Розділ 34

Розділ 34.
20 березня 2039 року
Зал управління в Оппдалі занурився в напружену тишу, але за його межами світ вирував. Це був день «Великого Пробудження». По всій планеті — від забитих людьми площ Токіо та Нью-Йорка до крихітних сіл в українських степах — мільярди очей були прикуті до екранів. Трансляція йшла всюди: по телебаченню, в інтернеті, на велетенських вуличних моніторах. Світ, що завмер у передчутті кінця, сьогодні вперше за довгі місяці дивився в небо не зі страхом, а з надією.
На центральному екрані Оппдала йшов прямий сигнал із мису Канаверал. Володимир сидів у першому ряду, Марина міцно тримала його за руку. Поруч застигли учні та вчені проєкту. Сьогодні вони були лише глядачами грандіозного спектаклю, сценарій якого писали їхніми власними руками.
На орбіті «Брандер» виглядав величним і досконалим. Камери модулів-спостерігачів передавали картинку в надвисокій якості: сонячне світло вигравало на титанових кріпленнях та матовому суперпластику.
— Початок синхронізації ШІ-контурів, — пролунав у динаміках спокійний голос головного диспетчера з Флориди. — Активуємо енергетичну шину бойового ядра.
На графічній схемі було видно, як окремі підсистеми починають «прокидатися». ШІ бойової частини провів юстування рейкових гармат — стволи ледь помітно ворухнулися, вирівнюючи приціли. Окремий контур імпульсних двигунів розгону підтвердив готовність енергетичних каскадів.
Нарешті головний ШІ-координатор дав сигнал: «System Ready».
— Починаємо тестове маневрування, — скомандували з Канаверала. — Тест імпульсних систем орієнтації.
Володимир затамував подих. Це був момент істини для маневрових блоків, чиї накопичувачі вони заряджали в цих самих залах. На корпусі «Брандера» спалахнули короткі, сліпучо-блакитні розряди. Імпульсні двигуни, працюючи на чистій енергії, почали повільно, величаво обертати багатотонну конструкцію.
Це виглядало магічно: 120-метровий сталевий спис слухняно повертався, немов під дією невидимої сили.
— Крен стабільний. Тангаж у нормі, — доповідав голос із динаміків. — Входимо в пробний виток.
«Брандер» почав своє перше коло навколо Землі. Мільярди людей на площах затамували подих, спостерігаючи, як сонячні зайчики ковзають по корпусу Левіафана. ШІ-координатор працював бездоганно, миттєво виправляючи траєкторію за допомогою мікроімпульсів. Координація була повною — «Брандер» став єдиним цілим з навігаційною мережею планети.
Коли гігант завершив коло і завмер на вихідній позиції, розгорнувши носову частину в бік далекого астероїда, світ вибухнув. Володимир знав, що зараз на площах міст тисячі людей плачуть від радості, обіймають незнайомців і кричать слова подяки. В Оппдалі ж панувала важка, усвідомлена тиша.
— Системи підтверджені, — тихо сказав Володимир. — Тепер він живий.
Він дивився на екран, де «Брандер» виблискував на фоні зірок, наче символ нової ери. Залишалося два тижні до старту. Володимир відчував гордість за людство, яке зуміло створити таку досконалу зброю, але його чотири свідомості вже прораховували наступний крок. Він знав те, чого не знали люди на площах: ця ідеальна машина — лише перший ешелон оборони. І якщо вона схибить, йому доведеться стати другим.
Поки планета перебувала у стані ейфорії, в потаємному секторі «Зеро» панувала похмура діловитість. Тут не було телекамер, лише тьмяне освітлення та приглушений скрегіт інструментів. Група монтажників під наглядом провідних інженерів проєкту займалася демонтажем Сфери.
Робітники працювали мовчки. Їм не пояснювали справжнього призначення цієї установки. Для них це було чергове «високотехнологічне обладнання стабілізації», яке терміново потребувало перебазування ближче до Дніпровського вузла зв’язку. Професіонали високого класу, вони звикли не ставити зайвих питань. Все, що робилося в межах проєкту, — все для порятунку планети.
Володимир стояв осторонь, спершись на холодну металеву колону. Він дивився на Сферу з неприхованою відразою. Ця конструкція, над якою вони билися стільки часу, здавалася йому потворним пам’ятником людському безсиллю. Вона була втіленням «Плану Б» — плану, який означав загибель усього, що він любив, усього, що бачив навколо.
— Дивно, — тихо сказала Марина, підійшовши ззаду. — Світ дивиться на «Брандер» і бачить там своє спасіння. А ми тут пакуємо ці «двері в майбутнє». Як надію, що ми все ж таки виживемо, хай і так...
Володимир нічого не відповів. Слова про «двері» відгукнулися в ньому болем. Яке це майбутнє, де він буде енергетичним привидом у 1975 році, залишивши мільярди людей згорати в полум’ї астероїда? Для нього це були не двері, а вузька щілина в паркані, крізь яку міг пролізти лише він один, несучи на плечах тягар пам’яті про мертвий світ.
Марина подивилася на його застигле обличчя, на стиснуті щелепи й похмурий погляд, спрямований на мідні котушки стабілізаторів. Вона відчула його ненависть до цього заліза.
— Ти так на неї дивишся, наче це ешафот, — прошепотіла вона, торкнувшись його руки.
Володимир лише мовчки пригорнув її до себе. Він не хотів руйнувати її тендітну віру в «перехід». Він просто тримав її, відчуваючи тепло живої людини, і молився всім богам, яких знав, щоб ці контейнери в Україні так і залишилися нерозпакованими. Щоб «Брандер» зробив свою роботу, а Сфера назавжди перетворилася на купу непотрібного брухту.
Коли останній блок було завантажено у непримітний контейнер із маркуванням «Спецобладнання. Об’єкт 404», інженери підписали акти приймання. Вантажні кари беззвучно покотилися до виходу.
За два дні транспортний борт піднявся в нічне небо Норвегії, тримаючи курс на схід. Володимир проводжав його поглядом із вікна кабінету. Там, у вантажному відсіку, летіла його страховка. Його прокляття.
А на орбіті, у променях ранкового сонця, сліпучо виблискував «Брандер», готуючись до свого вирішального ривка. До 6 квітня залишалося чотири дні.
6 квітня 2039 року
Світ збожеволів від радості. Шосте квітня негласно оголосили «Днем Відродження». На екранах, що транслювали картинку з Оппдала та Канаверала, Володимир бачив кадри з усього світу: у Парижі, Ріо та Києві люди виносили столи прямо на вулиці. Трансляції святкувань змінювали одна одну — феєрверки, пісні, мільярди щасливих облич. Людство вже повірило, що воно виграло цю війну.
В самому Оппдалі панувала інша, набагато приземленіша атмосфера. Коли загроза здалася подоланою, прокинулися старі демони політики. База виконала свою задачу, «Брандер» був на орбіті, і тепер представники наглядових рад від різних країн почали «перетягувати ковдру». Володимир бачив це в кожному погляді дипломатів, чув у кожній фразі нарад. Кожна країна хотіла забрати собі частину технологій трансмутації, частину команди, частину «магії» Січового. Вони вже ділили шкуру ще живого ведмедя, вважаючи, що Володимир їм більше не потрібен як лідер — лише як постачальник ресурсів.
— Подивися на них, — Панов кивнув у бік групи урядовців, що про щось гаряче сперечалися в кутку залу. — Вони вже малюють графіки приватизації наших лабораторій. Для них астероїд уже в минулому.
— Нехай малюють, — сухо відповів Володимир, не відриваючи погляду від центрального монітора. — Це допомагає їм не думати про те, що буде через два дні.
О 14:00 за Гринвічем настав момент істини. Канаверал підтвердив готовність. Володимир, Марина та вся команда Оппдала зайняли свої місця. Тепер вони були лише глядачами. Контроль належав ШІ-координатору та міжнародному центру керування польотами.
На велетенському екрані «Брандер» висів нерухомо, наче сталевий ідол. Потім без жодного звуку у вакуумі його хвіст спалахнув сліпучим блакитним сяйвом. Імпульсні енергетичні двигуни почали видавати свою колосальну потужність.
— Є запалювання! — пролунав голос диспетчера, і цей крик потонув у багатоголосому ревінні натовпів на площах міст.
«Брандер» почав розгін. Це не було схоже на старт звичайної ракети. Не було диму, не було вогню — лише ідеальний, безжальний промінь енергії, що штовхав 120-метровий шип уперед. З кожною секундою швидкість зростала. Сталевий Левіафан, створений руками тисяч людей і загартований енергією Володимира, покидав орбіту Землі.
На екранах з’явилася графіка: вектор польоту ідеально збігався з розрахунковим. Точка перехоплення — десь у глибокій чорноті за два дні польоту звідси.
— Він пішов, — прошепотіла Марина, притиснувшись до плеча Володимира. — Він справді пішов.
Володимир дивився, як яскрава цятка двигуна стає все меншою, розчиняючись серед зірок. Навколо нього в залі управління дипломати вже відкорковували шампанське, а фахівці Канаверала обіймалися в прямому ефірі. Світ святкував. Людство лікувало. Кожен, хто зараз сидів за святковим столом на вулиці, був упевнений: смерть скасовано.
Тільки Володимир Січовий відчував холодне заціпеніння. Його чотири свідомості мовчали, наче перед бурею. Він знав: зараз «Брандер» — це найкраще, що є у людей. Але він також знав, що космос не знає милосердя, і те, що виглядає як тріумф, за сорок вісім годин може стати початком кінця.
— Свято ілюзій, — тихо промовив він сам до себе, розвертаючись і виходячи з залу.
Попереду були два дні тиші. Найстрашнішої тиші в його житті. Але він помилявся. Тиші не було.
Поки «Брандер» стрімко долав мільйони кілометрів порожнечі, в кулуарах Оппдала розгорнулася інша битва — тиха, ввічлива і безнадійно наївна. Представники великих держав, натхненні ідеальним стартом, вирішили, що час великого страху минув, а отже — настав час великого перерозподілу.
Володимир спостерігав за цим парадом марнославства з легкою огидою. До нього підходили з обережними пропозиціями, обіцяючи безмежні ресурси, політичний імунітет та власні наукові центри в будь-якій точці планети. Вони бачили в ньому та його команді лише «унікальний актив», який можна переманити.
Панов, стоячи поруч із Володимиром під час чергового фуршету, лише криво посміхався, спостерігаючи, як американський посол намагається «обробити» Андрія та Наталію.
— Вони справді не розуміють, — тихо промовив Микола, пригубивши каву. — Дивляться на наших хлопців і бачать фахівців, яких можна купити вищим окладом. Вони забули, що Наталія витягувала друзів з-під завалів у Бахмуті, а Андрій тримав позиції, коли небо падало на землю. Вони лили кров за Україну, коли ці дипломати лише висловлювали «глибоку стурбованість». Їм не потрібні вілли в Каліфорнії. Їм потрібен світ, у якому є дім.
Спроби «перетягнути ковдру» розбивалися об монолітну стіну «старої гвардії». Ольга та Петро лише мовчки відверталися від агентів впливу. Петро, якого Січовий свого часу витягнув з лап смертельної хвороби, дивився на вербувальників як на настирливих комах. Вероніка, яка теоретично могла б завагатися, лише міцніше стискала руку Вікторії — тієї самої Вікторії, чиє життя колись стало першим дивом Січового. У цій команді кожен був пов’язаний з Володимиром особистим боргом життя.
Залишалися дві групи учнів. Дев'ять першої групи та двадцять другої. Молоді, амбітні, володарі неймовірних здібностей. Але й тут аналітики спецслужб припустилися фатальної помилки.
— Вони вважають їх слабкою ланкою, — прошепотіла Марина, підходячи до чоловіка. Вона була єдиною, чию вірність навіть не намагалися ставити під сумнів — це було б занадто абсурдно. — Я бачила їхні звіти. Вони вважають, що раз наші учні не можуть передавати свої здібності далі, то їхня цінність обмежена. Вони бачать у них лише «батарейки», які колись розрядяться.
— Це їхня найбільша помилка, — Володимир глянув на групу своїх учнів. — По-перше, вони забувають, що всі ці хлопці та дівчата — офіцери СБУ. Для них присяга — не пустий звук. А по-друге... вони не розуміють природи нашої сили. Ми не корпорація, ми — екосистема.
Аналітики вважали учнів «глухим кутом» еволюції, бо ті не могли ініціювати інших. Це робило їх в очах політиків менш небезпечними, а отже — менш цінними об'єктами для довготривалих інвестицій. Ця зверхність лише допомагала Володимиру. Поки світ грав у геополітичні шахи, намагаючись вирахувати ринкову вартість кожного учасника проєкту, сама команда Січового готувалася до того, що не купується і не продається.
Вечір сьомого квітня закінчувався в дивному дисонансі. У залах прийомів дзвеніли кришталеві келихи — дипломати святкували свої уявні перемоги у вербуванні. А в житлових секторах «стара гвардія» збирала речі та мовчки готувалася до перельоту в Україну. Вони знали те, чого не хотіли знати політики: «Брандер» — це лише залізо. А справжня битва за життя почнеться, якщо залізо схибить.
— Завтра все закінчиться, — сказав Петро, проходячи повз Володимира. В його очах не було радості, лише зосередженість воїна перед боєм.
— Або почнеться, Петре, — відповів Січовий. — Або почнеться.
8 квітня 2039 року
Світ затамував подих. На велетенських екранах, що транслювали сигнал через мережу ретрансляторів, нарешті з’явився Він. Кат. Астероїд 120 кілометрів діаметром — потворна, покрита кратерами глиба, що затуляла собою зірки. На його фоні 120-метровий «Брандер» виглядав не як величний корабель, а як крихітна срібляста голка, що відважилася кинути виклик горі.
— Дистанція — тридцять тисяч кілометрів, — пролунав голос оператора в Канавералі. — Повна готовність бойових модулів.
Володимир в Оппдалі не зводив очей з телеметрії. Він відчував, як усередині «Брандера» запрацювали алгоритми, що їх вивіряли тисячі годин.
В одну мить передня частина «Брандера» перетворилася на розпечене сонце. Всі 91 бойовий модуль відкрили вогонь одночасно. Рейкові гармати випльовували снаряди з частотою, яка перетворювала простір між кораблем і астероїдом на лінію вогняного пунктиру. Перші снаряди, розігнані до неймовірних швидкостей, випередили сам корабель на тисячі кілометрів, мчачи вперед як авангард смерті.
Затримка сигналу в кілька секунд змушувала серця битися частіше. Нарешті модулі спостереження, що відійшли від основного кістяка корабля, передали перші кадри зіткнення. Поверхня астероїда почала здригатися від спалахів. Снаряди, озброєні накопичувачами Володимира, не просто вибухали — вони прошивали породу, перетворюючи камінь на розпечену плазму.
Через тридцять секунд безперервного вогняного дощу сталося те, на що сподівалися вчені: в тілі астероїда почав формуватися тунель. З нього, немов із сопла велетенського двигуна, вирвався реактивний струмінь розплавленої матерії, газу та пилу. Це було неймовірне видовище — людина пробивала шлях у серце бога смерті.
П’ять хвилин гармати «Брандера» випалювали цей прохід. Розрахунки ШІ виявилися бездоганними. Коли боєзапас був вичерпаний, остов корабля з «начинкою» на швидкості, що перевищувала будь-які людські уявлення, влетів прямо в розпечене жерло тунелю.
Сліпучий спалах перекрив усю телеметрію. Екрани по всьому світу заповнилися статичним шумом.
На Землі вибухнула буря. Овації в Канавералі, крики радості на площах Києва, Парижа, Токіо. Люди обіймалися, плакали, відкорковували шампанське. Це була перемога. Людство вижило!
Але в залі Оппдала панувала гробова тиша. Володимир не святкував. Він дивився на дані з найвіддаленіших модулів-ретрансляторів, які вціліли. Сигнал повільно відновлювався.
З хмари попелу та уламків повільно почав випливати Він. Астероїд змінився: його передня частина була рознесена вщент, велетенський шматок породи розміром з Еверест відколовся і пішов праворуч. Але основне тіло — стокілометрова монолітна глиба — продовжувало свій хід.
— Курс... — прошепотів Панов, його голос тремтів. — Він не змінився. Відхилення в межах похибки. А ті крихти зміни... Земля сама притягне свою загибель. Сила тяжіння зіграє проти неї.
Володимир бачив, як цифри на екранах Канаверала змінюються з тріумфально-зелених на криваво-червоні. П’ять хвилин вогняного пекла виявилися лише укусом комара для цього монстра.
Ейфорія на площах міст почала згасати не одразу. Спочатку це було здивування — чому трансляція не продовжується? Чому обличчя дикторів раптово зблідли? Потім прийшло розуміння. Радісні крики змінилися на крижаний відчай. Шампанське в келихах здавалося оцтом.
— Потужності не вистачило, — констатував Володимир, підводячись зі свого місця. Його голос був спокійним, але в цій спокійності була остаточність вироку. — План «А» завершено.
Він розвернувся до своєї команди. Дипломати, що ще хвилину тому ділили технології, тепер застигли з відкритими ротами, дивлячись на екран, де Кат продовжував свій шлях до їхнього дому.
— Збирайтеся, — кинув Володимир. — У нас залишилося 48 годин. Літак на Україну чекає.