Розділ 24

Розділ 24
За пару днів після новорічного свята Володимир сидів у своєму кабінеті, роздивляючись креслення, які приніс Петро Васильович. Очікував побачити щось цікаве — може, прилад для супутника чи якийсь інноваційний двигун. Але те, що лежало перед ним на столі, викликало здивування зовсім іншого ґатунку.
Рейкова рушниця.
Детальні схеми, розрахунки, технічні специфікації — усе виглядало серйозно й професійно. Володимир повільно перегортав аркуші, відчуваючи, як у грудях прокидається щось давно забуте. Хлопчиська цікавість до зброї, яку він думав, що давно переріс.
— Це мій давній проєкт, не тільки мій... — почав пояснювати Іваненко, сідаючи навпроти. Він виглядав схвильованим, очі світилися ентузіазмом. — Вже декілька десятиліть минуло з того часу, як я вперше почав над ним думати. А от тепер знадобився. — Петро постукав пальцем по кресленню. — Просто з доступних матеріалів, за традиційними технологіями, такий розмір би виходив... — він обвів рукою приблизні габарити, — але з вашими можливостями...
Володимир підняв погляд від креслень, зустрівшись очима з Петром:
— А ти ж казав, мрія — це космос.
Іваненко усміхнувся, відкинувся на спинку крісла:
— Так це і є перший, мабуть найважливіший крок до неї. — Він нахилився вперед, і в його голосі з'явилася та особлива інтонація, яку Володимир уже встиг розпізнати — так говорять люди про свою справу життя. — Просто уяви собі. Таку рушницю, ну не зовсім таку, але за таким принципом. Труба завдовжки в пару кілометрів, а по ній, завдяки принципу рейкової гармати, розганяється чималенький контейнер.
Володимир знову подивився на креслення, але тепер уже іншими очима.
— Всередині цього контейнера — супутник, — продовжував Петро, його слова ставали все швидшими, захопленішими. — Чи навіть декілька супутників. Труба плавно вигинається, дивлячись угору, під оптимальним кутом. Контейнер вилітає, досягає першої космічної швидкості й виходить на орбіту. Без палива, без складних двигунів, без багатоступеневих ракет. Чиста фізика, електромагнетизм.
— Але ж для цього потрібні величезні потужності, — заперечив Володимир. — Енергія...
— Так, за традиційного підходу — так. Але ти ж можеш змінювати властивості матеріалів, Володимире! — Петро схопив один із аркушів. — Уяви собі провідники з практично нульовим опором при кімнатній температурі. Магніти з неймовірною силою поля. Конструкційні матеріали, які витримають будь-які навантаження, але важитимуть удесятеро менше. Це ж революція!
Володимир мовчки дивився на нього, відчуваючи, як ідея поступово захоплює й його.
— А рушниця... — Петро зітхнув, торкаючись креслень майже ніжно. — Це прототип. Річ, завдяки котрій можна детально розібратися в процесі, відпрацювати всі нюанси. Перевірити теорію на практиці. І якби мені вдалося колись, ще тоді, втілити свій проєкт із цією рушницею, то й фінансування знайшлося б. Військові завжди готові вкладатися в нову зброю. А за ними прийшли б і цивільні застосування, і космос... — Він знову зітхнув. — Але тоді не вийшло. Не ті часи, а головне не ті можливості.
Володимир ще раз уважно подивився на креслення. Чітко прокреслені лінії, ретельно виписані формули, десятки сторінок розрахунків. Скільки років Петро думав про це? Скільки разів повертався до цих схем у думках?
— Ну якщо на це дивитися з такого боку... — протягнув він, відчуваючи, як кутики губ мимоволі піднімаються вгору. — До того ж, хлопчики завжди залишаються хлопчиками, незалежно від віку. А зброя... — Він усміхнувся ширше. — Можу закластися, що чоловічу частину нашої компанії й за вуха не відтягнеш від такого проєкту. Миколай, Андрій, Геннадій — усі загоряться. А це додатковий стимул для розвитку здібностей. Інше питання: що нам потрібно для втілення цього креслення в життя?
— Ну, по-перше, саме це креслення ми втілювати не будемо, — швидко відповів Іваненко, і Володимир помітив, як той ледь стримує усмішку. — У нас зовсім інші можливості, тож я все перероблю. Адаптую під нові матеріали, під нові параметри. Звісно, будуть потрібні консультації з електротехніки, балістики, аеродинаміки... Але то вже суто мій клопіт. — Він замовк на мить, потім продовжив уже серйозніше: — Буде потрібен доступ до певного обладнання. На колінці таке не зробиш — треба точні виміри, тестування, моделювання. Але це теж не повинно стати проблемою. Я хоч і звільнився з університету, зв'язки нікуди не поділися. Хоча майстерню організувати доведеться. Із відповідним обладнанням.
— Ну, в цілому все зрозуміло, — кивнув Володимир. — Щодо майстерні — думаю, звести прибудову тут, у дворі, не стане проблемою. Познайомлю тебе з проєктувальником, порішаєте, що саме потрібно. Підібрати обладнання також на тобі.
Наступні тижні Петро Васильович розвинув бурхливу діяльність. Зникав на цілі дні, кудись їздив, із кимось радився. Увечері за столом, уже після вечері, коли діти розходилися по своїх справах, він не міг утриматися від розповідей.
— ...а він мені: «Навіщо тобі такі розрахунки, Петре? Це ж чиста фантастика. На Землі немає матеріалів з такими характеристиками».
Марина усміхнулася, наливаючи чай:
— І як ти йому пояснював?
— Та ніяк! — Петро сплеснув руками. — Що я міг сказати? «Знаєте, є один чоловік, який лікує людей думкою і може робити залізо еластичним, як гума»? Він би мене в психіатричку відправив. Довелося просто попросити довіритися. Сказав, що є нові технології, які ще не афішуються. Він покрутив пальцем біля скроні, але розрахунки все-таки дав переглянути.
Володимир, слухаючи ці розповіді, відчував дивне почуття. З одного боку — азарт, бажання побачити, як проєкт оживає. З іншого — смутне розуміння, що таємниця їхніх здібностей уже давно не є таємницею. Занадто багато людей знають. Занадто багато зцілених, занадто багато свідків.
І якщо він це розуміє, то й інші теж.
Наприкінці лютого, коли Петро вже майже завершив нові креслення, а проєктувальник розробляв плани майстерні, у двері постукали.
Володимир відчинив і побачив чоловіка років сорока, у строгому костюмі, з посвідченням у руці.
— Володимире Олександровичу? Майор СБУ Панов Віталій Сергійович. Маємо поговорити.
Голос спокійний, але твердий. Не прохання — констатація факту.
— Прошу, — Володимир відступив убік, пропускаючи гостя. Серце билося рівно, без зайвого хвилювання. Він і сам дивувався власному спокою, але здивування не було. Це мало статися рано чи пізно.
— Можемо поговорити на критій веранді, — запропонував він. — Там затишніше.
Панов кивнув, і вони піднялися на третій поверх. Веранда справді була затишною — крісла біля каміну, м'яке світло, панорамний вид на Дніпро крізь прозорі стіни. Володимир жестом запросив гостя сісти, сам влаштувався навпроти.
— Чай, каву?
— Дякую, не треба, — Панов відхилив пропозицію. Він сів, сплів пальці на колінах і подивився Володимиру прямо в очі. — Я не любитель ходити навколо та городити, тож скажу прямо. Ми вже декілька років за вами спостерігаємо. Із самого відкриття вашої лікарні...
Володимир кивнув, не перебиваючи.
— Навіть була думка використовувати ваші здібності безпосередньо для потреб служби, — продовжував майор. — Офіцери, агенти, співробітники — багато хто з них потребує медичної допомоги, яку традиційна медицина надати не може. Але... — він зробив паузу, — нас наполегливо попросили вас не чіпати. Наскільки знаю, не тільки нас і не тільки офіційні служби. Навіть авторитетам порадили цього не робити.
Володимир мимоволі усміхнувся:
— Он воно як.
— Ви, як я розумію, допомогли чималій кількості впливових людей і маєте міцний фундамент, — Панов говорив рівним, діловим тоном. — Заможні клієнти з різних міст і не тільки нашої країни. Можновладці, які не забули добра. Військові — у вас серед них дуже серйозна репутація, Володимире Олександровичу. А ще батьки зцілених дітей — це найменша група за кількістю, але найсильніша за відданістю. Люди, готові піти на багато що заради того, хто врятував їхню дитину.
Він нахилився вперед:
— Серед усіх цих груп є й зацікавлені особи від так званих авторитетів. Особливо серед заможних клієнтів. Чимало з них розпочинали бізнес у дев'яності, тож із кримінальним світом мали, а дехто й досі має зв'язки. Коротше кажучи, ви під серйозним захистом.
— Ні, я здогадувався... — Володимир повільно кивнув. — Але все одно до кінця не розумів, чому така тиша. Нікого й нічого, взагалі ніхто не чіпав. Навіть коли вже відверто займалися чимось незвичайним. Тепер усе встає на свої місця.
— Щодо вашого питання, — Володимир ледь помітно усміхнувся, — хоч ви його ще й не задали офіційно. Не маю жодних суперечок проти співпраці з державою. Та ви, мабуть, раз спостерігали, то й самі про це знаєте. Психологічний портрет у вас повинен бути.
— Не тільки повинен, а звісно є, — підтвердив Панов. — І так, ми сподівалися на подібну від вас відповідь. Але сподівання — сподіваннями, а ваше рішення, не скрою, мене радує. Усе буде значно простіше, ніж могло би бути.
Володимир відкинувся на спинку крісла, вичікуючи продовження. Він розумів — головне ще попереду.
— Але цього разу ми просто змушені втрутитися, — голос майора став жорсткішим. — Те, що зараз робить ваш протеже, я про Іваненка, безпосередньо стосується питань національної безпеки.
— Рейкова рушниця, — не питаючи, констатував Володимир.
— Саме так. — Панов схвально кивнув. — Технологія, яка може стати зброєю нового покоління. А читаючи старі рапорти, Іваненко взагалі — за вдалого розвитку — шляхом до дешевого виведення вантажів на орбіту. І те, й інше — стратегічно важливо.
— Розумію, — Володимир зітхнув. — Щодо Петра Васильовича...
— На ньому підписів із давніх часів, немов бліх на собаці, — перебив його майор, і в голосі з'явилися жорсткі нотки. — Він був завідувачем кафедри в ДНУ, мав доступ до секретних розробок, підписував документи про нерозголошення. А він нам нічого не повідомив про свій проєкт. Хоча був зобов'язаний. — Панов підняв руку, зупиняючи можливі заперечення. — Ні-ні, жодних покарань. Розуміємо ситуацію, розуміємо мотивацію. Але провести бесіду необхідно. Щоб більше таких недоглядів не було.
Володимир кивнув. Стало зрозуміло, чому Петро останнім часом виглядав трохи пригніченим — мабуть, сам усвідомлював, що порушив колишні зобов'язання.
— Далі, — Панов продовжив діловим тоном. — Приміщення для ваших дослідів уже готове.
— Вже готове? — Володимир не стримав здивування.
— Після того як дізналися про вашу можливість впливати на структуру речей на молекулярному рівні... — Майор зробив паузу, вибираючи слова. — Чесно скажу, вибору у вас було не надто багато. Це, як я вже казав, стосується інтересів безпеки країни. До того ж уже тричі відваджували спостерігачів від закордонних друзів.
— Закордонних друзів? — переспитав Володимир.
— Іноземні спецслужби, — пояснив Панов. — Ви ж зцілювали чимало іноземних громадян. Заможних, впливових людей. Вони не могли залишити таке зовсім без уваги. Намагалися з'ясувати деталі, розібратися в природі ваших здібностей. Ми їх, звісно, обережно відправляли геть, але цікавість залишається.
Володимир мовчки кивнув. Це теж було логічно.
— Тож приміщення для вас ми підготували завчасно, — продовжив майор. — Відтепер усі експерименти з матеріалами, будь ласка, тільки там. Припускаю, що зразки експериментів у вас тут також є? — Він обвів поглядом веранду, наче міг побачити крізь стіни те, що ховається в майстерні чи кабінеті.
— Є, — підтвердив Володимир.
— Прошу все це також передати разом із записами. Щоб тут, у вас, можна було дізнатися тільки про вашу цілительську діяльність. Зайвого не треба. Розумієте, про що я?
— Розумію.
— Можливо, якісь запитання до мене чи побажання? — Панов розслабився, відкинувшись на спинку крісла.
Володимир замовк на мить, збираючись із думками. Потім сказав:
— Є таке. Уже з літа планую провести зцілення з відрощування кінцівки людині.
Панов не встиг приховати здивування. Брови здригнулися вгору, очі розширилися:
— Ви й на таке здатні?
— Дивно, — Володимир ледь помітно усміхнувся. — Ви ж казали, що моя діяльність була під наглядом. Ще тієї весни ми взяли кішку Мурку — в неї однієї лапи майже не було. А вже влітку вона бігала на чотирьох. Повноцінна лапа, з кігтями, подушечками, усім необхідним.
Обличчя майора спочатку виразило ще більше здивування, потім на ньому з'явилося щось схоже на роздратування:
— Хм... — пробурчав він. — Дехто, мабуть, і слона в кімнаті не помітить.
Володимир, дивлячись на нього, розумів — когось із агентів спостереження зараз чекає знатний прочухан. І, судячи з виразу обличчя майора, заслужено.
— Що саме вам потрібно? — запитав Панов, уже повністю опанувавши себе.
— Затишний куточок у приготованому вами приміщенні. Ну й людина з відсутнім, для початку, пальцем. Рука чи нога — немає значення. — Володимир задумався. — Відростити в когось палець я й так планував. А от переходити до відновлення цілої кінцівки... Це вже занадто помітно буде. Хоча, як з'ясувалося, даремно опасався. Усі зацікавлені й так у курсі.
— Ну не всі, — заперечив майор. — Далеко не всі. І добре, що ви не розпочали цю діяльність самостійно. Це справді зовсім інший рівень. Відростити людині кінцівку... — Він замовк, обмірковуючи щось. — Щодо затишного куточка та пацієнта — думаю, це можна організувати. Навіть доцільно буде залучати до проєкту зі зміни структури матеріалів саме тих, у кого будете відроджувати кінцівки. Так вони й мотивацію матимуть, і контроль буде простішим. Так. Мабуть, так буде найдоцільніше.
Вони ще трохи обговорили деталі — коли забрати зразки, як організувати перший візит до нового приміщення, формальності з документами. Панов виявився прагматичною людиною, без зайвих церемоній, але й без тиску. Розмова більше нагадувала ділове обговорення між партнерами, ніж допит чи вербування.
Коли майор уже збирався йти, Володимир не витримав:
— Скажіть, а якби я відмовився співпрацювати?
Панов зупинився біля дверей, обернувся:
— Чесно? Не знаю. Вас не можна просто взяти й змусити — забагато захисту, забагато уваги. Але й залишити поза контролем технологію такого рівня держава не може. — Він усміхнувся трохи сумно. — Мабуть, довелося б шукати компроміс. Добре, що не довелося. Щасливо, Володимире Олександровичу.
— Щасливо.
Увечері, коли вся компанія зібралася за столом, діти вже розійшлися по своїх кімнатах, Володимир розповів про візит.
Марина спочатку схвилювалася — занепокоєння промайнуло в очах, руки мимоволі стиснулися:
— СБУ... Володю, а раптом...
— Спокійно, Маринко, — він поклав руку на її долоню. — Усе гаразд. Вони не проти нас, вони за співпрацю. Навіть готові допомагати.
— І що вони хочуть? — уточнив Микола, нахиляючись вперед.
Володимир коротко переказав розмову — про спостереження, про захист із різних боків, про рейкову гармату та про необхідність перенести експерименти з матеріалами в спеціальне приміщення.
— Логічно, — кивнув Андрій. — Технологія такого рівня — це національний інтерес.
— І навіть міжнародний, — додала Ольга. — Якщо справді вдасться змінити властивості матеріалів контрольовано...
— Удасться, — упевнено сказав Володимир. — Уже вдається. Питання тільки в систематизації та масштабуванні.
Наталія та Геннадій переглянулися. Ірина задумливо кивнула. Усі сприйняли новину спокійно — за ці роки вони звикли до незвичайного. Чергова несподіванка, чергова зміна планів. Але компанія трималася разом, і це давало впевненість.
Тільки Петро Васильович сидів із винуватим виглядом і періодично зітхав.
— Петре, — нарешті звернувся до нього Володимир. — Не переймайся так. Панов сказав — жодних покарань. Просто хочуть поговорити, щоб надалі таких недоглядів не було.
— Розумію, — Іваненко кивнув, але вигляд не змінився. — Просто... я вас підставив. Ви мені допомогли, врятували життя, а я...
— Нічого ти не підставив, — перебила його Марина. — Ми всі розуміли, що рано чи пізно наші здібності привернуть увагу. Занадто багато людей знають. Просто сталося трохи раніше, ніж очікували.
— І, по суті, це навіть добре, — додав Володимир. — Державна підтримка, доступ до обладнання, можливість працювати офіційно. Це ж те, про що ми думали, але не наважувалися зробити самі.
Петро повільно кивнув, але вина з обличчя не зникла. Володимир розумів — пройде час, перш ніж той зможе собі пробачити.
— Отже, — він підвівся, обводячи всіх поглядом. — Завтра починаємо нову главу. Петре, тобі треба буде зустрітися з майором Пановим. Я передам усі зразки експериментів і записи. А далі... — він усміхнувся, — далі побачимо, куди нас заведе ця дорога.
— До космосу, — тихо, але впевнено сказав Іваненко.
— До космосу, — погодився Володимир.
І, дивлячись на обличчя оточуючих, на цих людей, він відчував: попереду на них чекають ще більші виклики. Але разом вони впораються з усім.
Вони завжди справлялися.
Пізно ввечері, коли всі розійшлися, Володимир стояв на критій веранді, зі сторони з видом на місто. Вогні вікон, вуличне освітлення, далекі силуети будівель — усе здавалося таким спокійним, таким звичайним.
Ано він знав: світ змінюється. І вони, ця маленька компанія людей із незвичайними здібностями, стають частиною цих змін.
Рейкова гармата, яка може вистрелити людство в космос. Відрощування кінцівок, що поверне надію тисячам покалічених. Зміна властивостей матеріалів на молекулярному рівні — технологія, здатна перевернути всю промисловість.
Усе це народжувалося тут, у цьому будинку, з медитацій і експериментів, з віри й наполегливості.
Але тепер до цього долучилася держава. І це означало нову відповідальність, нові можливості — та нові ризики.
Володимир зітхнув, повертаючись у дім. Марина вже спала, тихо дихаючи під ковдрою. Він обережно ліг поруч, намагаючись не розбудити.
Завтра розпочнеться новий етап.
І він був готовий.