Розділ 25

Розділ 25
Співпраця з державою виявилася набагато пліднішою, ніж Володимир очікував. Він звик робити все сам або в колі близьких — медитувати, експериментувати, шукати відповіді методом спроб і помилок. Тепер же, коли з'явилися прилади, обладнання та, головне, фахівці, які розуміли, що саме потрібно виміряти й як це зробити, процес пішов зовсім іншим темпом.
Приміщення, яке виділили для роботи, знаходилося в підвалі Дніпропетровського національного університету — рідного для Петра Васильовича місця. Чотири суміжні кімнати: дві для першої групи, що займалася проєктуванням рейкотрона, одна для другої групи, яка вивчала здібності Володимира та його команди, і велика кімната відпочинку, де проводили медитації з новими учнями. Остання була облаштована з усім необхідним: зручні крісла, об'ємний звук, акваріуми з рибками та живі рослини — усе, щоб створити атмосферу спокою. Приміщення вміщало з комфортом півтора десятка людей.
Для складних робіт — наприклад, плавлення металів — використовували технічну базу університету.
Команда, зібрана під проєкт, складалася з семи вчених плюс майор Панов як куратор від СБУ. Насправді це були дві окремі групи з різними завданнями.
Перша група — розробка рейкотрона:
Емілія Францівна Міллер, п'ятдесят шість років, інженер-електрофізик, фахівець із систем накопичення енергії. Українка з німецьким корінням, педантична й точна у всьому. Без потужних конденсаторів уся ідея рейкової гармати не мала сенсу, і Емілія це розуміла краще за всіх.
Сергій Миколайович Яворівський, двадцять шість років, матеріалознавець-триболог. Молодий геній, якого Петро Васильович колись сам навчав у цьому університеті. Сергій мав займатися тертям та зносом матеріалів. Свого часу через необережність під час лабораторного досліду втратив палець — і тепер став першим підопічним Володимира у відрощуванні.
Євген Олександрович Галич, сорок дев'ять років, інженер з балістики та систем наведення. Молодший за Петра Васильовича, але такий же захоплений ідеєю.
Друга група — вивчення здібностей:
Леся Володимирівна Косач, шістдесят один рік, біофізик. Мала стати мостом між Володимиром і наукою, пояснити непояснюване через призму фізики живого. Походила з родини потомствених інтелігентів, говорила м'яко, але думала гостро.
Белла Леонідівна Кац, тридцять сім років, молекулярний генетик і цитолог. Коли відростає кінцівка, клітини мають стрімко ділитися — проліферація, як вона пояснювала. Белла фіксувала ці процеси з вродженою прискіпливістю.
Марта Юріївна Острозька, сорок три роки, нейрокібернетик. При відрощуванні кінцівки відновлюються нервові зв'язки, і Марта досліджувала, як саме це відбувається під час зцілення Володимиром.
Окремо стояв Данило Максимович Рок, тридцять чотири роки, метролог — фахівець із точності вимірювань. Він працював з обома групами, бо без точних даних усі їхні досліди були б марними.
До цієї команди природно долучилися й фахівці з кола самого Володимира. Ольга та Наталія — лікарі з цілительським досвідом. Миколай, що добре розумівся на радіоелектроніці. Ну й сам Петро Васильович, який колись навчав матеріалознавства того самого Сергія.
Звісно, вся команда Володимира одночасно в цих лабораторіях не перебувала. Треба було доглядати дітей, контролювати їхнє навчання — елітна школа сама по собі не гарантує гарної освіти. Домашні клопоти теж ніхто не відміняв. А про пацієнтів у лікарні й казати марно. Усе це займало чималу частину часу рідних і друзів.
Майже постійно в лабораторіях, крім самого Володимира, перебував тільки Петро Васильович — і як фахівець із матеріалознавства, і як помічник Володимира, і як учень в опануванні здібностей, і як підопічний для другої групи. Саме зараз на цьому етапі опанування він був один. Інші з компанії вже пройшли ці стадії.
Ольга, Наталія та Ірина приїжджали залежно від навантаження в лікарні. Марина здебільшого перебувала з чоловіком у лабораторіях, у лікарню їздила тільки на найскладніші випадки — коли для інших було важко, а вона могла замінити Володимира. Миколай та Андрій допомагали в лабораторіях як колишні технічні спеціалісти, допомагали з обладнанням. Вероніка та Віка теж долучалися — і в лабораторіях, і в лікарні, де треба.
Кожного вечора вдома відбувалася нарада: хто куди зранку, які питання готує наступний день, хто з ким займається. Життя стало схожим на добре налагоджений механізм, де кожен знав своє місце.
Відростити палець Сергію вийшло не складніше, ніж лапу Мурці. Молодий організм, відсутність хронічних хвороб, сильна мотивація — усе грало на користь. Володимир працював з його аурою двічі на добу.
Фахівці другої групи фіксували результати щодня й перебували в постійному переполосі. Белла Леонідівна не могла зрозуміти, як клітини діляться з такою швидкістю без ознак ракового переродження. Марта Юріївна дивувалася, як нервові волокна самі знаходять потрібні з'єднання. Леся Володимирівна просто записувала все підряд, бо не розуміла майже нічого з того, що бачила.
Але найцікавішим було інше. Процес відрощування кінцівок можна було поширювати ширше. Видалений колись апендикс чи нирка виростали прямо в організмі людини, якщо Володимир пропускав через неї енергію та змінював структуру аури в потрібному місці.
Після успіху з відрощуванням пальця та перших експериментів із трансмутацією у травні з'явилася ще одна група — учні від СБУ. Десятеро молодих людей, чоловіків і жінок, різної спеціалізації. Серед них були й агенти, що працювали «в полі», і вчені, і аналітики.
Володимир навчав їх медитаціям — поки що тільки базі, самозціленню. Групові заняття він проводив сам, міг контролювати всіх одночасно завдяки третьому потоку свідомості. Це вже по виходу з тіла потрібен індивідуальний підхід, а для медитацій та самозцілювання можна й так.
Крім групових занять, кожен із учнів працював один на один з досвідченими послідовниками — Мариною, Миколаєм, Андрієм чи іншими з компанії. Навіть Віка з матір'ю спокійно допомагали опанувати самозцілювання.
Учні були різні. Дехто схоплював на льоту, дехто мучився тижнями. Але всі були мотивовані.
Одного з них, Віктора, агента на позивний «Сокіл», Володимир запам'ятав одразу. Чоловік років тридцяти, жилавий, зі шрамом на щоці та спокійними сірими очима. Говорив мало, але коли говорив — по суті. На медитаціях досягав глибокого стану швидше за інших.
— Ви колись медитували? — запитав Володимир після одного із занять.
— У полоні, — коротко відповів Сокіл. — Два місяці. Треба було якось зберегти розум.
Володимир кивнув. Зрозумів без слів.
Поступово Володимир передавав цілительство в руки учнів і все більше концентрувався на трансмутації. З лікування на ньому залишалися тільки найскладніші випадки — та відрощування кінцівок і органів. Ну й, звісно, власний розвиток здібностей плюс допомога в опануванні послідовникам.
Марина зробила прорив на початку літа. Вона вперше самостійно змінила структуру матеріалу.
Володимир стояв поруч, спостерігаючи в енергетичному зорі, як дружина пропускає хвилі крізь шматок заліза. Її друга аура світилася, але він помітив, що та тускніла під час трансмутації, наче вона виснажувала свою енергію. У нього самого енергія в другому шарі помітно рухалася, але просідання не було.
— Майже, — тихо підказав він. — Ще трохи світліше по спектру.
Марина кивнула, не відкриваючи очей. Її обличчя було зосередженим, на чолі виступили краплини поту. Ще мить — і аура металу змінила відтінок.
— Є! — Володимир усміхнувся. — Перевіряй.
Марина розплющила очі, узяла шматок заліза. Воно згиналося в руках, наче пластилін, хоч і зберігало металевий блиск.
— Вийшло, — прошепотіла вона, і в голосі прорізалося здивування. — Воно ж справді змінилося.
Володимир обійняв дружину за плечі:
— Молодець. Тепер треба навчитися робити це без виснаження. Твоя аура тускніла — бачила?
— Відчувала, — зітхнула Марина. — Наче щось висмоктує силу.
Взагалі у всіх був помітний прогрес. Завдяки співпраці з державою вони стали ще більше часу приділяти саморозвитку, більше працювати разом із Володимиром. До того ж допомога учням у медитаціях також сприяла кращому розумінню власних здібностей. Коли пояснюєш іншому, сам глибше усвідомлюєш процес.
Але залишалася одна загадка, що не давала Володимиру спокою.
Увечері, коли всі розійшлися, він сидів у кріслі на критій веранді й роздумував. Другий шар аури — енергетична оболонка, що формувалася після опанування виходу з тіла. У всіх послідовників вона не перевищувала трьох метрів радіусу. У нього самого — трохи більше десяти.
Чому? Свого часу на тому ж етапі розвитку, що зараз у Марини, його друга оболонка вже була більшою. Наче щось у ньому принципово відрізнялося від інших.
Спадковість? Травма в шахті? Перший вихід із тіла в лазні? А може, прокляття, що він використовував під час війни, якось змінили його? Він не знав. І це дратувало.
Володимир зітхнув, відкидаючи думки. Відповідь прийде згодом. Або не прийде. Головне — результат. А результат був.
У червні стався перший серйозний результат у трансмутації.
Володимир експериментував із пластиком — звичайні пластикові пляшки, сміття, яке можна було дістати скрізь. Розігрів до плавлення, вплив на енергетичну структуру — і отримав щось дивне. Один із зразків був плівкою, тонкою, як звичайний пакетик із супермаркету, але надзвичайно міцною.
— Давайте перевіримо на розрив, — попросив він Данила Максимовича.
Метролог узяв зразок, закріпив у спеціальному пристрої. Тягнув, тягнув — плівка трохи розтягувалася, але не рвалася.
— Неймовірно, — пробурмотів він. — Міцність як у кевлару, а вага — як у звичайного поліетилену.
Емілія Францівна підняла брову:
— Якщо це так, то застосувань маса. Броня, конструкційні матеріали, навіть у космосі можна використовувати.
— Треба випробувати на пробиття, — сказав Володимир.
Зразки відправили на полігон. Через тиждень майор Панов з'явився в лабораторії з такою усмішкою, що всі зрозуміли — результати вражаючі.
— Плівка товщиною зі звичайний пакетик, — він виразно смакував кожне слово, — не пробивається кулею з автомата з десяти метрів. Куля застрягає в матеріалі, не пробиваючи наскрізь.
У лабораторії запанувала тиша.
— Ви розумієте, що це означає? — Панов обвів усіх поглядом. — Якщо накласти таку плівку на пластини бронежилета, захист збільшується в рази. Лише цей результат цілком покриває всі витрати на дослідження.
Володимир задумався:
— Проблема в масштабуванні. Я можу обробити за день, ну, кілограм п'ятнадцять такого пластику. Це мало.
— Мало, — погодився Панов. — Але ви не один. Ваші близькі. Ще десятеро учнів. Через рік їх буде більше.
Відтепер щодня Володимир приділяв мінімум годину роботі з цим матеріалом. Звичайне сміття перетворювалося на стратегічний ресурс.
До середини літа Петро Васильович був готовий до виходу з тіла.
Володимир ретельно готувався до цього моменту. Поки людина не опанує повернення, кожен вихід — це короткочасна смерть. Він мав повертати, об'єднувати назад фізичну та енергетичну оболонки, накачувати ауру людини енергією, щоб не дати організму вмерти безповоротно. А головне — його ВОЛЯ, саме вона відігравала тут вирішальну роль.
Приміщення для експерименту обрали в другій лабораторії, де працювала група вивчення здібностей. Леся Володимирівна, Белла Леонідівна та Марта Юріївна розставили датчики, під'єднали прилади. Вони фіксували все — пульс, тиск, активність мозку, температуру тіла.
Петро Васильович лежав у кріслі, схожому на стоматологічне. Обличчя бліде, руки злегка тремтять.
— Боїтеся? — тихо запитав Володимир, сідаючи поруч.
— Ще б пак, — чесно відповів Іваненко. — Ви ж самі казали — це смерть. Короткочасна, але смерть.
— Так. Але я поруч. Не дам вам загубитися там.
Петро кивнув, заплющив очі.
В енергетичному зорі Володимир побачив, як по аурі Петра пройшла хвиля енергії.
Раптом датчики завиріщали. Пульсу не стало, тиск різко падав.
— Вийшов, — коротко кинув Володимир, не відриваючи погляду від аури Петра.
— Час повертатися, — сказав він уголос, хоч знав, що Петро не почує. Він почав накачувати ауру тіла енергією. Організм опирався — вмирати простіше, ніж оживати.
Але Володимир наполягав. Його ВОЛЯ тиснула, наказувала.
Раптовий вдих. Петро Васильович смикнувся на кріслі, розплющив очі. Погляд порожній, відсутній.
— Петре, — покликав Володимир, — чуєш мене?
Повільно, дуже повільно в очах з'явилося усвідомлення. Іваненко заморгав, повів головою.
— Я... повернувся?
— Так. Усе добре.
Петро спробував підвестися, але руки й ноги не слухалися. Обличчя перекосилося — не від болю, а від жаху.
— Я був там. Бачив себе. І мені було... все одно. Зовсім все одно, живу я чи ні. — Голос тремтів. — Це... це жахливо, Володимире. Наче ти вже не ти.
— Я знаю, — тихо відповів Володимир. — Усі через це проходять. Це мине. За годину відчуєте себе краще.
Леся Володимирівна перевіряла покази приладів, хитала головою:
— Клінічна смерть тривала сорок три секунди. Як ви його повернули — не розумію.
— Практика, — коротко відповів Володимир.
Він не хотів пояснювати. Як пояснити, що твоя ВОЛЯ може повернути людину з того боку? Що ти можеш накачати її ауру енергією й змусити тіло прийняти свідомість назад? Вони б не зрозуміли. Або зрозуміли б неправильно. ЦЕ не вимірюється.
Петро Васильович відходив довго. Сидів у кріслі, дивився в одну точку, повільно приходячи до тями. Марина принесла йому теплого чаю.
— Ще будете пробувати? — нарешті запитав Іваненко.
— Звісно. Інакше ніяк. Треба навчитися повертатися самому.
Петро зітхнув:
— Тоді дайте мені тиждень. Мушу... звикнути до цього відчуття.
Володимир кивнув. Розумів.
Перший прототип рейкової рушниці був готовий через тиждень після виходу Петра з тіла.
Випробування призначили на полігоні за містом. Уся команда Володимира приїхала — навіть лікарню полишили на кілька годин, а діти якраз були в школі. Нові учні, обидві групи фахівців, майор Панов, інші представники від СБУ — усі зібралися біля стрілецького містечка.
Рушниця лежала на столі, і Володимир дивився на неї з сумнівом. Довгий ствол, масивний приклад із вбудованими конденсаторами, а ще рюкзак із акумуляторами, що з'єднувався з рушницею кабелем.
Випробування проводив один із військових — снайпер, що служив на полігоні. Надів рюкзак, узяв рушницю, прицілився в старий БТР за сотню метрів.
Постріл. Різке клацання, і куля зникла, залишивши в повітрі ледь помітний слід. У боці БТРа з'явилася діра — рівна, акуратна.
— Пробив, — констатував снайпер.
Усі зааплодували. Емілія Францівна сяяла, Євген Олександрович ляскав Петра по плечу. Сергій Яворівський підстрибував на місці, наче хлопчик.
— Працює, — упевнено сказав Петро Васильович. — Швидкість кулі — тисяча сімсот метрів на секунду. Пробиває броню легкоброньованих цілей. Більшість БТР і БМП, що є на полігоні, не встоять.
— Незручно, — буркнув Володимир. — Рюкзак, кабелі... Солдату не пакет вантажити.
— Якби не ваші здібності, — усміхнувся Іваненко, — акумулятор був би як шафа, а конденсатор людина навряд чи змогла б підняти. Це вже великий прогрес.
Володимир зітхнув. Логічно, але йому хотілося кращого.
Ідея прийшла через кілька днів після випробування. Точніше, натяк на ідею.
А якби... Володимир пригадав казки, легенди про магів, що зберігали запас сили в дорогоцінному камінні. Може, там була частка правди?
По дорозі додому зайшов до ювелірного магазину. Пошукав чогось... Більш за все приглянувся перстень з діамантом. Недешева побрякушка, але йому на це було байдуже.
Ввечері спробував наповнити діамант енергією. Не змінити його структуру, а саме просто наповнити. Проблемою це не стало, але й утримуватися енергія там не хотіла. Щойно Володимир переставав впливати, енергія починала розсіюватися. Але не так швидко, як з іншими матеріалами.
Наступного дня він пішов до Панова. Знайшов того в кімнаті відпочинку.
— Віталію Сергійовичу, мені потрібен алмаз. Необроблений.
Панов підняв погляд:
— Навіщо?
— Хочу перевірити легенду, — Володимир усміхнувся. — Що маги в дорогоцінному камінні зберігали запас енергії. Я спробував із діамантом у каблучці — енергія в ньому затримується довше, ніж в інших матеріалах. Але хочу перевірити з необробленим. Може, обробка щось руйнує.
Панов замислився:
— Добре. Надамо вам алмаз. Що ще потрібно?
— Я б краще офіційно придбав, якщо можна, — сказав Володимир. — Усі ці ваші звіти, папірці... Грошей у мене достатньо, ви ж знаєте. Так мені простіше.
— Домовимося.
Наступного дня Володимир отримав кілька зразків алмазу. Були як природні, так і штучні, різних розмірів і чистоти.
Різниця була величезною. Штучні алмази світилися тьмяно, їхня аура була одноманітною, нецікавою. Природні ж палали, наче маленькі зірки. Їхня енергетична структура була складною, багатошаровою, живою.
Володимир узяв найбільший природний алмаз, почав пропускати через нього енергію. Камінь ковтав і ковтав, не насичуючись. І головне — енергія не розсіювалася. Трималася міцно, наче знайшла свій дім.
— Так, — прошепотів Володимир. — Легенди були правдою.
Він ще попрацював із зарядженим і порожнім алмазом, уважно вивчив енергетичну структуру. Вона змінювалася під час заряджання, кристалічна ґратка немов перебудовувалася, створюючи місця для зберігання енергії.
Але ціна... Природний алмаз такого розміру коштував як невелика квартира. Для акумуляторів у рейкотрон це було непідйомно. А для більших проєктів — і марним.
Треба було знайти щось інше. Щось, що можна розплавити, розлити у форми, надавши необхідну енергетичну структуру.
Володимир звернувся до своїх матеріалознавців.
— Мені потрібен матеріал, — сказав він за обідом у кімнаті відпочинку. — Який можна розплавити, залити у форму, і щоб після застигання мав кристалічну структуру, подібну до алмазу.
Сергій приніс олівець і почав малювати схеми на серветці:
— Кристалічна ґратка алмазу — це тетраедрична структура вуглецю. Теоретично будь-який вуглецевий матеріал при певних умовах...
— Вугілля, — раптом сказав Володимир.
Обидва подивилися на нього.
— Що — вугілля? — не зрозумів Петро Васильович.
— У шахті, — Володимир усміхнувся трохи сумно, — ми колись балакали. Старі шахтарі казали, мовляв, вугілля — це алмази, що не пройшли впливу надвисоким тиском. Мовляв, алмази просто значно глибше лежать. Дурня, звісно. Але... а якщо є частка правди?
Сергій аж підскочив:
— Та ви знаєте! Коксівне вугілля при температурі близько 400–450 градусів переходить у пластичний стан. Стає схожим на густу смолу. Якщо його в такому стані...
— Спробуємо, — рішуче сказав Володимир.
Наступного дня вони зібралися в одній із лабораторій першої групи. Емілія Францівна принесла коксівне вугілля, Данило Максимович підготував вимірювальне обладнання. Сергій розігрів вугілля до потрібної температури в спеціальній печі.
Володимир стояв над густою чорною масою, що булькала в тиглі. Енергетична структура була хаотичною, безладною. Але щось у ній нагадувало алмаз. Далекий родич, спотворений, але родич.
Він почав пропускати енергію, впливати на структуру. Уявляв, як хаос вибудовується в порядок, як атоми вуглецю стають на свої місця, формуючи ґратку.
Процес ішов важко. Вугілля опиралося, не хотіло змінюватися. Володимир наполягав, вкладаючи всю силу волі. І ВОЛЯ перемогла.
Структура зафіксувалася, стала стабільною. Не ідентична алмазу, але дуже-дуже схожа.
— Є, — прошепотів він.
Сергій швидко розлив масу по формах — кульки різних розмірів, пластини, пірамідки.
Коли остигли, Володимир узяв одну, сферичну, почав заряджати енергією. Кулька ковтала, ковтала — і зберігала! Не так добре, як алмаз, але в десятки разів краще за звичайні матеріали.
— Шахтарські казки, — усміхнувся Володимир, — виявилися ближчими до правди, ніж я думав.
Володимир передав заряджений «вугільний алмаз» Сергію Яворівському на заміри.
Той підключив його до вимірювальних приладів, глянув на покази — і застиг.
— Ви не розумієте! — раптом закричав він, кидаючись до Володимира. — Це взагалі змінює картину світу! На такій батарейці електроавтівка може здолати більше сотні кілометрів, а якщо таких батарейок буде десять? Машина долатиме тисячу кілометрів на акумуляторі, меншому за звичайний автомобільний акумулятор.
До вересня «вугільні алмази» вже використовувалися в конструкції нової рушниці.
П'ятисантиметровий м'ячик вміщав достатньо енергії, щоб зробити десяток пострілів. Володимир зажадав більшого, але де вмістити в рушницю кілька таких м'ячиків та ще й запротектованих у власні корпуси з платами управління?
Прийшов час переобладнувати конденсатори, щоб звільнити місце.
Вихід знайшовся в слюді, звісно, обробленій Володимиром.
Петро Васильович і Євген Олександрович попрацювали над компонуванням. Емілія Францівна розробила нові конденсатори — менші, ефективніші.
Грудень пройшов у напруженій роботі. Усі розуміли — це фінальний ривок. Або вийде, або доведеться починати спочатку.
І перед самим Новим роком прототип був готовий.
Рейкотрон — так офіційно назвали нову зброю — лежав на столі в лабораторії, і Володимир дивився на нього вже з іншими почуттями.
Сімдесят п'ять сантиметрів довжини, з яких п'ятдесят — ствол, решта — телескопічний приклад у зібраному вигляді. Три змінні блоки в прикладі, кожен містив акумулятор із «вугільного алмазу» та конденсатор. Магазин на тридцять набоїв.
Самі набої були окремим шедевром. П'ятнадцятиміліметрові циліндри, всередині яких запаяні дві сантиметрові кульки з переробленого вугілля, заповнені енергією. Перша при ударі миттєво вивільняла енергію, піднімаючи температуру до семи тисяч градусів за Цельсієм — просто пропалювала дірку в броні. Друга вже робила те саме всередині цілі.
Компактна гармата, здатна знешкодити тридцять бойових машин без перезаряджання. Заміна блоку акумуляторів займала секунд сорок, новий магазин — і знову готовий до бою.
Випробування призначили на той самий полігон, що й минулого разу. Грудневий ранок видався морозним, але ясним. Уся команда Володимира знову приїхала — цього разу вже як на свято.
На полігоні виставили мішені: старі танки, БТР, БМП — усе, що залишилося після війни. Різні зразки виробництва різних країн.
Представників від СБУ було більше, ніж минулого разу. Дехто у формі з генеральськими зірками, дехто в цивільному, але з тим особливим виглядом, що видає високопосадовців.
— Швидкість набою, — доповідав Євген Олександрович, — дві з половиною тисячі метрів за секунду. За такої швидкості навіть набій із чистого вольфраму пробиває танкову броню. А з нашою начинкою — гарантоване знищення техніки.
Володимир узяв рейкотрон у руки. Важив той кілограмів п'ять, не більше. Зручно лягав у руку, прицільна планка була інтуїтивно зрозумілою.
Стріляти доручили одному з учнів — агенту на позивний «Сокіл». Той узяв рейкотрон, перевірив, вставив магазин.
— Готовий, — сказав він.
— Починайте, — дозволив один із генералів.
Сокіл прицілився в найближчий танк — Т-72 за двісті метрів. Натиснув спуск.
Звук був негучний — скоріше клацання, ніж постріл. Але в борту танка миттєво з'явилася дірка. За мить усередині спалахнуло — друга кулька відпрацювала.
— Ціль знищена, — констатував Сокіл.
Він методично відстрілював мішень за мішенню. БТР, БМП, ще один танк. Усі тридцять набоїв пішли в діло.
— Заміна блоку, — сказав Сокіл, дістаючи з кишені новий. Новий магазин, ще тридцять пострілів.
Коли все закінчилося, на полігоні стояла тиша. Тридцять шість бойових машин перетворилися на палаюче металобрухт.
Володимир стояв осторонь і дивився на горілі танки. Думав про те, що якби така зброя була в них під час війни... Скільки життів можна було врятувати. Скільки міст не довелося б відбудовувати.
— Жалієш, що не було раніше? — тихо запитала Марина, підійшовши поруч.
— Ага.
— Я теж.
Поруч хтось пошепки повторив його думки:
— Якби тоді на фронті мали таке...
Володимир озирнувся. Миколай стояв, дивлячись на дим, що здіймався над полігоном. Андрій поруч, обличчя кам'яне. Геннадій трохи далі, стискає кулаки.
Усі вони пройшли війну. Усі втратили когось. І всі думали про те саме.
Петро Васильович раптом підійшов і мовчки обійняв Володимира. За ним — Марина. Потім Ольга, Наталія, Ірина. Миколай, Андрій, Геннадій. Уся стара компанія, що пройшла разом стільки.
Вони стояли, обіймаючи один одного, і мовчали. Слова були зайві.
А нові послідовники, учні від СБУ, фахівці та представники служби підходили з поздоровленнями. Тиснули руки, дякували, говорили про майбутнє, про те, як ця зброя змінить усе.
Сокіл підійшов останнім. Віддав честь, по-військовому чітко:
— Дякую, — просто сказав він. — За тих, кого вже нема.
Володимир кивнув, не довіряючи голосу.
Генерал із зірками на погонах виголосив коротку промову про стратегічне значення, про нову епоху, про те, що Україна більше ніколи не буде беззахисною.
Але Володимир майже не слухав. Дивився на дим над полігоном і думав про майбутнє. Про тих, хто навчиться цих здібностей після них. Про лікарню, де зцілюють безнадійних. Про космос, до якого тепер відкрився шлях.
Про те, що все тільки починається.