Розділ 35

Розділ 35
10 квітня 2039 року. Терикон шахти «Ювілейна»
Верхівка терикону шахти «Ювілейна» була обрана не лише через висоту. Звідси, з цієї порізаної вітрами вершини, Володимир бачив усе своє життя. Ліворуч, за пару кілометрів, розкинулося Шахтарське — містечко, де він виростав. Щоправда, тоді воно мало назву Першотравенськ. Праворуч виблискував ставок — місце, де він колись хлопчаком вудив карасів, де згодом доводив Марині, що його здібності — не марення, і де вони разом відкрили таємницю дітям. Кожен клаптик цієї землі був просякнутий пам’яттю.
У центрі майданчика стояла Сфера — напівпрозора конструкція з трансмутованого суперпластику. Вона складалася з трьох вкладених одна в одну оболонок, наче високотехнологічна матрьошка смерті.
Ще вчора пополудні астероїд став помітним неозброєним оком як дивна, нерухома зірка, що не зникала навіть у сонячних променях. Але зараз небо над «Ювілейною» нагадувало ілюстрацію до апокаліпсиса: Кат перетворився на велетенську, мертву каменюку. Сонце, опинившись за його краєм, створювало навколо чорного силуету сліпуче сяйво — «корону» смерті, яка відкидала на Шахтарське довгу, неприродну тінь, занурюючи квітневий день у передчасні, могильні сутінки.
Навколо Сфери розгорнувся останній «пікнік» людства. Сюди приїхали ті, хто знав: надії на порятунок Землі немає, але є надія бути поруч із Джерелом до кінця. Тут не було істерик чи ридань — ті, хто не витримав тиску, залишилися по домівках. Тут зібралися воїни та їхні сім’ї. Чоловіки в костюмах і жінки в сукнях тихо розмовляли, діти гралися біля підніжжя конструкції, не усвідомлюючи, що небо над ними вже починає закипати.
— Дивись, — Марина підійшла до нього. — Перші «вісники».
Вона вказала на небо. Ті самі уламки, які відкололися від астероїда під час атаки «Брандера», тепер входили в атмосферу. Вони випередили основну масу, розкреслюючи небо сліпучо-білими шрамами. Це було красиво і страшно водночас — вогняний дощ, що віщував прихід бога руйнації.
— Час, — коротко кинув Володимир. Його голос не тремтів, але в ньому звучала остаточність. Від перших уламків до катастрофи залишалося близько п’ятнадцяти хвилин.
Всі востаннє обіймали одне одного. Сам Володимир, обіймаючи онуків, ледь стримував сльози. Вони вже були достатньо дорослими, щоб усе розуміти. І від цього ставало ще гірше.
Люди почали рухатися до Сфери. Це був злагоджений, майже літургійний процес. По пандусах та сходах першими піднімалися ті, хто займав верхній ярус зовнішньої оболонки, — учні другої групи зі своїми дітьми. Вони розходилися по місцях, займаючи позиції за напівпрозорими панелями.
Нарешті Володимир сам ступив у серце конструкції. Центральна сфера була тісною, призначеною лише для одного. Це була його одиночна камера, його вівтар і його ешафот. Коли важкий сегмент пластику герметично закрився, зовнішній світ зник, залишивши лише візуальну картинку крізь три шари броні.
Ось останні, найнижчі місця зайняті. Усі люки були зачинені. П’ять хвилин, останні п’ять хвилин людства.
Володимир бачив через прозору стінку обличчя Марини. Вона дивилася прямо на нього, її губи ледь ворушилися, вимовляючи слова, які він чув не вухами, а серцем. По її обличчю стікали сльози.
У небі астероїд почав розгортатися у всій своїй жахливій величі. Це було вже не світло — це був вогонь, що пожирав горизонт. Атмосфера, стиснута колосальною масою, почала світитися плазмою.
— Тримайтеся, — прошепотів Володимир, і його ментальний наказ пройшов крізь усі шари Сфери, з’єднуючи тридцять дев’ять живих воль у єдиний щит.
Вони завмерли. Тиша всередині Сфери була абсолютною. А за її межами світ почав випаровуватися. Січовий дивився в очі своєї дружини, знаючи, що через кілька хвилин він побачить, як цей погляд зникне в полум’ї, щоб він міг змінити цей шлях.
За секунду всі діти у Сфері заснули. Діти не повинні бачити, як страждатимуть їхні батьки. Вся Сфера перебувала всередині аури Січового, тож увести дітей у сон було миттєвою справою.
Удар стався за тисячі кілометрів, у серці Європи, але для Володимира він пролунав миттєво — не звуком, а жахливою вібрацією самої реальності. На горизонті, випереджаючи будь-які звукові хвилі, піднявся сліпучий стовп плазми, що проткнув небо наскрізь. У ту ж секунду терикон під Сферою здригнувся від першого сейсмічного поштовху. Навколишні пагорби та дальні промислові споруди Шахтарського не просто руйнувалися — вони осідали, перетворюючись на хмари пилу під ударами хвиль, що йшли крізь земну кору.
Але найстрашніше почалося не зовні, а всередині.
Енергія руйнування зв’язків матерії та раптово обірваних життів хлинула в Сферу, випереджаючи розпечену плазму. Це не був «сплеск» — це був океан сирої, неструктурованої потужності, що вмить переповнив аури присутніх. Володимиру не потрібно було шукати сили — її було забагато, вона тиснула на ауру кожного оператора, загрожуючи спопелити їхні тіла зсередини за долі секунди.
Тридцять вісім операторів стали фільтрами. Учні зовнішнього кола першими прийняли цей нестерпний потік. Їхні аури спалахнули сліпучим світлом, намагаючись приборкати хаотичну енергію смерті й перетворити її на впорядкований вектор. Володимир відчував, як їхні енергетичні канали працюють на межі розриву. Його власна аура з’єднувала всіх у єдину систему. Він перетворився на гігантську воронку, що приймала вже оброблену ними силу.
Свідомість розділилася на чіткі потоки. Три з них працювали в режимі перевантаження: перший утримував фізичний каркас Сфери від миттєвого випаровування, другий поглинав надлишкову енергію з аур учнів, не даючи їм вибухнути, а третій — формував із цього колосального ресурсу канал Переходу. Четвертий налаштовував сам перехід.
Він бачив Марину. Вона сиділа прямо навпроти за внутрішнім шаром пластику. Її аура сяяла холодним, чистим сріблом. Енергії було так багато, що повітря всередині Сфери світилося. Волосся ставало дибки від статичної напруги.
Четвертий потік свідомості Січового вже був у минулому. Завдяки інерції астероїда, що в цей момент входив у ядро Землі, Володимир відчув опір простору-часу. Використовуючи цю неймовірну силу, він почав проколювати тканину реальності. Канал розгортався прямо в центрі його капсули — чорна, ідеальна діра в білому ніщо.
Світ зовні перестав бути світом. Терикон почав плавитися, перетворюючись на скло, але це було неважливо. Головним був цей потік сили, який Володимир крізь стиснуті зуби спрямовував «убік», у 1975-й.
— Ще мить... — видихнув він, відчуваючи, як зовнішнє коло учнів починає розчинятися в енергії, яку вони більше не могли структурувати. Пластик зовнішньої оболонки темнів від перенапруження полів.
Енергетичний тиск сягнув межі. Володимир відчув цей момент як різкий обрив струни: зовнішнє коло учнів, що до останнього структурувало потік, просто перестало існувати. Вони не згоріли у вогні — вони розчинилися в енергії, яку більше не могли стримувати. Зовнішня оболонка Сфери миттєво випарувалася, і все навантаження, наче багатотонний прес, упало на «стару гвардію».
Тепер їх залишилося лише десятеро. Дев’ять точок світла навколо центрального ядра.
Терикон під ними перестав бути твердою опорою. Шахта «Ювілейна» зникла в океані розплавленого каменю, і те, що залишилося від Сфери — дві внутрішні оболонки — кидало по хвилях лави, як тріску в штормі. Володимир бачив крізь пластик, як повз них проносилися уламки земної кори, розпечені до білого кольору.
Це були останні миті. Володимир дивився на Марину. Вона була всього за два метри від нього, розділена лише тонкою перегородкою. Вона бачила, як він працює, як його свідомість натягує нитки часу. Її очі були спокійні, сповнені тієї любові, яка сильніша за смерть планети.
Раптом по ментальному зв’язку пройшла хвиля гострого болю. Петро, який тримав найважчий сектор знизу, де магма била в Сферу найсильніше, не витримав. Його аура спалахнула надто яскраво і згасла.
Це стало початком кінця. Баланс сил порушився миттєво. Володимир бачив, як вогняне марево проривається в середню сферу. У ту ж секунду все, що було навколо його центральної капсули — Марина, друзі, онуки, залишки конструкції — зникло в єдиному сліпучому спалаху. Вони не відчули болю — енергія Переходу, яку вони самі ж структурували, просто ввібрала їх у себе, віддаючи останній імпульс своєму лідеру.
Володимир залишився сам.
Він висів у невагомості посеред білого ніщо, затиснутий у своїй крихітній капсулі. Навколо вирував хаос розірваного простору. Світу 2039 року більше не було. Не було України, не було Землі. Був лише він і колосальний потік сили, який він тепер мав утримати самотужки, щоб спрямувати в одну-єдину точку в темряві.
Його аура, переповнена силою мільярдів смертей, намагалася випалити його власну свідомість.
— Четверта ранку... — хрипко прошепотів він, хапаючись за цей спогад, як за останню рятівну нитку. — Дев’яносто перший...
Він зібрав усю енергію, що залишилася від його загиблої родини, весь гнів астероїда і весь біль планети, і вдарив цим імпульсом у чорну діру каналу.
Володимир — ні, тепер лише Володя — різко втягнув у себе повітря. Усі відчуття ще належали тому страшному моменту: гул розірваної планети, тиск мільярдів джоулів енергії, біле ніщо, що поглинуло Сферу. Але очі, які він розплющив, побачили не пластик капсуви, а знайому стелю і рідне обличчя.
Над ним схилився батько. Той самий батько, якого не стало у вісімдесят дев’ятому. Він витирав синові лоба холодним вологим рушником, і в його очах застиг такий глибокий, первісний жах, що Володя все зрозумів без слів. Його син щойно не дихав.
— Синку... Володю, що болить? — голос батька тремтів.
Володимира душили сльози. Там, у майбутньому, він навчився бути зі сталі, він міг стримувати будь-яку емоцію, але це мале дитяче тіло мало свої звички й свою фізіологію. Він не міг зупинити ридання.
— Нічого, тату... просто в грудях важко, — прошепотів він крізь сльози.
І це була щира правда. Тільки батько думав про застуду чи раптовий напад, а Володимир відчував вагу втрат, про які ніхто в цьому світі ніколи не повинен дізнатися. Він приніс із собою пам’ять про світ, що згорів, про друзів, які стали попелом, і про Марину, чий погляд був останнім, що він бачив у тому житті.
— Потерпи трохи, — батько гладив його по голові сухою, шорсткою долонею. — Мама побігла викликати швидку. Все буде добре.
Але Володимир уже не чув кінця фрази. Свідомість, виснажена Переходом, почала відключатися. Тіло вимагало сну, щоб перетравити той енергетичний сплеск, який він приніс у собі. Останнім, що доносив до нього слух, були слова колискової, яку батько почав тихо наспівувати, намагаючись заспокоїти і себе, і сина:
Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе...
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує, серденько мре.
По маленьких щоках скочувалися сльози, вбираючись у стару подушку. Володимир засинав. У нього попереду було шістдесят чотири роки. І цього разу він знав кожну пастку, кожну можливість і кожен крок, який потрібно зробити, щоб ця пісня ніколи не обірвалася вогнем.