Розділ 31

Розділ 31
Подорож у часі виявила цілу купу обмежень. По-перше, там взагалі нічого не можна зробити — тобто не можна зробити з будь-чим, що знаходилося в тому часі. Втім, за два дні Володимир зібрав енергетичну структуру очей, а ще за два — і вух. Тепер він міг бачити й чути те, що свого часу пройшло повз нього. І якщо все, що було в межах його аури, він міг підняти зі свідомості за бажанням. Навіть якщо в той час не звертав на це уваги. Усе одно все — абсолютно все — було десь, немов записане.
Помітивши зараз щось в астральній проєкції в минулому, він спокійно міг уже іншою частиною свідомості повернутися в пам'яті до цього моменту й отримати той самий результат. Навіть якщо не мав гадки, що он на тому столі хтось забув телефон. В обох варіантах він міг роздивитися цей телефон з усіх боків, хоч знизу через стільницю столу. І так само в обох варіантах він абсолютно не міг нічого з ним зробити.
З'ясувалася дуже цікава річ. Він міг робити деякі позначки, просуваючись по своєму життю. Немов маяк чи якір. І коли потім хотів повернутися до цього моменту, це виходило миттєво. Незважаючи на те, був він у майбутньому чи минулому. Часу тут просто не існувало.
Січовий добре розумів, що за тих обмежень, які він мав у дійсності, він не може приділити експериментам бажану кількість часу. Два рази по годині на день — це був той максимум, що він міг собі дозволити.
Заряджання накопичувачів, трансмутації металів та пластику, виведення здібностей старої гвардії на нові рівні... І велике полегшення, бо всіх учнів від СБУ ті забрали на себе. Лише це давало трохи часу на опанування власних здібностей. Володимир навіть добрав додаткову годину на чотирнадцятисантиметрові накопичувачі. Так він звільнив купу часу близьким, який ті, у свою чергу, витрачали на учнів, звільняючи вже для Володимира.
Протягом травня Володимир отримав ще додаткові сорок хвилин для дослідів. Прірва додаткового часу. І якщо раніше він порівну ділив між двома варіантами нової грані можливостей, то ці додаткові сорок хвилин він повністю віддав під вивчення подорожі в часі. Він сподівався, що зможе знайти певні відповіді в тому періоді, коли почав використовувати здібності, але ще не мав енергетичного зору. Не мав повноцінної аури.
А ось тут була певна проблема. Як тільки він пройшов проміжок, де в нього була повністю сформована сучасна аура з радіусом у десять метрів, почалися незручності. Немов на автівці з'їхав з автобана на розбиту ґрунтову дорогу. Його астральна проєкція тепер не поміщалася в ауру й ішла постійними хвилями. Неначе аура до цього прикривала свого астрального двійника. А тепер стала меншою за нього й не могла нормально захистити від зовнішніх натисків. Витрата енергії для подорожі значно виросла.
Щоправда, й сам Володимир потроху опановував цю здібність і витрачав енергію більш вміло, мабуть. Та й приріст енергії ззовні, хоч і невеликий, став помітний. Колись це перестане бути проблемою. Але, як це не парадоксально звучить, подорож у часі значно обмежувала його час.
У перший тиждень червня Володимир упритул наблизився до моменту своєї ініціації. Осінь двадцять шостого року.
Ох і ковбасило Січового, коли він обережно оминав власні спроби виходу з тіла. Це було щось. То аура починає роздуватися до трьох метрів, то звужується до одного, то взагалі зникає, залишаючи ауру звичайної людини — ту, що вони вже почали називати внутрішньою аурою.
На цей період Володимир знизив проходження до двох місяців історії життя на один сеанс. Це було й швидше, й обережніше. Так би мовити, в середньому.
Нарешті і цей етап було подолано. Аура його давнішнього остаточно прийняла форму внутрішньої аури. Таке відчуття, що не просто повернувся на автобан, а ще й накатом пішло.
Сказати, що Володимир був здивований — нічого не сказати. Він очікував, що як щойно зникне його друге «я» в часі, стане складніше, готувався до спротиву. Немов мчався вибивати чи хоча б відкривати двері, а потрапив у величезні відкриті ворота.
Жодного спротиву. Ані від цієї маленької аури, ані ззовні.
Володимир спробував щось зробити. І на цей раз дійсно щось виходило. Ні, вплинути ззовні на щось хоч трохи значуще не виходило. На волосинку. На волосинку, що знайшов на подушці. Витративши майже всі сили, зумів її штовхнути. І це не було помилкою — він точно її штовхнув, вона підлетіла на міліметр. А він відчув, що зсунув щонайменше земну вісь.
Важко. Неймовірно затратно. Цих сил повинно було вистачити для заряджання малого накопичувача — того, що колись використовували для перших рейкових рушниць у набоях. Дрібниця. Але за міццю та дрібниця виводила з ладу танк, пробиваючи його броню. І ось зараз ті самі зусилля для того, щоб ворухнути волос.
Але це був перший успіх. Той, що показав: дуже й дуже обмежений, неймовірно затратний, але вплив можна робити. Це була нова вершина.
За день дістався до подій напередодні Різдва дві тисячі двадцять четвертого року. Один із тих моментів, заради яких він цю подорож у часі й розпочав.
Було дещо дивно — бачити зал очима у червні 2038 року, відчувати там усе неподалік аурою й при цьому спостерігати, як ти сам оговтуєшся від прокляття по найбільшому злочинцю століття. Як Марина, не приховуючи сліз, намагається втримати тебе в кріслі. Як іде врознос вся енергетика організму.
Володимир спостерігав у зворотному порядку — так працювала подорож у часі. Як ти, немов на кіноплівці, що йде у зворотному напрямку, вирівнюєшся в кріслі... І удар. Неймовірний удар, що викидає його у власну ауру в червень тридцять восьмого. Бачить, як апаратура науковців подає їм сигнали.
«Е ні, ці знання лише його. Його та його найкращої половини».
Марина — єдина, хто знав про все це. Хай так і залишається.
Володимир повернувся до реперної точки, до маячка.
Марина задом біжить від крісла, тіло повертається в нормальне положення. Вибух енергії. Маленька внутрішня аура давнішнього Володимира миттю розширюється до повноцінного десятиметрового радіусу. Сяє, немов зірка, пропускаючи через себе купу енергії. Такої кількості немає навіть у його сучасній аурі.
Щоправда, у цій аурі немає й порядку. Тут хаос самого вибуху, немає тієї ріки енергії, немає течії. Енергія з'являється, роздувши ауру, й зникає.
Він бачить це у зворотному порядку. Тому декілька разів проходить цей момент в обидва боки. Зупиняється. Досліджує. Намагається зрозуміти.
Зрозуміло, що нічого взагалі не зрозуміло.
Він повертається всіма свідомостями назад, у червень тридцять восьмого. Пора працювати.
Учені запитують, що то за стрибок енергії був.
Володимир стенує плечима. Та звідки йому знати? Мовляв, він у грудні двадцять шостого. Спостерігає за власною ініціацією. Може, щось із цього. Не надто приємні відчуття, коли аура то розширюється, то стискається, а астральна оболонка не може під неї підлаштуватися.
Увечері він розповідає правду Марині. Та дивиться в стелю.
— Як думаєш, а нас часом тут не прослуховують?
Володимир сміється.
— Звісно, намагалися. І, втративши п'ятий комплект обладнання — а вони «чомусь згорали», — місцевий безпечник навіть поскаржився мені. На мої пояснення, що ніхто не буде підглядати за нашими з тобою стосунками, пробурмотів про протокол. Довелося нагадати йому курс, яким повинен слідувати російський військовий корабель.
Марина розсміялася.
— І немає значення, що той самий корабель уже через місяць, як його послали, таки знайшов той шлях, — продовжив Володимир. — І з флагмана Чорноморського флоту став флагманом надонного флоту. Що немає того флоту, що поступово приєднувався до свого флагмана. Що немає тієї країни зла. Проте є шлях, який можна й сьогодні вказати надокучливим любителям паперових правил.
Володимир обійняв дружину.
— А дослідження, спроби... Зачекають.
Він далі просувався в минуле. Розганяючись на рівних ділянках, гальмуючи й навшпиньках там, де раніше опановував прокляття. Вискочивши за подію з гелікоптером, знову розігнався. Пригальмував на першому виході в лазні. Тут був цікавий момент. Поява у душі блідої аури. Настільки непомітної, що не май він стільки досвіду, ні за що не помітив би.
Знову невеличкий період — і травма.
Тут сталася дивна подія. Не було сплесків енергії, не було аури, тільки мала, внутрішня, та й та бліда. Схожа на ауру учнів за першу ініціацію. Неначе Володимир помер, але якось втримався на грані.
Зате було відчуття незахищеності. Так, ніби, якщо прикласти купу зусиль, можна увірватися в цю маленьку, бліду ауру, зробити її своєю, зайняти місце.
Якісь дурні думки. Володимир не мав наміру захоплювати своє тіло. Але відчуття підказувало, що це можливо.
І ось про це він доповів ученим. Як один із результатів своєї подорожі в часі. Ті поставили сотні запитань, зробили записи й побажали йому продовжувати експерименти й далі.
Володимир і не думав припиняти. Це було захопливо. Це було повчально. Це було цікаво — бачити власне життя збоку, при цьому беручи з пам'яті знання про кожну секунду, що він бачив, роблячи це одночасно.
Колись Січовий чув історії, як під гіпнозом люди пригадували те, що не могли пам'ятати. Зараз він упевнився, що то є правдою. Людина пам'ятає кожен свій подих, кожну секунду. Просто її пам'ять так влаштована, що дістати ці знання зазвичай неможливо. Неможливо, якщо твій мозок не структурований і ти не маєш декількох потоків свідомості.
Володимир міг. І діставав знання з пам'яті паралельно подіям, що бачив у минулому.
Так до самого народження. Зрозумів, що може навіть далі, але вирішив, що то вже занадто. Відчути себе в животі матері... Ні, якось без нього.
За час спостереження з подивом дізнався, що травма в десятому році була не першою втратою свідомості. Якось це не відклалося з дитинства. Але в п'ять років хворів на пневмонію. І в якусь мить знепритомнів. Судячи з аури, навіть короткочасна клінічна смерть. Батько тоді всполошився. Тормошіння й холодний компрес на голові вчасно допомогли повернутися.
«Ось так живеш і не знаєш, що вже вмирав».
І знову відчуття, що, якби десь взяти океани енергії, то можна об'єднатися з цією маленькою аурою.
Кожного разу, закінчивши черговий експеримент — чи то подорож у часі, чи то польоти над планетою, чи просто черговий сеанс із послідовниками, — хтось із учених вимагав звіту, який ретельно записувався. Далі ці звіти розбирали на атоми й учені, й аналітики, й бог зна хто ще.
Вісімнадцятого червня Віталій Сергійович обговорював із Мариною, хто з учнів буде проходити ініціацію наступним.
Раптом двері з явною силою штовхнули — якби не доводчик, вони б точно з розмаху врізалися в стіну. У кабінет увійшов, навіть увірвався Річард Стоун, куратор аналітичної групи. Сам видатний аналітик, мабуть, найкращий на цей день на планеті.
— Панов! — Він потрясав планшетом. — Як це розуміти? Я питаю, що це таке?!
Віталій Сергійович із нерозумінням переводив погляд зі Стоуна на Миколу, аналітика, що зазвичай працював із їхньою групою, потім на Марину, немов запитуючи, що цьому Річарду, хай йому Стоуну, тут треба.
— Ні, ти мені скажи, — продовжував Стоун, — де ти понабирав цих «вчених»?! — Він виділив останнє слово, показуючи, що про тих думає.
— Ти давай спокійніше. Поясни, що ти там такого знайшов, — почав Панов.
— Що знайшов?! ЩО ЗНАЙШОВ?!
Стоун перевів подих.
— Не я, — уже спокійніше продовжив він. — Це он Микола докопався.
І знову, підвищуючи голос:
— Ні, ну як так можна?! Терабайти інформації по енергіях Січового, тисячі сторінок опису здібностей. І так, майже між ділом, що він, подорожуючи по своєму життю в часі, вказав два моменти, де за необхідної енергії, можливо, зможе злитися з собою в ті часи!
— Так там же потрібна купа — як він сам каже, океани енергії, — заперечив Панов. — А в нього там її, щоб сірничок запалити, немає.
— Клич сюди свого Січового, — коротко кинув Стоун. — Є думка.
Коли за двадцять хвилин Володимир звільнився, його запросили до конференц-зали. Була й уся його група цілком — з ученими, з учнями, з його командою. І ціла делегація від інших груп. Керівники та куратори груп, чималеньке представництво від аналітиків.
— Ого, — здивувався він. — З якого приводу такі збори?
— З вашого приводу, Володимире, — сказав Панов. — Тут узагалі пів світу з вашого приводу намагаються бігти наввипередки зі смертю. От у пана Річарда Стоуна ідея по вашому поводу. Послухайте, дуже цікава.
Володимир пройшов до свого місця за столом, присів.
Голова аналітиків почав розмову.
— Містере Січовий. В одній з доповідей про ваші нові здібності йшлося, що ви відчуваєте... Що є два моменти у вашому житті, де ви, можливо, можете об'єднатися в одне ціле. Припускаючи, що тоді ви там опинитеся зі знаннями звідси.
— Чисто теоретично так і є, — обережно відповів Володимир. — Але я навіть у теорії не уявляю механізму. Не в найближчі сотню років. Навіть якщо стільки проживу.
— Я так зрозумів, проблема в енергії. Точніше, в її відсутності. Я правий?
— Саме так. От тільки тієї енергії потрібно неймовірна кількість. Я навіть зараз, маючи аномальну ауру — тут, не в астралі, — просто не в змозі був би пропустити необхідну кількість енергії.
Стоун підійшов ближче, уперся долонями об стіл.
— А чи відомо вам, Володимире Олександровичу, який прогноз дає мій відділ на успішність проєкту з порятунку Землі?
— Так, — похмурнів Січовий. — Найоптимістичніша цифра — близько шістдесяти відсотків.
— На жаль, так і є. І так, ви правильно відмітили — це оптимістична цифра.
Він випростався, обвів поглядом присутніх.
— Коли в нашому відділі помітили, — він з докором подивився на Панова, — інформацію, що є бодай найменша можливість запровадити ще один проєкт порятунку...
Володимир із недовірою подивився на головного аналітика.
— Саме так. Ваша ця здібність може стати новою, запасною можливістю врятувати людство.
— Та поясніть нарешті, що ви маєте на увазі?!
Стоун знову сів, схилився вперед.
— Володимире. Вислухайте мене. Доки ми вас чекали, дещо вже обговорили з вашими вченими. Просто уявіть: ми не впоралися. Щось пішло не так. Втратили керування брандером. Не спрацювали заряди чи їх просто не вистачило. Астероїд наближається. Більше шансів на порятунок немає. Земля загине, а разом із нею не стане людства.
Володимир слухав, але не розумів, чого від нього бажають.
— Усе. Планета перетворюється на магматичний шар. Людство загинуло... — Стоун зробив паузу. — Як вважаєте, такої кількості енергії буде достатньо, щоб переправити вашу свідомість у дитинство?
— Безумовно, — автоматично відповів Володимир. — Тільки це все дарма. Я згорю так само, як і всі інші. Просто не зможу пробити канал для енергії.
— А якщо всі присутні допоможуть вам? — Голос Стоуна став тихішим, але напруженішим. — Якщо вони зроблять так, як зараз заряджають накопичувачі. Побудують із себе конструкцію, що буде й оберігати ззовні, й передавати енергію до центру. Вам.
Володимир похолов. Це дійсно могло спрацювати.
— А ви самі розумієте, що пропонуєте? — Голос його був хрипким. — Усі, хто стануть у це коло, загинуть дуже й дуже важкою смертю. Такий напір енергії неможливо витримати. Усі будуть згоряти. Згоряти зсередини.
— Я це добре розумію, — спокійно відповів Стоун. — А чи розумієте ви, що якщо дійде до цього, то всі однаково загинуть? При тому навіть швидше. Я б сказав, узагалі миттєво. Щойно астероїд торкнеться поверхні.
Володимиру не було що сказати. Стоун був правий. Декілька секунд страждань проти шансу всього людства.
Але питання ще були.
— Усі теорії, від Новікова до Гокінга, кажуть про одне: минуле захищене, — повів своє Січовий. — Якщо я не змінив його досі, значить, я не можу його змінити. Будь-яка спроба втрутитися — це як намагатися вичерпати море ложкою. Самоузгодженість Всесвіту просто анігілює моє зусилля ще до того, як я сформулюю думку.
Стоун усміхнувся. Не радісно — скоріше так, як усміхаються перед стрибком у прірву.
— Ви маєте рацію, Володимире. Але ви забуваєте одну річ. Земля — це не застиглий бетон. Це квантова система. Мільярди мільярдів частинок у суперпозиції станів. Кожна мить — це розгалуження можливостей.
Він підвівся, почав ходити по залі.
— Уявіть, що в момент зіткнення, коли планета вибухатиме, вивільниться енергія, яку людство не бачило мільярди років. Енергія, здатна розколоти Всесвіт на шви. Це і буде ваш «океан». У цей момент ви не просто «зазирнете» в 1975 рік. Ви станете мостом. Каналом. Тріщиною в структурі причинності.
Володимир слухав, намагаючись осягнути.
— До дитини в лихоманці? — Він криво посміхається. — До хлопчика, який марить у ліжку?
— Саме так! — В очах Стоуна спалахнуло щось несамовите. — Ви об'єднаєте свою теперішню астральну оболонку з аурою того малюка. І в цю саму наносекунду реальність розділиться, немов жива клітина під мікроскопом.
Він зупинився, обома руками вперся об стіл.
— Наш світ, де ми зараз стоїмо, завершить свій шлях у полум'ї астероїда. Ми загинемо. Це факт. Але інша Земля, ідентична цій до найдрібнішого атома, продовжить існування з 1975 року. Тільки там, у голові маленького Володі, вже буде знання про те, що станеться через шістдесят років.
Стоун зробив паузу, даючи словам осісти.
— Це не виправлення минулого, Володимире. Це створення майбутнього в паралельній гілці. Ви не рятуєте нас. Ви рятуєте Людство як вид. Ви даєте йому другий шанс почати все правильно.
Володимир відчув, як пересохло в роті. Мозок лихоманково перебирав варіанти, шукав дірку в логіці. Не знаходив.
— Ви... — Голос зірвався. — Ви пропонуєте мені покинути всіх вас? Покинути Марину, дітей, друзів... щоб стати привидом у голові дитини в іншому всесвіті?
— Я пропоную вам план «Б» на випадок, якщо ми всі й так будемо мертві! — Річард Стоун знову перейшов на свій різкий, темпераментний тон. — Аналітика каже: шанси «Брандера» — шістдесят на сорок. Я не звик ставити на карту все без запасного плану.
Він випростався.
— Якщо ми програємо тут, ви станете нашим останнім поштовхом. Ви — насіння, яке ми закинемо в родючий ґрунт минулого, поки наш сад горить. Ви — жива пам'ять про те, що людство не здалося без бою.
Стоун підійшов ближче, подивився Володимиру прямо в очі.
— Почніть тренувати цей «зв'язок». Шукайте того хлопчика в собі. Готуйтеся. Це не прохання, Січовий. — Він помовчав. — Це наказ. Наказ від імені виду, який не хоче зникати.
У залі стояла абсолютна тиша. Володимир дивився на Стоуна, потім перевів погляд на Марину. Вона сиділа нерухомо, обличчя кам'яне, тільки руки стиснуті в кулаки.
«Декілька секунд пекла, — подумав він, — проти шансу для всього людства».
Він повільно кивнув.
— Я спробую.