Розділ 33

Розділ 33
Першим, на початку листопада, з цим питанням підійшов Іваненко. Він зачекав, поки в коридорі затихнуть кроки вчених, і зайшов до кабінету Володимира. Його обличчя було блідим, а в руках він нервово м'яв старий записник.
— Володимире. Я хотів попросити... — Петро затнувся, дивлячись у вікно на засніжені гори. — Якщо все-таки дійде до другого плану, не дай Боже... Будь ласка, знайдіть мене в тому житті. Візьміть у свою команду.
Володимир відклав планшет і уважно подивився на друга та вченого.
— Коли саме, Петре? У дев'яностих? Коли я почну збирати перше ядро в інституті?
— Ні, — Іваненко хитнув головою. — У дев'яностих я ще буду занадто молодим і нічого не розумітиму. Я молодший за вас на вісім років... Мені потрібно пізніше. Після початку великої війни, але до січня двадцять третього. До того, як російська ракета забере моїх близьких.
Петро зробив крок ближче, голос його затремтів:
— Двадцять шостого квітня двадцять другого року. Мені тоді вкотре відмовили у військкоматі, мовляв, фахівець-матеріалознавець потрібен у Дніпрі. Я був розбитий. Якщо ви підійдете до мене саме в цей день... я піду за вами куди завгодно.
— Чому такий ризик? — тихо запитав Володимир. — Чому не раніше, щоб взагалі не допустити війни у вашому житті?
— Бо в нульових я зустріну свою Наталю, — Петро винувато зітхнув, і в його очах блиснула гірка мудрість. — Потім народиться донька Оленка, потім онуки... Я хочу, щоб вони знову прийшли у цей світ. Я хочу прожити з ними ті щасливі роки.
Він замовк, стискаючи записник.
— А ви... ви — як сонце, Володимире. Ви змінюєте все навколо себе. Чим ближче до вас, тим швидше розбігається реальність. Якщо ви з'явитеся в моєму житті занадто рано, я можу ніколи не зустріти Наталю. І тоді моєї доньки просто не буде.
Володимир мовчав. Від цих слів у кабінеті наче стало холодніше. Петро розумів те, про що інші боялися думати вголос: якщо план «Другий шанс» спрацює, Володимир стане вбивцею власної родини. Вони з Мариною зможуть народити ще дітей у новому житті, але це будуть інші люди. Ольги не буде. Миколая не буде. Ті онуки, що зараз сплять у ліжках на базі, просто розчиняться в імовірностях, яких не сталося.
— Я запам'ятав дату, Петре, — нарешті відповів Володимир, відчуваючи, як кожне слово дається з болем. — Двадцять шосте квітня двадцять другого. Дніпро. Я знайду тебе.
Іваненко коротко кивнув і швидко вийшов, не озираючись.
А Володимир залишився сидіти в тиші, дивлячись на власні руки. Вони тремтіли — ледь помітно, але тремтіли. Він простягнув руку до столу, взяв чистий аркуш паперу. Дістав ручку. І повільно, акуратно вивів:
26 квітня 2022. Дніпро. Петро Іваненко. Військкомат.
Перша дата. Перший якір у майбутньому, якого не повинно бути.
Він готувався стати богом для людства, але ціною цього була повна, абсолютна самотність батька, який пам'ятатиме дітей, що ніколи не народилися.
Минув тиждень. За вікнами Оппдала лютувала листопадова хуртовина, але всередині бази панувала задушлива, стерильна тиша.
Володимир виходив із блоку діагностики, коли його перехопила Вероніка. Вона не була схожа на зазвичай впевнену в собі жінку — її плечі були напружені, а погляд чіпким і тривожним.
— Володимире, — вона почала без вступу, — я знаю, що ви пообіцяли Іваненку. Я прошу про те саме.
Січовий зупинився. Він уже бачив цю тінь у її очах. Всі вони тепер дивилися на нього як на поштовий ящик, у який можна кинути листа самому собі в минуле.
— Коли, Вероніко? — тихо запитав він. — Ви ж з Ігорем із успішних нульових. Ви могли б стати частиною моєї команди ще тоді.
Вероніка гірко посміхнулася і поправила пасмо волосся.
— У нульових? Ні. У ті часи ми з Ігорем були молодими, зухвалими й неймовірно багатими. У нас було все, про що можна було мріяти тоді. Ми б не пішли за вами, Володимире. Ми б вирішили, що ви — черговий містик або дивак, який заважає нам насолоджуватися життям. Нас неможливо було «купити» ідеями про порятунок світу, коли світ уже належав нам.
Вона зробила паузу, важко зітхнувши.
— Нам потрібен тридцятий рік. Травень, чотирнадцяте число. Саме тоді ми повернемося з клініки в Німеччині. Це був день, коли наше життя розбилося вщент. Лікарі винесли вирок Вікторії: серце зношене, потрібна трансплантація, інакше вона не проживе й року.
Вона подивилася йому в очі, і Володимир побачив там материнський відчай.
— До цього моменту ми не захочемо нічого змінювати. Нам буде надто дорого коштувати наше благополуччя. Але в той день, чотирнадцятого травня, ми опинемося на самому дні, у відчаї. — Її голос зірвався. — Знайдіть нас. Прийдіть і зціліть Віку до того, як вона почне згасати. Тоді ми віддамо вам усе: наші активи, наші зв'язки, наші життя. Бо без неї нам те «все» не потрібне.
Володимир дивився на неї й бачив той самий патерн, що й у Іваненка. Кожен із них хотів зберегти свій відрізок щастя — навіть якщо він був коротким. Вони були готові пережити найстрашніші дні свого минулого знову, аби тільки отримати шанс на «іншу» розв'язку.
— Чотирнадцяте травня, тридцятий рік, — повторив Володимир, немов забиваючи черговий цвях у каркас своєї пам'яті. — Я прийду. Вікторія буде жити. Я в будь-якому разі не допустив би її смерті.
Вероніка коротко, вдячно стиснула його руку. Її долоня була холодною. Вона пішла, а Володимир залишився стояти, відчуваючи, як його список «точок входу» стає дедалі довшим.
Кожне таке прохання було як якір, що тримав його в майбутньому, якого не повинно бути.
Він розумів: у тому житті, де він прийде до них у 2030-му, він уже буде главою фінансової імперії, власником приватної армії та «сплячим богом». Він прийде до них не як прохач, а як рятівник, і вони навіть не здогадуватимуться, що в іншій реальності вони разом чекали на кінець світу.
Вечір у житловому блоці Січових видався нестерпно тихим. Володимир зібрав найближчих — Марину, Ольгу та Миколая.
Інформація про те, що учасники проєкту один за одним приходять до нього з «координатами долі», більше не була таємницею. Вона висіла в повітрі важким озоновим запахом перед грозою.
Володимир стояв біля столу, не наважуючись почати. Але Ольга, яка завжди успадковувала його здатність бачити суть речей швидше за інших, зробила крок уперед першою.
— Ми все розуміємо, тату, — її голос здригнувся, але вона втримала його. — Не треба підбирати слова. Ми знаємо, що ти маєш зробити. І ми знаємо, яка ціна.
У її очах стояли сльози, які вона відчайдушно намагалася не випустити. Миколай підійшов до сестри і міцно обхопив її за плечі, наче намагаючись фізично втримати її в цій реальності, яка вже почала розчинятися.
— Ти врятуєш планету, тату, — глухо додав Миколай. — Дев'ять мільярдів життів проти наших двох... яких у цьому випадку все одно не стане. Це логіка, з якою не посперечаєшся. Ми просто... — він замовк, ковтнувши клубок у горлі. — Ми просто хотіли, щоб ти знав: ми не тримаємо зла.
Марина сиділа на дивані, закривши обличчя долонями. Її плечі дрібно здригалися. Вона, як ніхто інший, розуміла: Володимир знайде її в 1991-му. Він врятує її, він кохатиме її. Але він ніколи не зможе розповісти тій Марині про цих дітей.
Це буде таємниця, яку він нестиме через десятиліття на самоті.
Володимир зробив крок і обійняв їх усіх одночасно — свій маленький всесвіт, який він власноруч мав приректи на небуття.
— В іншому житті... — почав він, і його голос, зазвичай залізний, дав тріщину. — В іншому житті я зроблю все, щоб ви народилися знову. Щоб ви були щасливими.
— Але це будемо не ми, тату, — Ольга нарешті дозволила одній сльозі скотитися по щоці. — Це будуть інші діти. Можливо, кращі за нас. Можливо, схожі на нас, але... не ми.
Володимир притиснув їх до себе сильніше, відчуваючи тепло їхніх тіл — останній доказ їхнього існування.
— Пообіцяй, — продовжила Ольга, — що коли ти зустрінеш маму там, у дев'яносто першому... ти будеш кохати її за нас усіх. За все те життя, яке в нас тут забирає цей астероїд.
Марина підвелася, її очі були червоними від сліз. Вона підійшла і поклала голову йому на груди, слухаючи стукіт серця, яке мало перенести пам'ять про них крізь пекло плазми.
— Ти — наш еталон, Володю, — прошепотіла вона. — Ти — наш сейф. Бережи нас там. Навіть якщо ми будемо лише твоїм довгим, красивим сном.
У цю мить Володимир відчув, що всі чотири потоки його свідомості безсилі перед цим горем. Жоден розрахунок, жодна енергія не могли компенсувати цю втрату.
Він рятував світ, але його власний світ щойно розбився на мільярди уламків у цій затишній кімнаті.
«Боже! Тільки б все це не знадобилося!»
Чим далі, тим більше людей підходило до Січового з проханням взяти їхніх тамтешніх до себе в команду. Дати, події...
Наталія прийшла через тиждень після Вероніки. Просила знайти Генадія в червні двадцять четвертого, коли він повернеться з госпіталю після поранення. «Саме тоді він буде готовий до змін. Саме тоді він почує вас», — сказала вона.
Генадій попросив про інше. Про двадцять восьме лютого двадцять другого. «Перший день війни. Я тоді кинувся у військкомат, але мене не взяли через старе поранення. Якщо ви прийдете — я піду за вами», — його голос був твердим, без жалю.
Двоє учнів із першої групи. Четверо з другої. Кожен зі своєю датою. Кожен зі своїм болем, який хотів переписати.
Забігаючи наперед, можна додати, що останнім, уже п'ятого квітня, попросився глава аналітиків, містер Стоун. Просив забрати його у дві тисячі двадцять першому.
Володимир вів записник. Чорний, у шкіряній палітурці. На кожній сторінці — дата, ім'я, місце. Координати долі.
Іноді він гортав його вночі. Читав. Запам'ятовував. Кожна дата була як зарубка на душі.
А між тим головний проєкт набирав форми.
Володимир стояв у центрі головного залу управління, де на всю стіну розгорталася тривимірна проєкція «Брандера». Величезна модель повільно оберталася, відкидаючи на обличчя Січового мерехтливе синювате світло. Конструкція нагадувала хребет доісторичного монстра, який поступово обростав металевою плоттю.
Кольорова індикація на схемі була безжальною. Зеленим світилися блоки, що вже належали до «Брандера» і пройшли фінальну перевірку на орбіті. Жовтими — готові до стикування модулі, яких зараз було зовсім небагато. Решта ж простору зяяла сірими пустками — місцями, де колись опиняться ще не виготовлені частини.
І хоча три чверті моделі вже світилися зеленим, роботи залишалося придостатньо. Жодна з основних частин корабля поки не була завершена повністю.
Якщо зовнішні оболонки модулів виготовляли на звичайних норвезьких заводах неподалік, то вся внутрішня «начинка» залежала виключно від Володимира та його команди. Світ постачав електроніку, оптику та системи штучного інтелекту, але критичні вузли народжувалися в підземних лабораторіях Оппдала.
Рейки для гармат, стабілізаційні кільця пускових установок, стволи та імпульсні двигуни — все це вимагало матеріалів, які пройшли через молекулярну трансмутацію. Процес нагадував магію, але мав жорстку технологічну послідовність.
Групи послідовників працювали не з готовими запчастинами, а з розрідженою сировиною. У величезних реакторах вирували розплави металів та зріджене коксувальне вугілля. Саме в цей момент, коли речовина була максимально нестабільною, у гру вступала воля команди. Вони працювали на молекулярному та енергетичному рівнях, перетворюючи звичайну структуру вуглецю на надміцні кристалічні решітки накопичувачів або змінюючи ізотопний склад металів для імпульсних двигунів.
Страшно уявити, якби йому доводилося змінювати не сировину, а готові деталі. Ні, це можливо. Кожну окрему, навіть найменшу запчастину змінити... Але скільки на це знадобилося б часу...
Він дивився на сірі зони голограми. Кожна з них чекала на свій «ковток» трансмутованої матерії. Роботи було ще чимало, і кожна секунда в цьому залі управління нагадувала йому про те, що вони не просто будують корабель — вони виривають майбутнє з рук хаосу, працюючи з самою основою буття.
Грудень змінився січнем, їх наздогнав лютий. Основні роботи на орбіті добігали кінця. Залишилися дрібниці. Три модулі з розгінними двигунами, шість бойових і п'ятнадцять основної частини — тих, що несли накопичувачі як заряд. І додаткові модулі, що мають кріпитися вже ззовні, на тіло корабля.
Володимир знову стояв біля екрана моделі «Брандера».
— Подивіться на вузли орієнтації, — один із конструкторів вказав на скупчення сірих точок на носі та кормі. — Ми встановимо двадцять маневрових блоків. Вісім працюють виключно на обертання — вони дозволяють нам тримати крен або, навпаки, закрутити махину для стабілізації польоту. Ще вісім відповідають за умовну вертикаль — те, що навігатори називають віссю Z. У нескінченній порожнечі немає низу, але є вектор до цілі, від якого не можна відхилятися ні на йоту. Гальмівні, що будуть потрібні перед стартом...
На голограмі було видно, як уздовж хорди, немов присоски на щупальцях кальмара, розташувалися невеликі довгасті контейнери.
— Ретранслятори? — запитав Володимир.
— Так, дванадцять штук. Вони будуть відстрілюватися в міру просування до астероїда, створюючи надійний ланцюг зв'язку. Навіть якщо «Брандер» потрапить у зону перешкод, ми будемо отримувати дані майже в реальному часі. І останні шість — це наші «очі». Дрони-фіксатори. Вони відійдуть від корпусу перед самим ударом, щоб встигнути передати на Землю картинку розлому, перш ніж їх випарує спалах.
Всього тридцяти вісім допоміжних модулів, що нададуть змогу влучити точно в ціль.
Він знову глянув на сірі плями. Залишалося виготовити ще вісім блоків орієнтації. Зріджене вугілля в реакторах уже чекало на свою чергу, щоб стати молекулярною решіткою для нових накопичувачів.
«Ми встигаємо, — подумав Володимир. — Брандер буде готовий».
Але в кишені лежав чорний записник. І кожна дата в ньому нагадувала: готуватися треба до обох варіантів.
У ніч на восьме березня Володимир лежав із дружиною в ліжку. За вікном світало — крізь штори пробивалися перші промені. Марина лежала поруч, не спала.
— Любий, я хочу попросити тебе про щось особливе, — тихо сказала вона. — Навіть до свята весни дочекалася.
— Усе, що завгодно, — прибрав він її чубчик з очей.
Марина повернулася до нього обличчям.
— Усі просять тебе змінити їхні долі, Володю. Петро хоче врятувати родину від ракети, Вероніка — доньку від хвороби. Вони хочуть викреслити біль. А я... я хочу попросити тебе про зовсім інше.
Володимир підвів голову, відчуваючи, як серце збивається з ритму.
— Ти хочеш, щоб я знайшов тебе раніше?
— Ні, — Марина хитнула головою, і на її губах з'явилася ледь помітна, ніжна усмішка. — Я знаю, що в тому житті ти станеш іншим. Ти будеш могутнім, багатим, безжальним до ворогів. Ти зможеш знайти мене ще дитиною і забезпечити золоте життя... Але я благаю тебе: не роби цього. Не шукай мене раніше того пам'ятного ранку. Не ламай ту мить, яка зробила нас нами.
Володимир заплющив очі, і пам'ять, гостріша за будь-який комп'ютер, миттєво відкинула його в ту червневу ніч Першотравенська.
Він знову відчув ту передсвітанкову прохолоду четвертої години ранку. У цій реальності він був простим шахтарем, що повертався з виснажливої третьої зміни. Він пам'ятав, як сів на лавку біля стадіону, намагаючись просто перевести подих. І як раптом тишу розірвав відчайдушний дівочий плач.
— Я пам'ятаю все, Марино, — прошепотів Володимир. — Як побачив двох недоумків у випускних костюмах, що відчули силу над беззахисною дівчиною. Пам'ятаю, як розкидав їх, навіть не замислюючись, що їх двоє. Пам'ятаю твою розірвану білу сукню і те, як ти тремтіла від жаху й приниження.
— Того ранку мені було все одно, хто ти й звідки, — Марина поклала руки йому на плечі. — Я не бачила твоєї втоми чи вугільного пилу. Я бачила чоловіка, який став між мною і бідою. Я побачила твою душу раніше, ніж дізналася твоє ім'я. І саме тому, коли ти проводжав мене до під'їзду, я запросила тебе на свій день народження.
Вона зазирнула йому в очі з благанням.
— У новому житті ти будеш зовсім іншим. Можливо, ти приїдеш туди на дорогому авто, а твої люди будуть чекати за рогом. Але я прошу тебе — не рятуй мене від тієї зустрічі заздалегідь. Прийди саме о четвертій ранку до того стадіону. Будь тим, хто втрутиться, коли я вже втрачу надію.
Її голос здригнувся.
— Мені не потрібні твої статки, Володю. Мені потрібен той самий ти, який не зможе пройти повз дівчину в розірваній сукні. Просто... благаю, не спізнися.
Володимир притягнув її до себе. Він розумів її. Марина боялася, що «новий» Володимир, озброєний знаннями та владою, перетворить їхнє кохання на продуманий бізнес-план, позбавивши його тієї іскри справжності, що спалахнула на стадіоні.
— Я буду там, Марино, — відповів він, і його голос звучав як клятва. — Рівно о четвертій. У потрібний час, у потрібному місці. Я обіцяю, що ти зустрінеш того самого чоловіка, якого покохала тоді.
Вона притулилася до нього. Заплакала — тихо, без ридань. Просто сльози текли й текли.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую, що збережеш нас.
Володимир гладив її волосся, дивлячись у стелю. У кишені на стільці лежав чорний записник. Там, на останній сторінці, тепер стояла ще одна дата:
Червень 1991. Четверта ранку. Марина. Найголовніша з усіх дат.