Розділ 26

Розділ 26
У планах наступною була розробка проєкту рейкової пускової установки. От тільки наявні приміщення були для цього непридатні. Фахівців критично замало. Не було відповідного обладнання, де було би можливо перевіряти теоретичні викладки.
Але, як з'ясувалося, СБУ вже про все подбало. Ще влітку, після випробувань першого зразка прототипу рушниці. Тоді було прийнято рішення про перспективність напряму, виділено кошти. Розпочалася підготовка нової бази. Панов був у курсі, але вирішив зробити сюрприз.
Перший понеділок після Нового року видався морозним, але ясним. Уся команда — стара й нова, вчені та учні — зібралася біля в'їзду на територію комплексу. Не було тільки подружжя Бондаренків: Геннадій узагалі не брав участі в проєкті, забезпечуючи порядок у їхній лікарні, а Наталія цього разу якраз вела зцілення — її черга.
Підполковник Панов стояв біля воріт, чекаючи, поки охорона перевірить перепустки останніх. Коли всі зібралися, він кивнув:
— Прошу за мною.
Територія комплексу була оточена подвійним периметром бетонних плит із колючим дротом під напругою. Зовні це виглядало як черговий занедбаний цех «Південмашу» в районі Криворізької — нічим не примітна промислова будівля серед десятків інших.
Але всередині...
Володимир переступив поріг і завмер. Напівпорожня зала, де вздовж стін тяглися товстезні шинопроводи. Стелажі з осередками — де з часом зберігатимуться акумулятори та накопичувачі. Підготовлені місця для зовсім невеличких, що використовували в набоях. Для тих, що використовують як акумулятори в рейкотронах. І місце, де стоятимуть ті, що колись використають у пусковій установці — за підрахунками, діаметром у два з половиною метри.
— Вражає, — тихо сказала Марина, підійшовши поруч.
— Ще б пак, — відповів Володимир, обводячи поглядом простір.
Учні від СБУ сприймали розмах спокійніше — вони добре розуміли, що за їхніми плечима ресурси всієї країни. А враховуючи, що по закінченню війни та вступу України до Євросоюзу у двадцять дев'ятому відновлення та розбудова йшли неймовірними темпами, таке приміщення не здавалося чимось нереальним. Україна за можливостями вже випередила більшу частину країн Східної Європи й впритул наближалася до центральноєвропейських країн.
— Це менша частина приміщення, — продовжував Панов, ведучи їх далі. — Більша відведена під обладнання.
Вакуумні печі, де працюватимуть із рідким коксівним вугіллям. Тиглі для плавлення металу. Поруч стояли промислові маніпулятори, що розливатимуть цей «магічний» розплав у форми. Усі приміщення розділені перегородками — безпека понад усе.
— Окремий цех для переробки пластику, — Панов відчинив наступні двері.
Тут були індукційні чани, де вже підготовлена сировина з пластикового сміття буде зріджуватися. Здоровезна установка з вертикальним видувом, що перетворюватиме оброблену Володимиром тягучу рідину на бронеплівку. Гідравлічний прес для отримання бронепластин. А найскладнішим обладнанням була роторна установка — тут під впливом центробіжної сили створюватимуть частини корпусу майбутньої пускової установки. Труби з суперпластику.
Петро Васильович стояв, дивлячись на обладнання, і в очах його світилося щастя. Це втілювалося. Його мрія ставала реальністю.
Далі Панов показав довжилезний бетонний тунель, що йшов під невеликим нахилом углиб ґрунту. Тут випробовуватимуть удосконалений рейкотрон. А поряд прокладуть діючий макет пускової установки.
І нарешті — стара адмінбудівля. Тут вестимуться всі проєктні роботи, тут же розташовані їдальня та душові. І цілий поверх, пристосований для дослідів здібностей, їх розвитку та зцілювання.
— Склад учених збільшується одразу втричі, — пояснював Панов. — А по розвитку проєкту — стільки, скільки буде потреба. Крім учених, додаються лаборанти, техніки, кухарі й інший допоміжний персонал. Тож разом тут працюватиме більше сотні людей, ну й окремий підрозділ охорони.
Володимир слухав і думав: «Де взяти на все час?» Розмах вражав, але саморозвиток і розвиток близьких — обов'язкові. Як усе встигнути?
Переїзд не зайняв багато часу. Інша річ — нові вчені, залучені до проєкту.
Кожному, КОЖНОМУ доводилося доводити реальність здібностей.
Володимир стояв у залі медитацій і дивився, як черговий скептик — доктор наук, фахівець із квантової фізики — хмурив брови, слухаючи пояснення Марини.
— ...енергія пропускається через тіло, змінюючи структуру клітин, — говорила вона спокійно.
— Це суперечить другому закону термодинаміки, — заперечив фізик.
— Покажи йому, — попросив Володимир Марину.
Дружина підійшла до столу, де лежав шматок заліза. Поклала на нього долоні, заплющила очі. Через хвилину метал почав світитися тьмяним жаром. Ще через хвилину — згинався під її пальцями, наче пластилін.
Фізик мовчав, дивлячись на покази термометра, магнітометра, спектрометра. Прилади не брехали.
— Як? — нарешті видихнув він.
— Ми самі намагаємося це зрозуміти, — відповіла Леся Володимирівна. — Тому ви тут.
Добре, що значну частину цієї роботи брала на себе «стара гвардія». Учні зцілювали, накачували енергією прилади. Вчені приводили результати досліджень і показували зразки дослідів. Рейкова рушниця викликала особливий інтерес. Акумулятори та конденсатори. Плівка, що витримує постріл. І цілісні пластини пластику, в рази міцніші за тонку плівку.
До кінця січня все налагодилося. Нормальний робочий процес. Два десятки нових учнів опановували медитації та самозцілення. З пластику виготовлялися зразки труб для моделі пускової установки.
І, мабуть, найскладніше — здоровезний накопичувач.
Зал для заповнення накопичувачів був облаштований спеціально. Кожному, хто міг заповнювати, — окреме місце. Для Ольги та Марини — зручні крісла біля столу зі спеціальними затискачами, де фіксувався накопичувач. Сантиметровий для Ольги, п'ятисантиметровий для Марини. Їм поки потрібен був контакт — вони торкалися накопичувача, як торкалися предметів під час трансмутації.
Для Володимира теж крісло й пересувна платформа, де в спеціальному кронштейні знаходився великий накопичувач. Два з половиною метри в діаметрі. Чорна куля, що поглинала світло.
Володимир сів, заплющив очі. ВОЛЕЮ направив енергію з другого шару своєї аури, що огортала накопичувач. Направляв енергію всередину, упорядковував її там, ущільнював.
Об'єм величезний. Процес довготривалий.
Леся Володимирівна сиділа за приладами, фіксуючи покази. Вчені спостерігали за всіма діями, що стосувалися здібностей. Завжди хтось присутній — так само, як присутні, коли працює Марина чи будь-хто з їхньої команди.
Десять хвилин. Двадцять. Тридцять.
Володимир втомлювався психологічно. Тривалий, монотонний процес, що потребував повної уваги, забирав більшу частину всіх потоків свідомості. Він направляв енергію, стежив за її розподілом, контролював щільність, не допускав перекосів...
Зараз за повної концентрації відчувалося, що його внутрішні ресурси значно виросли.
Це було вже не вперше. Подібне було, коли починав долучатися новий потік свідомості.
«Четвертий потік», — подумав він із задоволенням. Звісно, швидко не сформується, але прогрес був значний.
Сорок хвилин. П'ятдесят.
Енергія текла з його аури безперервно. Він очікував, що вона почне виснажуватися, як у Марини під час трансмутації чи заповнення акумуляторів. Але ні. Потоки енергії вирували в його аурі, втікали в накопичувач, але не закінчувалися.
Енергія незрозумілим чином надходила в його нестандартну ауру. Звідки? Він не знав. Вчені теж не знали. Ті, хто вже бачили енергію — Марина, Ольга, Петро, — не помічали відтоку енергії навколо його аури. Наче вона бралася нізвідки. Зі Всесвіту. З порожнечі.
Година.
— Готово, — нарешті сказав Володимир, відкриваючи очі.
Леся Володимирівна подивилася на прилади й присвиснула:
— Щільність енергії... Це неймовірно. У сто двадцять п'ять тисяч разів більше, ніж у п'ятисантиметровому накопичувачі.
— А порівняно з найменшим? — стало цікаво Володимиру.
— Понад п'ятнадцять мільйонів разів.
Володимир встав, відчуваючи психологічну втому, але не фізичну. Енергії в аурі було стільки ж, скільки й на початку.
— Четвертий потік свідомості, — сказав він. — Майже впевнений. Він формується.
Леся записала. Данило Максимович приніс тести, але ані вони, ані апаратура не могли підтвердити чи спростувати наявність четвертого потоку. Це було за межами вимірювань.
Увечері Володимир прийшов у залу медитацій. Марина закінчувала сеанс навчання з групою новачків. Він заварив чаю собі та для неї. Вони сіли, відпочиваючи.
— Чув, у нас черговий кінець світу? — запитала Марина.
— Ні, не чув, — Володимир усміхнувся. — Останнім часом було не до новин. Але нічого, ще пару тижнів — і втягнуся в цей режим, стане простіше. Ну а з кінцем світу що цього разу? Знову майя чи ацтеки?
— Ні, цього разу нас новий астероїд знову знищить, — посміхнулася дружина.
— Он воно що. Скільки разів уже було. З фантазією в писак так собі.
Вони посиділи ще трохи, а потім пішли у справах. Роботи було багато.
Пройшов місяць. Наближалася весна.
Петро Васильович стояв у цеху, дивлячись на макет пускової установки, що потроху зростав. Труба метрового діаметра з прокладеними рейками для розгону та напрямними вже виросла на сімдесят метрів. Секції по три метри кожна — максимальна довжина, яку могли видати зараз. Загалом планували трьохсотметровий макет, на якому будуть перевіряти теоретичні викладки.
Він торкнувся холодного пластику. Його мрія. Втілювалася на його очах. Колись здавалося неможливим, а тепер...
— Петре Васильовичу, — покликав Євген Олександрович. — Ідіть подивіться на нові розрахунки!
Іваненко усміхнувся й пішов. Робота тривала.
Стелажі під накопичувачі заповнювалися. Тими, що йшли на акумулятори для рейкотрона, займалася Марина — її можливостей вистачало, але тільки на один, потім година медитацій для відновлення. П'ятисантиметровий накопичувач відбирав чи не половину наявної енергії з її аури.
Останній тиждень лютого до цих клопотів долучилася Ольга.
Володимир стояв поруч, спостерігаючи, як донька вперше заповнює десятиміліметровий накопичувач. Вчені теж присутні — досліджували процес, фіксували покази приладів.
Ольга сиділа, тримаючи кульку в долонях, обличчя зосереджене. П'ять хвилин. Десять. П'ятнадцять.
— Готово, — видихнула вона, відкриваючи очі.
Данило Максимович перевірив прилади:
— Заповнена на дев'яносто два відсотки. Відмінний результат для першого разу!
Володимир підійшов, обійняв доньку:
— Молодець.
Миколай поздоровив:
— Молодець, сестро!
Марина обійняла. Аплодисменти. Заздрість учнів першої та другої груп — вони ще далекі від такого.
Ольга поки не вміла так керувати енергією, як Марина. Багато втрачала. Але це питання часу.
У СБУ вже було передано двадцять дві рейкові рушниці. Команди вчених і робітників займалися виробництвом. Завдання Володимира — зміна структури матеріалів. А ще разом із послідовниками — поки Мариною та Ольгою — заряджати накопичувачі.
Стара компанія значно просунулася в опануванні здібностей.
Здивувала Віка.
Наприкінці лютого в залі для трансмутації зібралися всі з команди Володимира. Вікторія стояла біля столу, на якому лежала гілка дерева. Дівчина глибоко дихала, готуючись.
— Спокійно, — сказав Володимир, стоячи поруч. — Не поспішай. Відчуй структуру.
Віка поклала долоні на гілку, заплющила очі. Її аура прискорила рух, енергія потекла з аури в дерево.
Гілка почала змінюватися. Потемніла, потім посвітлішала. Стала прозорою. Наче зі скла.
— О Господи, — прошепотіла Віка, відкриваючи очі.
— Поздоровляю, — Володимир усміхнувся. Неймовірний результат. Починала пізніше за більшість, і от на тобі — вже трансмутація.
Взагалі вся команда суттєво просунулася в здібностях. Навіть Петро Васильович уже починав бачити кольори в енергетичному світі — не просто сірий туман, а відтінки, ледь помітні, але кольори.
Нові учні від СБУ теж прогресували. Майже закінчили самозцілення. Попереду на них чекав найскладніший період — опанування виходу з тіла.
І найперспективнішим серед них був Віктор на позивний «Сокіл».
Третього березня о дев'ятій надійшла доповідь від чергового.
— Пане підполковнику, учень першої групи СБУ Віктор Юрійович Бойко на об'єкті не з'явився. На зв'язок не виходить, не відповідає на виклики.
Панов підвівся:
— Скільки разів телефонували?
— Тричі, товаришу підполковнику. Останній раз — п'ять хвилин тому.
— Група швидкого реагування — на виїзд. Негайно.
За пів години надійшла доповідь.
Панов слухав, обличчя кам'яніло.
Володимир сидів у своєму кабінеті, коли зайшов Панов.
— Володимире Олександровичу, — голос підполковника був беземоційним, що само по собі насторожувало. — Скликаю екстрене засідання. Через п'ятнадцять хвилин. Конференц-зала. Ваша присутність обов'язкова. І всіх послідовників. І обох груп учнів.
— Що сталося?
— Через п'ятнадцять хвилин, — повторив Панов і вийшов.
Володимир підвівся, пішов до зали медитацій, де Марина займалася з новачками.
— Збори, — коротко сказав він. — Щось сталося.
Через п'ятнадцять хвилин конференц-зала була заповнена. Володимир із близькими сидів у першому ряду. Обидві групи учнів — окремо, праворуч. Вчені — зліва.
Панов стояв біля трибуни, чекаючи, поки всі заспокояться. Обличчя похмуре, руки за спиною.
— Сьогодні вранці, — почав він, і голос його лунав по залі, — о шостій ранку помер учень першої групи СБУ Віктор Юрійович Бойко, позивний «Сокіл». — Пауза. — Група швидкого реагування виявила тіло за місцем його проживання. Смерть настала внаслідок спроби самостійного виходу з тіла без нагляду. На столі знайдено записку.
У залі запанувала мертва тиша.
Володимир відчув, як усередині щось обірвалося. Віктор. Найперспективніший учень. Людина, що пройшла війну й полон. Який медитував два місяці в полоні, щоб зберегти розум. Який так швидко опановував здібності.
Він був майже готовий до виходу з тіла. Ще пара-трійка тижнів підготовки. Просунувся трохи далі за інших — їм ще місяць-інший до цього.
«Чому?» — думав Володимир. «Чому не почекав?»
— У записці, — продовжував Панов, — Віктор написав, що бачить: часу на всіх у Володимира Олександровича та його команди не вистачає. Що сам він відчуває, що зможе впоратися з поверненням у тіло самотужки. Що записка — лише на випадок невдачі. Що він упевнений, що все пройде добре.
Панов підняв голову, подивився на учнів. Голос став твердішим, гнівнішим:
— Як?! От скажіть, як можна дійти до такої думки?! Вас постійно попереджають про небезпеку!
Він обвів учнів поглядом. Дехто опустив очі. Дехто дивився прямо, але обличчя бліді.
— Володимире Олександровичу, — Панов звернувся до Січового. — Підкажіть, скільки з ваших послідовників самі змогли повернутися після першого досвіду виходу з тіла?
Володимир підвівся. Голос був спокійним, але кожне слово звучало важко:
— Жодного. Я на цей час навчив дев'ятьох людей цієї здібності, але жодного такого випадку не було. Ба більше, швидше за всіх пройшла цей етап Вікторія. Молодість чи щось інше — ми не знаємо. Але навіть їй для того, щоб самостійно повернутися, знадобилося дванадцять сеансів. Та й після першого вдалого повернення майже в усіх бувають рецидиви. Тож ще щонайменше десяток сеансів під пильним наглядом. Інакше ніяк.
Він помовчав, потім додав:
— Єдине виключення — я сам. Але я в десятому році отримав травму голови, і це щось змінило в мені. Що й як — невідомо. Ані я сам, ані фахівці не мають відповіді.
Панов кивнув:
— От і я про те. — Він знову подивився на учнів, голос став майже криком: — З чого ви взяли, що зможете це подолати?! Час він шкодував! Людина, що завжди була відповідальною. Людина, що пройшла війну та полон. Пошкодував місяць на опанування, зливши разом зі своїм життям в унітаз більше дев'яти місяців навчання!
Володимиру було неприємно, що про Віктора, вже мертвого Віктора, так кажуть. Але він розумів — Віталій Сергійович одночасно і правий. Це він, Володимир, може скільки завгодно жаліти людину. У підполковника, крім жалю про людину, була ціла купа додаткових мотивів. Він був відповідальним і за увесь проєкт у цілому, і за окремі його складові. Віктор був не тільки людиною, але й важливим елементом проєкту з навчання здібностей. Ба більше — найуспішнішою людиною в опануванні.
І от цієї людини немає. Немає через дурість. Що ще гірше.
Панов помовчав, потім сказав тихіше:
— Засідання закінчено.
Всі почали розходитися. Повільно, мовчки. Слова були зайві. Дехто витирав сльози. Учні першої групи тримались купою — вони були друзями Віктора.
Володимир залишився сидіти. Дивився на порожній стілець у другому ряду праворуч. Там завжди сидів Віктор. Завжди в другому ряду праворуч.
Чоловік, що пройшов війну й полон. Чоловік, що медитував два місяці в неволі, щоб зберегти розум. Чоловік, що так швидко опановував здібності. Чоловік, якому не вистачило терпіння.
І Володимир не знав, кого більше звинувачувати — Віктора за нерозсудливість чи себе за те, що не знайшов слова, щоб донести. Ще пара тижнів. Просто пара тижнів — і Віктор був би готовий. І все було б інакше.
Марина підійшла, поклала руку на плече:
— Ходімо.
Володимир кивнув, підвівся. Але, виходячи із зали, ще раз озирнувся на порожній стілець.
Перша втрата.
І, як усі розуміли, можливо, не остання.