Розділ 28

Розділ 28
Повернувшись додому після виснажливих засідань у Женеві, Володимир очікував побачити зміни в очах людей, але Дніпро зустрів його звичною тривогою, що застигла в повітрі, мов передгрозове марево. Проте всередині самої бази, за високим парканом та під охороною, темп життя змінився кардинально. Навчання послідовників перетворилося на справжній іспит на витривалість. Володимир розумів: він більше не має права на м’якість. Часу на поступове втягування в стан не залишилося.
І «стару гвардію», і учнів від СБУ тепер тренували без жодних поступок. Кожен день починався з багатогодинних медитацій та практик виходу з тіла. Володимир особисто контролював кожного.
Новини з телеканалів та інтернету тільки додавали мотивації.
Світ навколо почав стрімко змінюватися, і ці зміни не завжди вселяли надію. Коли було оголошено про розширене засідання Ради Безпеки та офіційно визнано масштаб космічної загрози, планету накрила хвиля тихого жаху, що швидко переросла в хаос. Світові ринки, ці хиткі конструкції людської довіри, обвалилися за одну ніч. Гроші перетворювалися на папір, а акції нафтових та технологічних гігантів нічого не вартували проти шматка заліза, що летів із темряви.
У великих містах мітингарі вимагали дій, але самі не знали яких саме. Бандитизм та мародерство сплеснули в окремих регіонах — поліція, деморалізована не менше за цивільних, ледь справлялася. До кінця світу залишалося два роки, але хтось вирішив, що правила гри вже скасовані. Навіщо чекати на удар з неба, якщо можна взяти все зараз?
Увечері, коли Володимир повернувся з чергового виснажливого сеансу, Марина дивилася новини. Екран відображав похмуру мозаїку: палаючі квартали Парижа, розграбовані супермаркети Лос-Анджелеса, де люди билися за консерви, немов у часи великих воєн, релігійні фанатики на площах Риму, що проголошували гнів Божий.
— Божевілля, — тихо сказала Марина, не відриваючи погляду від синього мерехтіння. — Вони втратять людську подобу швидше, ніж астероїд увійде в атмосферу.
— Не всі, — Володимир важко сів поруч, відчуваючи кожним м'язом втому. — Поглянь на інший бік. Електростанції все ще дають струм. Машиністи ведуть потяги. Пекарі печуть хліб. Більшість тримається за звичний ритм, бо це єдине, що відокремлює їх від прірви. Інакше би вже нічого не працювало. Ми маємо дати їм щось натомість. Надію, яку можна побачити по телевізору.
І він мав рацію. Порядок підтримувався силою волі тих, хто вирішив боротися. Найрозумнішим рішенням урядів було заявити про початок безпрецедентної міжнародної співпраці. Будівництво бази в передгір'ях Довреф'єлльського масиву, неподалік норвезького містечка Оппдал, стало головним медійним проєктом планети. Кожен закладений камінь, кожна прокладена рейка освітлювалися новинами як символ того, що людство не збирається здаватися без бою.
Для стартової установки гори були необхідністю. Фізика вимагала довгого горизонтального розгону, який плавно переходив у підйом, щоб на фініші конструкція дивилася просто в зеніт. Довреф'єлль підходив ідеально. Це був Балтійський щит — стародавній, монолітний граніт. Тут не було примхливих розломів чи підступної сейсміки. Скеля мала стати єдиним цілим із гарматою, поглинаючи колосальну віддачу електромагнітного імпульсу.
Енергетика регіону також грала на руку. Поруч розташовувалися каскади гідроелектростанцій, а потужні магістралі дозволяли живити установку безпосередньо від енергосистеми країни. Клімат у цій частині Норвегії був сухим завдяки ефекту «дощової тіні». Це було критично. На швидкостях, близьких до космічних, будь-яка хмара на шляху снаряда перетворювалася на перешкоду, а обледеніння зрізу труби могло призвести до катастрофи.
Оппдал готувався стати серцем промислової машини. Логістичні ланцюжки простягалися через увесь континент. Сунндалсьора готувала металеві каркаси, Тронхейм — електроніку. Але «начинка» була справою всього світу. Штучний інтелект із Каліфорнії мав керувати всіма діями в космосі. Німецька оптика Zeiss готувала очі для системи. Тайвань та Корея штампували мікросхеми, здатні витримувати радіацію та магнітні бурі.
Та без України цей гігантський механізм залишався б лише купою дорогого брухту. Тільки українські фахівці знали, як поєднати магію енергії Січового з жорсткою фізикою заліза. На базі в Дніпрі атмосфера стала робочо-гарячковою. Американські інженери допомагали доводити імпульсні двигуни, засновані на принципах Z-machine. Естонці та японці разом із нашими вченими працювали над конденсаторами, намагаючись втиснути неймовірні об'єми енергії в обмежені розміри.
Україна виробляла великі накопичувачі, до яких додалися стосорокаміліметрові — ті, що призначалися для рейкових гармат. Усі частини пускових установок. Рейкові гармати та маневрові двигуни для космічних блоків.
До кінця травня старі послідовники вже дійшли до здібностей трансмутації. А Марина змогла заповнити чотирнадцятисантиметровий накопичувач. Щоправда, самій їй не вистачало сил.
Але був запропонований інший варіант.
Марина сиділа в кріслі. Біля неї на підставці — накопичувач. На відстані п'яти метрів від неї по колу стояло ще шість крісел: Ольга, Миколай, Андрій, Ірина, Вікторія та Наталія. Біля Марини стояв Володимир — він не брав участі, але контролював процес.
Така структура пояснювалася просто. Діаметр аури кожного послідовника, що опанував вихід із тіла, дорівнював шести метрам — тобто три метри від людини в будь-який бік. Було потрібно, щоб ці шари аури об'єднувалися, але при цьому не надто перекривали одна одну. Тож відстань у п'ять метрів була оптимальною. І між Мариною та близькими, і в тих між собою. Ну й Володимир зі своєю аномальною аурою з радіусом у десять метрів міг контролювати всіх.
Марина почала заповнювати накопичувач. П'ять хвилин, десять... Її аура почала втрачати кольори, блідішати. Інші приєднувалися до процесу — кожен сам бачив необхідний момент. Вони подавали енергію зі своїх аур в ауру Марини, і та знову розквітала кольорами, продовжуючи заповнювати накопичувач.
На все пішло сорок три хвилини.
Трохи пізніше час заповнення такого накопичувача в неї знизився до тридцяти хвилин. Ще для подальшої роботи була потрібна година відпочинку. Хай там як, але команда без участі Володимира з цього моменту могла забезпечити зарядку накопичувачів, що стануть основою для снарядів для рейкових гармат.
Сам Володимир заряджав п'ять таких накопичувачів одночасно, витрачаючи на них сім хвилин. З великими час теж зменшився — до сорока хвилин на кожен. Зараз виходило, що при всій його зайнятості за добу він міг зарядити до п'яти великих накопичувачів — і, схоже, це була остаточна цифра. Надто багато часу займали трансмутації для проєкту. Ну й про послідовників не треба забувати. Теж купа часу. З іншого боку, виходило, що за рік він може наповнити більше півтори тисячі таких накопичувачів. Плюс ті майже п'ятсот, що вже є. Та й часу залишилося ще більше року. Тож дві, дві з половиною тисячі наднакопичувачів будуть готові.
До того ж з першої групи від СБУ вже троє опанували самостійний вихід із тіла.
У липні центральне місце в крузі при заряджанні накопичувачів уже могла займати Ольга. А в серпні — й Вікторія. На цей час уся перша група учнів могла допомагати в цьому процесі, віддаючи енергію. А разом з основною командою це вже вісімнадцять людей без Володимира.
Друга група учнів, ще двадцятеро, наближалися до моменту, коли почнуть опановувати вихід із тіла — того, що прозвали ініціацією. Ще два, два з половиною місяці — й перші з них почнуть ініціюватися.
Неприємний інцидент трапився на початку вересня.
Володимир помітив, що Ірина, прийшовши додому ввечері, була сумною. З'ясувалося, що цього дня була її черга зцілювати в лікарні. І там сталася дуже некрасива сцена.
Прийшла хвора жінка, яка влаштувала істерику. Мовляв, вона не може чекати, доки дійде її черга, — вона може померти за цей час. Кричала, благала, вимагала.
— Я розумію її, — тихо сказала Ірина, сидячи на кухні з чашкою чаю. — Вона хвора. Вона страждає. Але якщо я візьму її поза чергою, вона займе місце іншої людини. І тоді, можливо, помре вже та людина.
Геннадій обійняв дружину за плечі.
— Ти зробила все, що могла.
— Охорона забрала її, вивела з лікарні. Але... Володимире Олександровичу, черга вже більше дев'яти місяців. Люди чекають. А ми...
— А ми робимо те, що можемо, — м'яко перебив її Володимир.
Він важко зітхнув.
— Скоро буде ще гірше. Після переїзду до Норвегії лікарню доведеться закрити.
Тиша. Ірина кивнула, витираючи очі.
У листопаді стався переїзд на вже готову базу в Норвегії.
Лікарня спорожніла. Було шкода людей, що ледь побачили надію, а тепер знову її втратили. Але кілька десятків людських життів проти життя всього людства... Вибору просто не було.
Володимир останній раз обійшов порожні кабінети. Зцілення було його мрією. А зараз доводилося відступати від мрії. Спасіння людства важливіше за спасіння окремих людей. Але це не відміняло того, що мріяв він саме про зцілення людей.
— Ми повернемося, — сказала Марина, стоячи поруч. — Коли все закінчиться.
Він кивнув.
Переїзд до Норвегії був організований швидко й чітко. Їхали абсолютно всі — з онуками, з Геннадієм. До самого зіткнення база в Норвегії ставала їхньою новою домівкою.
У літаку Миколай дивився у вікно й раптом сказав:
— Знаєте, ми не їдемо з України. Ми несемо нашу країну світові.
Володимир підвів погляд. Син був правий. Саме представники України були серцем проєкту. Вони несли велич рідної країни.
База під Оппдалом була і схожа, й водночас ні на їхню в Дніпрі. Цехи з по суті схожим обладнанням, але без тунелю. Схожа зона відпочинку, притому що по сусідству було комфортабельне житло.
Якщо що й дійсно змінилося, то це зала для заряджання накопичувачів. Окреме місце для Володимира, де він працюватиме з наднакопичувачами. І цілих три місця, де працюватимуть групою.
Саме в цей час була готова й основа під дві пускові установки. Тож розпочався монтаж.
Фронт робіт вражав. Два кілометри по прямій і кілометр підйому. Будівельний майданчик нагадував гігантський шрам на обличчі Довреф'єлля. М'які породи — торф, глину та пісковик — здирали тисячами тонн, поки техніка не вперлася в «корінь» світу: доісторичний кристалічний граніт.
Тепер це було не будівництво, а ювелірне огранювання планети. Армія промислових лазерів та алмазних фрез вирівнювала двокілометрову смугу з точністю до міліметра, перетворюючи скелю на ідеально плавне ложе. Жодна бетонна подушка не витримала б такої віддачі, тому фундаментом була сама Земля.
У граніт на глибину десятків метрів вмонтовані титанові анкери. Між гранітом і металевою конструкцією стояли спеціальні гідравлічні блоки, що гасили мікровібрації.
Масивні сталеві опори тримали саму розгінну трубу. Вони охоплювали її, наче гігантські долоні, забезпечуючи ідеальну центровку.
Там, де рівна ділянка розгону закінчувалася, починалася «Дуга». Тисячі тонн сталі злітали вгору, спираючись на тридцятиметрові залізобетонні пілони, що йшли вглиб скелі. Це виглядало як хребет доісторичного ящера, який вирішив повернутися до зірок.
Як усе це можна було побудувати трохи більше ніж за пів року, Володимир не уявляв. Тим паче що установок готувалося одразу дві, за кілометр одна від одної.
У середині грудня монтаж було закінчено. Проведено всі випробування. На сімнадцяте грудня призначили перший запуск.
Володимир з командою, звісно, були присутні при цій події. І не тільки вони.
Президенти та принци, шейхи та прем'єр-міністри — світова еліта зібралася в передгір'ях Довреф'єлля, щоб побачити народження нової ери. Репортери та оператори заповнили спеціально обладнану зону, камери вели трансляцію на весь світ.
Напівпрозора розгінна труба «Трембіти» дозволяла бачити і розгінні рейки, і стабілізуючі кільця, вмонтовані в трубу.
Після промов, прийнятих на таких заходах, нарешті пролунав сигнал, що означав початок запуску.
Почувся звук відкачуваного з розгінної труби повітря. Уздовж всієї конструкції кожні сто метрів були встановлені каскади форвакуумних і турбомолекулярних насосів.
Після цього була подана напруга на стабілізуючі кільця. З відстані не було видно, але Володимир знав: зараз контейнер відцентрувався в трубі. Він парив у п'яти сантиметрах від стінок, утримуваний магнітним полем.
І ось нарешті надійшов струм на розгінні рейки.
Модуль рушив — наче повільно, але вже за кілька секунд перетворився на розмиту тінь. По трубі гуляли спалахи — це метал рейок, реагуючи на надшвидкість, виділяв фотонне випромінювання.
Коли ніс контейнера розірвав мембрану на виході з труби, світ на мить перестав існувати. Глядачі побачили не рух, а вертикальну лінію світла, що з'єднала вершину гори із самим космосом.
А потім прийшов звуковий удар такої сили, що сніг на схилах навколишніх гір зсунувся лавинами. Контейнер, закований у плазмовий кокон, перетворився на штучний метеор. Він розрізав повітря з вереском розпеченої сталі, залишаючи за собою ідеально прямий білий шрам інверсійного сліду.
Володимир стояв, закривши вуха долонями, і крізь напівзаплющені повіки бачив, як вогняна цятка стає все меншою, доки не перетворилася на зірку, що світить серед білого дня. Атмосфера Землі намагалася зупинити його, спалити, розчавити — але енергія, надана модулю, була сильнішою за опір планети.
Це був не просто контейнер. Це був повноцінний монтажний модуль — перший із багатьох, що мали зібрати брандер на геостаціонарній орбіті. Його оснащення включало два великі накопичувачі, перероблені під акумулятори. Вісім маневрових двигунів: шість у задній частині — два для обертання навколо своєї осі, два для регулювання по вертикалі, ще два для розгону; і два в передній частині для гальмування. Інші модулі, задля здешевлення та збереження простору, матимуть лише два двигуни — щоб після відстрілу зовнішньої оболонки дістатися необхідної висоти. Але цей, перший, мав стати будівельником. Він збиратиме інші блоки докупи, монтуватиме їх у гігантський корабель. Усього саме таких з часом буде п'ятнадцять.
Володимир дивився, як зірка зникає в блакиті, і відчував, як щось стискається в грудях.
Це працює. Боже, це дійсно працює.
Навколо вибухнули оплески. Хтось кричав від радості. Хтось плакав.
А він просто стояв і дивився в небо, де вже нічого не було видно.
Людство отримало шанс.