йому просто в очі. — Любий, цей приклад близький до того, що сталося з тобою. Ти не знав. Не міг знати. Не міг уникнути. Ти намагався вбити диктатора, що розв'язав війну. А те, що разом з ним померли хворі люди... це трагедія. Але не твоя провина.

Володимир відчував, як з очей котяться сльози.

— Не треба себе звинувачувати занадто, — прошепотіла Марина. — Я тебе люблю. Підтримую. І я справді рада, що ти більше не будеш цим займатися. Бо кожного разу, коли в тебе починався відкат... — Її голос затремтів. — Серце заходилося від болю, дивлячись на тебе. Я боялася, що втрачу. Що ти не прокинешся.

Вони сиділи, обнявшись, мовчали.

За вікном падав сніг. Чайник закипів і вимкнувся. А Володимир відчував, як частина важкого вантажу спадає з душі. Не весь. Провина залишиться назавжди. Але тепер її легше нести. Марина не відвернулася від нього, не звинувачує.

Лютий 2025 року.

Володимир нарешті відновився від важкого відкату після путіна. Півтора місяця минуло, перш ніж він знову зміг нормально медитувати. І тепер вирішив спрямувати медитації на зцілення. Ідея з'явилася давно, прийшов час спробувати.

Сів у крісло. Увімкнув звуки океану. Почав дихати. Глибоко. Рівно.

Хвилі тепла пішли, як завжди. Пальці ніг. Стопи. Щиколотки. Вгору по тілу. До маківки.

Володимир спробував зупинити хвилю на рівні лівого ока. Того, що майже не бачило з 2010 року. Направити енергію саме на нього.

«Зупинися тут. Залишся тут. Зціли».

Але хвиля не слухалася. Йшла далі, по звичному шляху, до маківки й розсіювалася. Володимир спробував ще раз. І ще. І ще.

Марно.

Добре. Око не виходить. Може, тому що звичка занадто сильна. Хвиля йде цим шляхом роками.

Він вирішив спробувати інакше.

Рука. Ліва рука. Там теж проблеми. Ще з шахти поганенько працювала. Пальці нормально не слухалися, сила менша. Спробую з нею.

Почав знову. Хвилі тепла. Але цього разу, коли вони досягали плечей, Володимир намагався направити їх не вгору, а вбік. У ліву руку.

І... щось вийшло.

Не одразу. Не з першого разу. Але десь із п'ятої спроби хвиля пішла не вище, а в ліве плече. Потім у лікоть. У долоню.

Володимир відчував тепло. Справжнє, реальне тепло в лівій руці. Воно розливалося по долоні, пальцях. Усередині ніби печіння з'являлося.

Але як тільки він переставав наганяти нові хвилі, енергія швидко розсіювалася. Зникала. Добре. Це успіх. Я зміг направити енергію. Згодом, можливо, навчуся накопичувати її там. А поки... поки що тільки перенаправити.

Володимир усміхнувся. Завжди хочеться більшого. Але треба радіти й малому. Це справді успіх.

Лютий, березень, квітень пролетіли в потоці новин.

Володимир сидів перед телевізором, гортав канали, читав інтернет. І з кожним днем розумів — росія як держава перестає існувати. Спочатку новини були обережними. «Можливі проблеми з владою», «Невизначеність у кремлі», «Чутки про боротьбу угруповань».

Потім відвертішими. «Розкол у владі», «Регіони не визнають московських призначенців», «Бандитизм на вулицях великих міст».

Володимир дивився, як на екрані показували кадри з міст росії. Стрілянина посеред дня. Спалені автівки. Барикади на вулицях. Люди тікають, ховаються в під'їздах.

— Дев'яності, — пробурмотів він. — Тільки в сто разів гірше.

У центрі влади ніхто не міг домовитися. Немає наступника, якого б визнали всі. Кожен тягнув кермо на себе. Генерали, олігархи, регіональні керівники — усі хотіли шматок влади. І не збиралися ділитися. На російське військо, що воювало в Україні, перестали виділяти гроші. Снаряди, пальне, їжа — усе постачання почало давати збої.

А більшість російських солдатів ішла вбивати саме за гроші. Коли грошей не стало — почався масовий розброд.

Володимир читав повідомлення з окупованих територій. Російські солдати тікали. Зі зброєю. Іноді цілими підрозділами. Хтось намагався прорватися додому, в росію. Хтось ховався в селах, грабував, тероризував місцевих. Хтось просто кидав зброю й здавався ЗСУ.