Розділ 32

Розділ 32
Володимир хотів поговорити про цю програму з дружиною, коли вони залишилися наодинці. Але Марина прикрила його рот пальцем.
— Не треба. Хай там як, а містер Стоун правий. Тобі треба підготуватися. — Вона подивилася йому в очі. — Але сподіваємося, що все це не знадобиться.
Більше, за мовчазної згоди, вони до цього питання не поверталися.
Знову купа роботи аналітикам. Знову перерозподіл процесів, щоб виділити Володимиру вільний час.
Усіх учнів остаточно поділили між Мариною, Вікторією та Іриною. Вже Марина контролювала, як проводять ініціацію учнів Іра та Віка. А загалом, уся стара компанія дійшла рівня, коли могли це робити.
У всіх послідовників — і в старих, і в тих, хто щойно пройшов ініціацію, — додалося нове заняття. Усі, включаючи Володимира, опановували повний контроль тіла. Вміння відключити біль та подолати страх було ключовим для плану «Другий шанс».
Тепер Володимир мав чотири години для розвитку. Дві з яких витрачав на поглиблення здібностей, а ще дві — на навчання.
Поки що Стоун зі своєю групою розраховували можливі варіанти розвитку подій. Від дитинства до часу катастрофи — до квітня дві тисячі тридцяти дев'ятого року.
А поки Володимир досконало вивчав усе, що буде необхідно для розробки та будування пускової установки й модулів брандерів. Усі схеми, усі етапи виробництва. Конструктори шукали більш ранні замінники для обладнання. Вивчалися можливості почати раніше виробництво та запуски модулів — на десять, двадцять і навіть більше років.
Обсяг інформації був колосальний. Володимир використовував усі чотири потоки свідомості, щоб засвоїти все те, що надавали йому.
До того ж, зважаючи на те, що Січовому доведеться пройти через дев'яності — роки бандитизму, — наполягли на вивченні бойових дисциплін. Пів години на день тепер відводилося на фізичні вправи. Він проходив навчання з рукопашного бою, бою на ножах. Стрільба, курс диверсанта. Вивчав види зброї та керівництво військовими підрозділами. Усе це аналітики вважали необхідним.
Закони України та міжнародні. Коли треба придбати, а коли позбутися акцій компаній. Розрахунки показували, що без власної фінансової імперії нічого не вийде. Йому буде треба забратися на верхівку.
Вересень приніс нові відкриття. Володимир звернув увагу, що аури ініційованих учнів другої групи відрізняються між собою.
Він стояв перед Пановим та Річардом Стоуном. Поруч Микола швидко перемикав слайди з останніми вимірами «другої групи» — тих двадцяти послідовників, що завершили базовий курс у вересні.
— Подивіться на результати ініціації другої групи, — Володимир вказав на п'ять прізвищ на початку списку. — Цих п'ятьох я ініціював особисто. Рештою п'ятнадцятьма займалися Марина, Віка та Ірина.
Він зробив паузу, збираючи думки.
— Ваша апаратура бачить лише «шум». Але я бачу структуру. У перших п'яти аура ідентична до аури «старої гвардії». Вона щільна, кристалічна, з чіткими вузлами перетину енергії. — Володимир провів рукою по повітрю, немов малюючи невидимі лінії. — А в інших п'ятнадцяти... вона наче розмита. Вона працює, вони зможуть, скоріш за все, заряджати накопичувачі, але в їхніх полях немає «арматури». Це як порівнювати сталевий трос із прядивною мотузкою.
Микола вивів на екран графік ехолокації полів.
— Ми помітили дивну аномалію, Річарде, — почав Віталій Сергійович. — Прилади фіксують, що у тих, кого ініціював Володимир, період напіврозпаду енергетичного імпульсу коротший — вони віддають силу миттєво і чисто. У групи Марини імпульс «тягнеться», є хвіст перешкод. Ми списували це на початковий етап навчання, але...
— Але це не навчання, — перебив Стоун, очі якого звузилися. Він миттєво вхопився за логіку процесу. — Панов, згадуйте фізику. Це ентропія передачі.
Стоун підійшов до дошки й різко намалював схему.
— Володимир — це пряме джерело. Коли він ініціює учня, він передає «код» напряму. Квантовий стан переноситься майже без втрат. Але коли Марина — сама будучи «копією» коду Володимира — намагається ініціювати іншого, вона передає вже копію копії.
— Тобто, — Панов зблід, — виходить, що здібності Володимира — це оригінал. Його команда та перша група — це перше покоління. Але ті, кого ініціювали вже вони, — це друге покоління. Якість падає експоненціально.
— Саме так, — Стоун обернувся до Володимира. — Ви — еталонний метр, що зберігається в Севрі. Кожен, хто притискається до вас, стає схожим метром. Але той, хто притискається до вашого учня, стає «приблизно метром». Похибка накопичується.
Він постукав пальцем по дошці.
— Якщо припустити третє покоління... — Стоун замовк, подивився на Володимира. — Ймовірно, вони взагалі не зможуть пройти ініціацію. Або помруть у процесі.
Володимир відчув, як щось стиснулося в грудях. Марина стояла збоку, обличчя непроникне, але руки стиснуті.
— Вони зможуть зцілювати, — тихо сказав Володимир. — Друге покоління. Зможуть навіть відновлювати органи. Але виростити новий... Навряд чи. Сила є, але вона розмита, неструктурована.
Марина вперше за весь час подала голос:
— Ми поспішали. Я... я допомагала, але ми не розібралися до кінця. — Вона подивилася на Володимира. — Хоча моєї провини немає, але... — Голос зірвався. — Мені ніяково перед учнями.
Володимир підійшов, обійняв її за плечі.
— Ми робили, що могли. За того часу, що мали.
Зараз це не мало значення. Усе одно часу на нову групу учнів уже не було. От як мине загроза знищення планети, то так... Володимиру ставало страшно, які політичні ігри розпочнуться у зв'язку з новими даними. Але спочатку треба було пережити загрозу від астероїда.
А ось у план «Другий шанс» уже зараз почали вносити зміни. По суті, повністю його переробляючи.
Життя у світі та на базі йшло своєю чергою. Навіть напередодні можливого кінця цивілізації десь ішли війни. Люди народжувалися, вмирали, любили та ненавиділи.
Кожного дня стартували нові модулі в космос. На геостаціонарній орбіті збирався брандер, що був надією людства.
А Володимир продовжував опановувати здібності та вивчати матеріали, що для нього готували фахівці.
Річард Стоун вивів на екран чорно-білі карти Києва та Дніпропетровська зразка 1989 року, вкриті червоними цятками.
— Дивіться уважно, Січовий. Ось тут, під занедбаним цегляним заводом, у вісімдесят восьмому лежить «общак» однієї з найбільших бригад. Його знайдуть лише у дві тисячі п'ятому, коли зноситимуть стіни. Там золото і долари. Це ваші перші «операційні витрати».
Стоун перемкнув слайд на досьє молодого хлопця в окулярах.
— А це — майбутній геній мікроелектроніки. У вісімдесят дев'ятому він буде на грані самогубства через виключення з комсомолу. Ви маєте витягти його за вуха.
Володимир заплющив очі, відчуваючи, як у голові тиснуть чотири паралельні потоки інформації: схеми вакуумних насосів перемішуються з топографією київських підвалів та рецептами антибіотиків.
— Тисяча дев'ятсот сімдесят п'ятий... — прошепотів Володимир. — Я буду дитиною з мізками старого стратега.
— Ви будете Богом, який знає, де лежить кожен камінь і кожен долар, — відрізав Стоун. — Але пам'ятайте: щойно ви почнете діяти, той світ почне змінюватися. Ваші карти почнуть застарівати. Тому вчіть не тільки факти, а й логіку змін. Ви маєте стати центром тяжіння.
Він підійшов ближче.
— Спершу — зцілюйте. Потім — купуйте. І лише потім — будуйте «Трембіту». У вас буде всього три роки після інституту до того, як почнеться справжня різанина дев'яностих.
Аналітики дійшли згоди, що медичний інститут — це геніальне прикриття та ідеальне місце для збору команди.
У 90-ті роки лікар — це людина, яка має доступ до всіх верств суспільства. Зцілюючи «авторитетів», політиків та бізнесменів, Володимир створить мережу боржників, які винні йому життям.
Тому Володимир завчає імена обдарованих студентів-медиків, хірургів та біологів, які в «цьому» житті стали світилами або загинули в злиднях 90-х. Він має знайти їх у гуртожитках інституту і зробити своїми першими послідовниками.
Оскільки звичайні гроші СРСР скоро перетворяться на папір, аналітики Стоуна готують для нього карту «Мертвих Скарбів».
Світові розвідки — ЦРУ, МІ-6, Моссад — відкривають свої архіви 70-80-х років. Володимиру передають координати «заначок» КДБ, партійних кас та кримінальних «общаків», які в реальній історії були знайдені лише у 2000-х або зникли назавжди.
Координати захоронок із золотими монетами царської чеканки та коштовностями, які не втратять ціну під час гіперінфляції 92-го року.
Розвідка надає дані про закинуті бункери та «закладки» іноземних резидентур на території СРСР, які Володимир зможе «експропріювати» для своїх потреб.
Володимир отримує список майбутніх «батьків незалежності». Він має знати, до кого підійти з «чудесним зціленням» у дев'яностих, щоб отримати підпис під указом про створення першої приватної служби безпеки з екстратериторіальним статусом.
Аналітики підбирають місце під базу. Це долина в Карпатах — через хаос приватизації можна буде викупити за безцінь через підставні кооперативи.
Поки одна свідомість вивчає анатомію та фармакологію, інші працюють над виживанням. Аналітики моделюють ситуації розборок 90-х. Володимир вивчає сленг, психологію поведінки з бандитськими угрупованнями, щоб із першої зустрічі викликати в них не бажання пограбувати, а триматися подалі.
Він завчає ТТХ та методи ремонту радянської зброї — від ПМ до СВД, — оскільки західні зразки на початку 90-х будуть дефіцитом. Вчиться робити вибухівку «із лайна та гілок».
Цьому списку не було кінця. Бригади будівельників і гірничопрохідницькі бригади. Хворі, готові на будь-що за порятунок, і дитячі будинки, що візьме під крило його компанія. Десятки й сотні інших речей, схем, прізвищ.
Робочий кабінет Володимира в Оппдалі перетворився на центр інформаційного поглинання, де час, здавалося, викривлявся під тиском його інтелекту.
Він сидів у центрі півкола з моніторів, але його погляд не затримувався на жодному з них — він сприймав їх усі одночасно, наче єдине панорамне полотно.
Ресурси всіх чотирьох потоків свідомості були завантажені на повну, і кожен виконував свою унікальну роль у цьому надлюдському процесі.
Перший і другий потоки працювали як прямі канали введення. Поки очі Володимира сканували сторінки секретних архівів розвідок на лівих моніторах, фіксуючи координати «партійних кас» та забутих схронів КДБ на правих. Його слух, загострений до межі, приймав через навушники потік технічних специфікацій «Трембіти». У його голові одночасно розгорталися топографічні мапи майбутніх розкопок і складні ізометричні схеми вакуумних розгінних тунелів. Дані не змішувалися — вони йшли паралельними рейками, не заважаючи один одному.
Третій потік виконував роль активного логіка-координатора. Він миттєво порівнював отриману інформацію з тим, що Володимир уже засвоїв раніше. Щойно в навушниках лунала назва металевого сплаву, третій потік підтягував із пам'яті перелік радянських заводів вісімдесятих років, які могли б виготовити аналог. Він розставляв нові факти по «поличках» пам'яті, зшиваючи розрізнені знання в єдину, монолітну стратегію виживання.
Четвертий потік працював у режимі системного моніторингу та моделювання. Поки інші частини свідомості були зайняті накопиченням, він «програвав» сценарії. Він брав щойно вивчені прийоми рукопашного бою чи тактичні схеми вилучення капіталу і накладав їх на реалії дев'яностих, вираховуючи ймовірні помилки. Він тримав баланс усієї системи, стежачи за тим, щоб жоден із потоків не перевантажив нейронну мережу мозку.
Це було схоже на роботу ідеального оркестру, де Володимир був одночасно кожним інструментом і диригентом.
Коли Стоун чи Панов заходили до кімнати, вони бачили лише людину, яка нерухомо дивиться в простір, оточена стіною цифр і звуків. Вони не могли навіть уявити, що в цю хвилину Володимир проживає за годину цілий тиждень інтенсивного навчання, вибудовуючи в собі фундамент імперії, яка почне народжуватися з попелу в 1975 році.
Але попри всі ці додаткові заняття, ніхто не міг замінити Січового ані на заряджанні великих накопичувачів, ані на об'ємних партіях трансмутації для головного плану порятунку.
Іноді Володимир відчував, як межа наближається. Коли четвертий потік свідомості подавав сигнал тривоги — організм на межі. Тоді він зупинявся. Заплющував очі. Дихав. Декілька хвилин медитації. І знову повертався до роботи.
Марина бачила це. Не казала нічого. Просто клала руку на плече. Нагадувала, що він не один.
А ще... Ще в сусідньому залі закінчили монтаж захисної сфери. Сфери, що за невдачі головного проєкту стане останньою річчю, яка загине на Землі. Саме ця сфера має забезпечити час на наповнення енергією каналу в 1975 рік.
Наприкінці жовтня Володимир стояв у залі підготовки.
Зал був залитий холодним світлом. У центрі великої порожнечі на підставці височіла сфера, зібрана з напівпрозорого суперпластику — того самого матеріалу, що в «Трембіті» витримував шалений тиск вакууму. Тепер він мав витримати агонію планети.
Володимир повільно обходив конструкцію. Вона була багатошаровою, як пелюстки квітки, що закривається перед бурею.
Зовнішній шар: зона відповідальності двадцяти дев'яти учнів. Їхнє завдання — тримати структуру пластику своєю енергією, роблячи його монолітним. Вони — перший буфер, що висмоктуватиме енергію з плазми.
Внутрішній шар: зона «Старої гвардії». Дев'ять крісел навколо центру. Вони — останній редут, що структурує потік перед тим, як він увійде в Січового.
Серцевина: маленька захисна капсула навколо самого Володимира. Останній пластиковий кокон, який він триматиме сам, поки канал не закриється.
Але не технічні деталі змусили Володимира зупинитися, відчуваючи, як у грудях закипає важкий, гіркий свинець.
Він дивився на крісла. Вони не були самотніми.
Поряд із дорослим ложементом доньки стояло крісло для Каті. У зятя — для Діми. У Ірини — для Ганни. Загалом п'ятнадцять подвоєних крісел. П'ятнадцять місць, де діти сидітимуть поряд із батьками, тримаючись за руки в останню мить цього світу.
Не можна залишати дітей у час, коли все загине, самих. Вони будуть разом.
Володимир дістався до крісел своїх онуків. Три маленьких сидіння, вмонтовані в загальну систему сфери. Вони виглядали такими беззахисними на фоні масивних кріплень і силових кабелів.
— Вони не повинні бачити, як помирає небо, — тихо промовив він у порожнечу залу.
Чотири потоки його свідомості, зазвичай зайняті розрахунками, зараз працювали над одним: як налаштувати фільтри енергії так, щоб діти не відчули болю.
Коли зовнішнє кільце не витримає й учні разом із дітьми зникнуть за мить, «Стара гвардія» ще триматиме. Марина, Ольга, Микола, Ірина, онуки... Вони ще житимуть. Доки хтось із них не впаде. І тоді за наносекунду всі зникнуть.
Знищення ближнього кола буде для нього сигналом. Коли згаснуть аури Марини та дітей — це означатиме, що зовнішні захисні шари пластику розпалися. У нього залишаться мілісекунди, щоб використати зібраний океан сили, закрити канал і піти в 1975 рік.
Він розумів: він забирає з собою лише знання. Їхні душі, їхня любов, їхні маленькі долоні — усе це залишиться тут, розсипане атомним пилом у космосі.
Він розумів необхідність. Він прослухав сотні доводів. Він був з усім згодний.
Але він усім серцем, всією душею ненавидів цю конструкцію. І благав небо, щоб та не знадобилася.
Володимир ступив ближче до подвоєного крісла Ольги. Поклав долоню на маленьке сидіння Каті. Воно було холодне. Порожнє.
«Ще порожнє», — подумав він.
Потім перейшов до крісла Миколая. Торкнувся спинки сидіння Ганни. Уявив, як вона сидітиме тут, тримаючись за руку матері. Як усміхнеться, не розуміючи, що відбувається.
Серце стиснулося так, що перехопило подих.
Він обернувся до центру сфери. До свого крісла. Звідти він бачитиме все. Бачитиме, як згасають аури тих, кого любить. Немов зірки, що гаснуть на світанку.
«Я не хочу цього», — подумав він.
Але вибору не було.
Володимир вийшов із залу, не озираючись. Двері зачинилися за ним з тихим клацанням.
У коридорі на нього чекала Марина. Вона подивилася йому в очі — і все зрозуміла. Підійшла, обійняла.
— Воно не знадобиться, — тихо сказала вона. — «Брандер» впорається. Ми переможемо.
Володимир притиснув її до себе, сховав обличчя в її волоссі.
— Так, — прошепотів він. — Ми переможемо.
Але в душі він молився. Молився до всіх богів, яких знав і не знав. Молився, щоб ті крісла залишилися порожніми. Щоб сфера так і не запрацювала. Щоб його онуки ніколи не сіли в ті маленькі, холодні сидіння.
Молився, щоб людство знайшло інший шлях.