Розділ 27

Розділ 27
Ще не встигли оговтатися від звістки про смерть Віктора, а одинадцятого березня на ранковій планерці знову новина. Панов увійшов до зали, і його обличчя було незвично серйозним.
— Колеги, — почав він без традиційних вступів. — Маю повідомлення від керівництва. Чотирнадцятого березня відбудеться екстрене засідання Ради Безпеки ООН. Україна направить туди делегацію. Я та Володимир Олександрович будемо її членами.
У залі запанувала тиша. Марина перевела погляд на чоловіка, Петро Васильович випростався в кріслі.
— Тобто новини про астероїд були не качкою від жовтої преси? — нарешті подав голос Володимир.
Панов важко зітхнув.
— На жаль, ні. Різні дослідницькі центри звітують про те саме. Ймовірність зіткнення — понад вісімдесят відсотків.
— Коли? І які можливі наслідки? — голос Володимира звучав напрочуд спокійно.
— Астероїд зафіксували здалеку, тож у нас є час. Два роки. Квітень дві тисячі тридцять дев'ятого. А наслідки... — Панов підійшов до екрана, де з'явилася схема. — Астероїд величезний. Понад сто двадцять кілометрів у діаметрі. При зіткненні на зустрічних курсах... Швидкість руху Землі навколо Сонця — близько тридцяти кілометрів на секунду. Швидкість астероїда на момент зустрічі навіть більша — близько сорока. Тобто каменюка розміром понад сто кілометрів зіткнеться з Землею на сумарній швидкості в сімдесят кілометрів на секунду. Це двісті п'ятдесят дві тисячі кілометрів на годину. Ба більше, при наближенні завдяки гравітаційному полю Землі швидкість зросте ще більш ніж удвічі.
Він обвів поглядом присутніх.
— Не буде ніяких наслідків у звичному розумінні. Просто не стане ні Землі як планети з твердою корою, ні людства. Лише лавовий океан.
Тиша стала абсолютною.
Панов дав їм хвилину, аби осмислити почуте.
— Ось такі справи. Всі країни зараз готують пропозиції до Ради Безпеки. Україна виступатиме з проєктом, над яким ми тут працюємо. Тому, Володимире Олександровичу, ваша присутність необхідна.
— Я не проти, хоча й не розумію, який там із мене зиск, — Володимир розвів руками. — Для технічних деталей потрібні фахівці, а не я.
— З технічними деталями дійсно розбиратимуться інші. Але керівництво впевнене, і я з ними погоджуюся, що без демонстрації можливостей ваших здібностей не обійтися.
— Ага, щось я не подумав одразу, — кивнув Володимир. — Звісно, я зроблю все можливе. Тільки сподіваюся, що хоча б цього разу замість сперечатися вони дійсно щось вирішать.
— Куди вони подінуться, — у голосі Панова прозвучала впевненість. — Цього разу це стосується їхніх власних життів. Тож не сумнівайтеся — робитимуть усе можливе й навіть неможливе. Хоча суперечки, звісно, будуть. Політики є політики...
Новина вмить облетіла всю базу. Роботи здебільшого припинилися. Усі обговорювали почуте — хтось стримано, хтось із панікою в голосі. Ніхто нікого не підганяв, не направляв на роботу. Було зрозуміло: за такого настрою нічого путнього не вийде, лише брак. А про вивчення здібностей, де головне — саме налаштуватися, годі й казати.
Лише після обіду Панов віддав розпорядження готувати зразки для демонстрації. Записи, документи, відео, креслення — все, що могло знадобитися у Женеві.
Женева. Палац Націй. Зал засідань нагадував не дипломатичний форум, а похоронне бюро перед панахидою. Березневе сонце Женеви безжально підсвічувало пил, що завис над рядами делегатів. Два роки. Сімсот п'ятдесят днів до того, як стодвадцятикілометровий «гість» з-за меж системи перетворить історію людства на попіл.
Йшла четверта година обговорення. Уже пролунали промови від представників усіх провідних країн світу. На трибуні стояв Генеральний секретар ООН — чоловік, який за останній тиждень постарів на десятиліття. Його голос, посилений динаміками, здавався чужим:
— Шановні делегати, — він обвів поглядом зал. — Ми розглянули проєкти «Ковчег» та «Ядерний щит». Математика невблаганна: у нас немає ракетних потужностей, щоб вивести на орбіту достатню масу для зміни траєкторії об'єкта такої ваги. Нам потрібно доставити вісімсот тисяч тонн палива та матеріалів. Традиційні ракети-носії впораються з цим за тридцять років. У нас є два.
У залі панувала гробова тиша. Китайський делегат похмуро вивчав графіки дефіциту металів. Американський щось нервово шепотів раднику.
— Наступне слово надається делегації України.
Віктор Левицький, постійний представник України при ООН, піднявся з місця. Чоловік років п'ятдесяти, з сивиною на скронях та незворушним обличчям дипломата. Він підійшов до трибуни, оглянув зал.
— Шановні присутні. В Україні започатковано проєкт «Трембіта». Його призначення — дешеве виведення вантажів на орбіту нашої планети.
По залу пройшов скептичний шепіт. Країна, яка роками була в епіцентрі війни та відбудови, збиралася щось запропонувати в момент, коли здалися навіть техновізіонери із Кремнієвої долини?
— Уже існує діюча модель майбутньої рейкової пускової установки, — продовжував Левицький невблаганним тоном.
Володимир, сидячи в ложі української делегації, ледь помітно посміхнувся. Їхній представник видавав бажане за дійсне. Хоча головна частина установки дійсно вже була, тих сімдесяти метрів розгінної труби було явно недостатньо. Казати про існування діючої моделі було трохи завчасно.
— Ця пускова установка зможе виводити на орбіту об'єкти у формі шестигранної призми з ребром одна й дев'ять десятих метра, відстанню між паралельними гранями три й три десятих метра та довжиною шість з половиною метрів. Це дає нам шістдесят кубічних метрів внутрішнього простору. Цей контейнер розташований у розгінному модулі, що на висоті ста кілометрів відстрілюється й згодом згорає в атмосфері. Сам апарат продовжує підійматися, керуючись допоміжними двигунами, на висоту від трьохсот п'ятдесяти до п'ятисот кілометрів, де остаточно займає своє місце на орбіті. Враховуючи розгін, а на виході з пускової установки швидкість сягає десяти кілометрів на секунду, підйом займає близько хвилини плюс час на маневри.
Левицький зробив паузу, даючи присутнім змогу засвоїти інформацію.
— Панове, ви звикли до диктатури ракетних формул Ціолковського. У ракеті кожен зайвий кілограм вантажу вимагає десяти кілограмів палива. Це глухий кут. Наша «Трембіта» працює інакше. Ми не обмежені хімічною енергією палива. Вага нашого контейнера — це змінна величина. Якщо нам потрібно вивести не сорок, а шістдесят тонн — ми підвищуємо силу струму в системі.
Він пройшов на своє місце. Тиша тривала секунду, дві, три...
І ось хтось вигукнув з американської делегації:
— Нісенітниця! У світі на сьогодні не існує технологій, що зробили б подібний план можливим!
Розпочався ґвалт. Володимиру здалося, що він опинився десь на базарі — східному базарі, де всі кричать і ніхто нікого не слухає. Головуючий намагався закликати до порядку, але марно.
Левицький повернувся до Січового.
— Ну що, Володимире Олександровичу, саме час їх здивувати ще більше. Ви зможете показати щось ефектне?
Володимир посміхнувся.
— Фокуси? Вони є в мене.
У наступну мить шум почав стихати. А неподалік від української делегації в повітря піднялися стільці, пляшки з водою, записники...
Володимир підвівся. Стільці та речі плавно поверталися на свої місця. Він пройшов уперед до краю ложі, щоб його бачили всі.
— Так вийшло, що в України є я і моя команда. І саме це дозволяє моїй країні запроваджувати цей проєкт. Телекінез, що я щойно продемонстрував, — це побічний ефект здібностей. Головна перевага — управління енергією, зокрема трансмутація матеріалів. І ось це дозволяє отримувати речовини з необхідними нам властивостями.
Він обвів поглядом зал. Ґвалт стих. Сотні очей дивилися на нього — хтось зі страхом, хтось із надією, хтось зі скепсисом.
— Ми добре розуміємо проблему, коли проєкт зав'язаний на людину. Не на технологію, а саме на здібності людини. Але на сьогодні це, схоже, єдиний варіант. Ви запитаєте: навіщо тоді всі ви? Я відповім. По-перше, розміри наших контейнерів не дозволять вивести повноцінну ракету на орбіту. Тож зустрічати астероїд доведеться чимось іншим.
Володимир підійшов ближче, спираючись на поручень.
— Ми вдома це вже обговорили. Ідея наступна: з таких блоків на орбіті збираємо величезний — настільки великий, наскільки встигнемо — космічний брандер. Уявіть собі олівець довжиною в десятки, а можливо, й декілька сотень метрів. Передня частина — наше свердло. Ми виставляємо переднім рядом блоки з рейковими гарматами. Тисячі спеціальних набоїв, заряджених накопичувачами. Так, ми маємо наднакопичувачі, інакше все це не мало б сенсу. Вони несуться зі швидкістю понад сто кілометрів на секунду. Вгризаються в тіло астероїда, де вибухають із температурою понад сім тисяч градусів, просто анігілюючи матерію. Утворюється шахта, в яку й потрапляє наш брандер. Там він вибухає... І ми маємо хоч якусь надію.
— Чому б не вдарити з боку? — вигукнув хтось із французької делегації. — Збити з курсу!
— Звісно, значно краще було б вдарити з боку, збивши астероїд із курсу. Але фахівці запевнили: на таких швидкостях, при космічних відстанях, влучити в цей камінець... Ймовірність менша за п'ять відсотків.
Володимир випростався.
— І ось ми повертаємося до питання: навіщо всі інші? По-перше, у нас просто немає розробок двигунів, що розганятимуть усю цю конструкцію. Є креслення маневрових, а великих немає. По-друге, ми дійсно маємо накопичувачі, які перетворюємо на акумулятори. Збиралися використовувати їх для пускової установки. Таке можливо. Але якщо проєкт стане світовим, то можна використовувати електрику, що виробляється людством. А накопичувачі стануть подарунком для астероїда. Сподіваюся, останнім подарунком. Розрахунки показують: вибух такого накопичувача перевищить потужність ядерного заряду того самого розміру принаймні втричі.
Він зробив паузу.
— Є ціла купа інших питань. Штучний інтелект, здатний керувати цим кораблем. Системи зв'язку. Прилади спостереження та забезпечення. Ми — лише шанс. А виживе людство чи ні, залежить від усіх. Від кожної країни.
Володимир повертався до свого місця й відчував на собі сотні поглядів. Тиша тривала ще кілька секунд, а потім зал вибухнув.
Наступні тринадцять днів пройшли в постійних засіданнях. Питань було безліч. Місце для будівництва — гори, але не сейсмоактивні. Гарна логістика, але не надто заселена місцевість. Доступ до розвиненої енергетики. Питання фінансування. Дослідницькі центри. Вчені та будівельники. Промислові можливості. А щодо місця пускових установок — ще й погодні умови.
Сперечалися, кричали, вимагали гарантій. Але цього разу ніхто не йшов геть. Усі розуміли: ставки надто високі.
Остаточний план узгодили лише двадцять сьомого березня.
Володимир повертався додому. Повертався, щоб разом з учасниками проєкту готуватися до переїзду до Норвегії, де розгорнуть міжнародну базу. У літаку він дивився у вікно на хмари й думав про те, що попереду — найважча робота в його житті. Робота, від якої залежить усе.
Але хіба це не те, заради чого варто жити?