Розділ 29

Розділ 29
Після Різдва запуски космічних модулів вийшли на плановий режим. Кожна з установок проводила по два запуски на добу. Таким чином по чотири блоки опинялися на орбіті щодня. Спочатку маневрові, а потім уже й інші.
Володимир стояв у командному центрі, дивлячись на великий екран. На ньому була зображена тривимірна модель.
«Брандер» не був схожий на жоден космічний корабель, який коли-небудь створювало людство. Це був монолітний металевий молот, гігантська гексагональна призма, спроєктована для єдиного — смертоносного удару.
— Його структура нагадує сталевий хребет велетня, — підійшов Іваненко, і в його голосі звучала гордість. — Усього конструкція має об'єднати понад півтори тисячі автономних модулів. Кожен — частина єдиної стільникової мережі.
Він викликав на екран креслення.
— Перший ряд — «Вістря». Дев'яносто один бойовий блок. Цей ідеальний шестикутник тридцять шість метрів завширшки — справжня стіна вогню. Кожен блок несе чотириствольну рейкову гармату та боєкомплект. Це свердло, що має прогризти шлях крізь астероїд ще до того, як сам корабель торкнеться його поверхні.
Володимир уявив це — дев'яносто одну гармату, що вивергають смерть у темряву космосу. Сто вісімдесят два постріли за секунду. П'ять хвилин безперервного вогню. П'ятдесят п'ять тисяч снарядів, кожен з яких несе потужність двохсот п'ятдесятикілограмової авіаційної бомби й вибухає з температурою в сім тисяч градусів.
— За вогневим щитом розташовується «Тіло», — Петро Васильович змінив зображення. — Сімнадцять послідовних рядів модулів, забитих вибуховою начинкою та енергетичними накопичувачами. Це колосальна маса, що має передати свою кінетичну енергію цілі. А завершує цей стодвадцятиметровий моноліт останній, дев'ятнадцятий ряд — «Серце». Тут розміщуються основні розгінні двигуни, здатні штовхати тисячі тонн заліза крізь космічний вакуум.
— Але це лише кістяк, — додав Євген Олександрович, приєднуючись до розмови. — Ззовні на гранітну плоть «Брандера» нарощуємо додаткові системи, мов м'язи на скелет. Маневрові двигуни для тонкого коригування курсу та спеціальні автономні блоки-ретранслятори. Останні мають від'єднатися за кілька хвилин до зіткнення, щоб стати «очима» людства — передати на Землю кадри фінального удару.
Володимир дивився на креслення й відчував дивне задоволення. Вони будували не корабель. Вони будували штучний метеор, наділений людським розумом. І це працювало. Кожен день по чотири блоки. Кожен тиждень конструкція ставала дедалі більшою.
— З великими накопичувачами все йде за планом, — сказав він. — За розрахунками, до старту їх вийде близько двох з половиною тисяч. Вистачить.
— А з зарядами для гармат? — запитав Петро Васильович.
Володимир зморщився.
— Гірше. Мої заряджають максимум сорок штук на день. Навіть якщо в майбутньому збільшать до шістдесяти... Тож дві години на день я приділяю й цьому питанню.
Хтось віддавав усі сили на порятунок Землі, а хтось не змінював своїх звичок. Спочатку, в середині січня, розразився скандал. З'ясувалося, що компанія, яка будувала нову лінію електромережі з Центральної Європи до Оппдалу, розкрала чималеньку частину грошей. А буквально за тиждень — новий скандал. Вже інший концерн, той що постачав метали, був замішаним в історії про «відкати».
Шостого лютого Володимир прокинувся від телефонного дзвінка. Панов. Голос напружений.
— Увімкніть новини. Негайно.
Він пройшов у вітальню, увімкнув екран і завмер.
Трансляція йшла в прямому ефірі. Троє чоловіків у масках стояли біля основи розгінної труби. За ними — ніч, прожектори бази, силуети гір.
— ...кара, наслана Аллахом! — кричав один із них на камеру. — Ви не маєте права перешкоджати волі Всевишнього! Астероїд — це знак! Це...
— Володя, — Марина стояла в дверях, обличчя бліде. — Що це?
— Терористи, — тихо відповів він.
На екрані з'явилися фігури охорони, що наближалися. Терористи щось крикнули один одному. І вибух.
Екран спалахнув білим. Потім — лише шум.
Ранкова планерка зібрала всіх. Учасники проєкту, вчені, послідовники — усі дивилися в екран, де знову й знову крутили запис.
— Троє загиблих, — сухо доповів Панов. — Терористи. Більше ніхто не постраждав. Видимих пошкоджень немає, але цей та сусідні блоки труби під заміну.
— Як вони пробралися? — різко запитав Геннадій.
— З'ясовуємо. Але справа не в цьому, — Панов обвів поглядом присутніх. — Вони транслювали в інтернет. Дехто з новинних каналів підхопив трансляцію. Це спроба підірвати не трубу — довіру до проєкту.
Увечері Володимир та команда зібралися в зимовому саду.
— Не розумію, — нарешті сказала Ольга. — Як так можна? Ми рятуємо планету. Їхню планету теж.
— Люди не змінюються навіть під час смертельної небезпеки, — тихо промовив Андрій. — Я бачив це на війні. Хтось об'єднується, а хтось... Хтось просто божеволіє.
— Гіркота в тому, — Володимир повільно обертав чашку в руках, — що вони щиро вірять. Для них ми — богохульники. А вони — герої.
— То що робити? — Миколай стукнув кулаком по столу. — Чекати наступного разу?
Але відповіді не було.
Наступного ранку на планерці показали відеозвернення.
Папа Римський стояв на балконі Святого Петра, його постать здавалася маленькою на тлі величезного собору, але голос лунав твердо:
«Браття та сестри! Ті, хто підняв руку на "Трембіту", підняли її на саме Життя, що є даром Божим. Це не акт віри, це акт гордині та боягузтва. Я проголошую: кожен, хто допомагає цим безумцям, відлучений від церкви. Рятувати планету — це найвище служіння Творцю, яке зараз виконують люди в норвезьких горах».
Потім — великий імам із Каїра:
«Іслам — це релігія збереження, а не руйнування. Ці люди — не воїни, вони хариджити, відступники. Вони заважають порятунку мільярдів мусульман. Я звертаюся до кожного вірного: ваш обов'язок — знайти і зупинити будь-кого, хто готує зло проти Ковчега в Оппдалі. Захист цієї труби — це джихад за життя».
Згодом показали заяви Вселенського патріарха, Далай-лами, інших релігійних лідерів світу.
І не тільки їх. В інтернеті була купа попереджень від членів картелів та синдикатів. Ватажки кримінального світу теж не хотіли помирати.
— Вони за нас, — тихо сказала Віка, сидячи поруч із Володимиром.
— Вони за життя, — поправив він. — Як і ми всі.
Через тиждень у мережі з'явився малюнок. Корявий, дитячий — Земля, прикрита щитом. Підпис: «Від Емми, 7 років. Бережіть наш дім».
За два дні це стало флешмобом, що підхопив увесь світ. Мільйони малюнків — від дітей до видатних художників. Він став вірусним.
А потім керівництво проєкту прийняло рішення. На кожній автівці, що обслуговувала проєкт, на кожному потязі чи кораблі, що були долучені, з'явився логотип: Земля, прикрита щитом.
— Розумний хід, — сказав Геннадій, показуючи фото з інтернету. — Тепер кожен, хто торкнеться цих машин, знатиме: весь світ дивиться.
І справді. Не виникло більше жодного скандалу з розкраданням коштів. Не було вкрадено жодної автівки проєкту. Контейнери з цим логотипом не зникали.
— Де не змогла навести ладу цивільна влада, впоралася кримінальна, — якось увечері зауважив Панов, сидячи з ними за столом.
— Що ви маєте на увазі? — запитала Марина.
— Кілька дільців, що крали з проєкту, раптово померли. Цілком природно, звісно. Куля в скроню, камінь до ніг у воді, стрибок без парашута з хмарочоса.
Тиша.
— Це зашкодить у найближчі дні, — нарешті сказав Володимир. — Але в майбутньому точно піде на користь. Страх — теж мотиватор.
— Ви не схвалюєте, — констатував Панов.
— Я не суддя, — Володимир підвівся. — Я просто роблю свою роботу. Як і всі ми.
Володимир виснажувався. Він уже пробував давати відпочити потокам свідомості, коли один відключено, а інші працюють. Накачував внутрішню ауру додатковою енергією, щоб довше підтримати тіло. Але зовсім без сну поки що не міг. Хоча б три години сну були необхідністю.
Дійшло до того, що одного разу, прокинувшись, зрозумів, що не відключив потік, що відповідав за спостереження в енергетичному зорі. Він тепер добре пам'ятав усе, що за час сну сталося в межах його чималенької аури. Загалом цікавий експеримент, і він із задоволенням би його повторив. Але всі сили йшли на проєкт, і забирати ресурси свідомості на просто цікавий ефект він не міг собі дозволити.
Дванадцятого березня мало статися важливе.
Три крісла в залі для медитацій. Два поруч — для Марини та Віталія, учня другої групи. А ззаду, щоб не заважати, але бути поруч — крісло Володимира.
Марина нервувала. Володимир бачив це по її аурі — кольори мерехтіли, не могли встановитися.
— Усе вийде, — тихо сказав він, торкнувшись її плеча.
— А якщо ні?
— Ти багато разів спостерігала, як це робив я. В тебе точно вийде. Головне пам'ятай: твоя ВОЛЯ сильніша за його свідомість. НАКАЗУЙ їй. Ти просто знаєш, що його друге «я» підкориться, виконає твій наказ. А я буду поруч. Завжди.
Вона кивнула, глибоко вдихнула.
Віталій сів у крісло. Молодий хлопець років двадцяти п'яти, колишній аналітик СБУ. Шостий, що мав пройти ініціацію зі своєї групи. Обличчя спокійне, але руки тремтіли.
— Готовий? — запитала Марина.
— Так.
— Тоді починаємо.
Володимир спостерігав. Дивився, як Марина бере себе в руки, її аура заспокоювалася, починала текти повільно.
Віталій у свою чергу намагався налаштуватися на вихід із тіла, він медитував. Ось його аура пройшла характерною хвилею. Таку Володимир спостерігав уже багато разів. Вона відрізнялася від хвиль енергії під час медитації. Такі хвилі видавала людина, що змінювала свою енергетичну структуру. Тільки в проміжок часу, коли робила перші кроки по виходу з тіла. Потім, коли опанує самостійне повернення, з'явиться другий шар аури, і цієї хвилі не стане. Тоді ініціація буде завершена.
Марина дала пару секунд. Можливість повернутися самому. Ніхто ніколи не повертався з першого разу, але це частина протоколу.
Потім вона почала накачувати ауру Віталія енергією. Аура, що вже блідла, наповнювалася знову. Десять секунд, двадцять, тридцять... Енергія витікала з аури, Марина її наповнювала.
Володимир напружився. Довго. Надто довго.
П'ятдесят секунд.
Він уже збирався втрутитися, коли аура сколихнулася. Кольори спалахнули яскраво, і Віталій зробив глибокий вдих.
Марина відкрила очі, обличчя зблідле, але в погляді — тріумф.
— Вийшло, — прошепотіла вона.
Володимир підвівся, підійшов, обійняв.
— Звісно, вийшло. Ти молодець.
Віталій сидів у кріслі, намагаючись прийти до тями. Як і майже всі до нього, переживав жах першого виходу з тіла — те відчуття абсолютної байдужості другого «я» до долі тіла.
— Це було... — він не зміг підібрати слів.
— Я знаю, — тихо сказав Володимир. — Пройде. З часом стане легше.
Наступні дні Марина доводила ініціацію Віталія до завершення. Після сьомого сеансу Володимир перестав контролювати дії дружини. Вона чудово впоралася сама. Він відчув, що тягар трохи полегшав. Не зник — полегшав. Тепер у нього вивільниться трохи часу.
Але того все одно було замало.
Дев'ятнадцятого березня він працював до пізньої ночі. Заряджав накопичувачі, контролював трансмутації, допомагав Ірині з черговою партією конденсаторів. Коли нарешті дістався ліжка, було далеко за північ.
Марина вже спала. Він ліг обережно, щоб не розбудити, і почав закривати потоки свідомості один за одним.
І раптом щось здригнулося.
Наче двійник його аури, весь той двадцятиметровий шар, піднявся над базою.
Володимир сполошився. Очі розплющилися, серце калатало. Що це? Він утратив контроль? Він...
Ні. Не втратив. Його аура на місці, а та інша — нова. Він відчував це. Відчував, як це відображення — він просто не знав, як ще його назвати — рухається в просторі. І міг керувати.
Обережно, ніби торкаючись до чогось крихкого, він повів цього двійника назад. У будівлю з їхніми з Мариною апартаментами. Коли це відображення досягло його аури, її другого шару, він відчув єдність.
Про сон було остаточно забуто.
Він керував цим — мабуть, уже третім «я». Переміщував за бажанням. Підняв угору. Для цього «я», так само як і для другого, не було перепон. Стіни, підлога, сама земля не заважали переміщенню.
Різниця була в тому, що друге «я» було жорстко зафіксоване тілом, яке було його центром. А тут не було жодної прив'язки.
Володимир злетів над містом.
Проблема була в тому, що за межами своєї оболонки він нічого не відчував. Міг «бачити» лише те, що потрапляло до сфери його третього «я». Але добре відчував напрямок. А ще відчувалися його основна оболонка й оболонки його послідовників. Він їх не бачив — просто знав, де вони є і наскільки далеко.
Він полетів вище. Над базою, над горами. Він знав: десь там далеко є зірки, що вічно мандрують у холоді космосу. І він відчував себе частиною цього холоду. Не тіло — чистий розум, чиста свідомість.
Це було страшно. І водночас — захопливо.
Свобода. Абсолютна свобода від тіла, від простору, від усього.
Він повернув цю оболонку на місце, до себе. Повільно, обережно опустив її вниз, поки вона не злилася з другим шаром аури.
Що це було?
Схоже, ще одна грань здібностей стала йому доступна. Чому саме зараз? Ну, навантаження, швидше за все, зробило свою справу. Не вперше.
Володимир посміхнувся в темряві.
Схоже, четвертий потік свідомості сформувався до кінця. Це кожного разу привносило нові вміння.
Він повернувся на подушку, закрив очі.
А тепер спати. Наступний день не обіцяв бути легким, май він хоч десять потоків свідомості.
Але перед тим як заснути, він ще раз відчув це третє «я» — як воно пульсує десь на межі свідомості, чекає, коли його знову покличуть.
І Володимир зрозумів: межі ще немає. Є лише нові горизонти.