Розділ 23

Розділ 23
Кінець літа 2035 року подарував Дніпру теплі сонячні дні. Володимир прогулювався набережною, насолоджуючись спокоєм. Люди відпочивали в літніх кафе, розсівшись на газонах, вирушали на водні екскурсії або просто сиділи на лавках, спостерігаючи за течією Дніпра.
Володимир уже звик бачити світ одночасно двома способами: звичайним зором і енергетичним. Аури людей, дерев, тварин зливалися в барвистий калейдоскоп кольорів і відтінків. Він навчився фільтрувати цей потік інформації, не звертаючи уваги на дрібниці.
Але раптом щось привернуло його увагу. Володимир зупинився, зробив кілька кроків назад. У десяти метрах від нього на лавці сидів чоловік років п'ятдесяти семи. Худий, виснажений, з глибокими тінями під очима.
Коли другий шар аури Володимира досяг того чоловіка, він побачив те, що його зацікавило.
Хвороб у людини було достатньо — аура пригнічена, виснажена, кольори бліді. Але найбільше дивувала енергетична структура крові. По всьому тілу через кровообіг переміщувалося безліч дрібних плямок. Вони були не сірими, як звичайні хвороби, а м'якого червоно-рожевого кольору, тобто як слід, тільки в іншому тоні. При цьому виділялися, наче щось чужорідне, що не належало цьому організму.
Володимир перевів погляд на великі кістки — таз, стегна, хребет. Там він побачив темні плями, ауру, що збоїла. Печінка, селезінка, лімфовузли — скрізь кольори були набагато бліднішими, ніж у здорової людини.
З усього, що він дізнався про хвороби, найімовірніше, це могла бути лейкемія. Рак крові. І проблеми в селезінці та лімфовузлах підтверджували це припущення.
Володимир ніколи раніше не стикався з чимось подібним. І саме тому вирішив спробувати зцілити це.
Залишалося тільки вигадати, як це донести незнайомцю.
Він підійшов до лавки:
— Перепрошую, чи можу я присісти?
Чоловік підняв на нього погляд — байдужий, втомлений — і мовчки махнув рукою, даючи дозвіл.
Деякий час вони сиділи мовчки. Володимир спостерігав за річкою, чоловік дивився кудись у порожнечу.
— Вибачте, — нарешті заговорив Володимир, — мені здалося, що ви чимось засмучені. Можливо, я зможу вам допомогти?
Чоловік усміхнувся кутиком губ:
— Допомогти... Навряд чи... Засмучений — трохи є. Неприємно розуміти, що те, про що мріяв, ніколи не збудеться.
Володимир уважно подивився на нього, очікуючи продовження.
— Просто не стане часу, — тихо додав чоловік.
— Ну, якщо це не мрія дістати зірку з неба, то все ще може бути, — обережно сказав Володимир.
Чоловік усміхнувся щиріше:
— Дивно, майже вгадали. Тільки не дістати зірку, а, навпаки, наблизитися до зірок.
— Оу, навіть так, — Володимир нахилився вперед. — А в чому проблема? Начебто людство вже більше шістдесяти років як вийшло у космос.
— Людство — так. Але я мріяв сам прийняти в цьому участь.
— Ну, на вигляд вам років шістдесят, тож усе ще можливо.
— Не в моєму випадку. Так сталося, — чоловік знизав плечима.
Володимир зітхнув:
— Відверто кажучи, саме тому я й підійшов до вас. Дуже прошу, вислухайте мене. Розумієте, я співвласник лікарні нетрадиційної медицини.
Чоловік махнув рукою:
— Ха! І вони ще стверджували про лікарську таємницю...
— Скажіть, шановний, — Володимир не звернув уваги на іронію, — чи доводилося вам колись чути про людей із певними здібностями? Ну, наприклад, хтось, щось скуштувавши, може чітко розповісти, з чого зготовлена страва. Чи, скажімо, зустрічаються люди, що розрізняють у рази більше відтінків ароматів. Або запросто оперують величезними числами без допомоги гаджетів.
Чоловік задумався:
— Ну, про перші випадки було діло — читав. А з людиною, що розвинула здібності рахувати в умі, навіть спілкувався. Але до чого це?
— До того, що, власне, я теж маю певні здібності. Можу бачити те, що називають аурою. І навіть впливати на неї. Мені ніхто про вас не розказував. Я просто побачив у вашій аурі зміни, з якими досі не мав справ.
Володимир зробив паузу, дивлячись чоловікові в очі:
— Одразу попереджу: якщо ви погодитеся на співпрацю, жодної копійки з вас не треба. Тож на аферу це в любому випадку не потягне. Звати мене Січовий Володимир. Не скажу, що надто відомий, але певну репутацію маю. І я дійсно хотів би попрацювати з вами. Як я й сказав, раніше я не стикався з чимось подібним. Тож результату гарантувати не можу, але готовий зробити все від мене залежне.
Чоловік помовчав, потім простягнув руку:
— Іваненко Петро Васильович. Донедавна завідувач кафедри матеріалознавства в ДНУ. А нині через часті лікарняні покинув роботу, якій присвятив більшу частину життя.
— Дуже приємно, — Володимир потиснув його руку. — Вибачте, не можу не запитати. Ви казали про мрію бути ближче до зірок, а тепер кажете, що фахівець із матеріалознавства. — Він покрутив рукою в повітрі, намагаючись підібрати слова.
— Це тільки звучить по-іншому, — усміхнувся Петро Васильович. — Насправді саме відсутність підходящих матеріалів відділяє нас від космосу. Тож усе вірно.
— Он воно як, — Володимир кивнув. — Знаєте, тепер ви мені ще цікавіші. Але про це потім. Так як щодо моєї пропозиції? Спробувати вам допомогти в боротьбі з хворобою?
Петро Васильович подивився на річку, потім знову на Володимира:
— Ну, втрачати мені немає чого. Лікарі дають ще максимум пару місяців. Грошей на закордонне лікування в мене немає, та й там не в силах допомогти. Тож я згоден. Усе краще, ніж просто очікувати кінця.
Стан Петра Васильовича вже не дозволяв йому часті подорожі навіть у межах міста. Постійні болі в кістках, кровотечі, виснаження... Але всі палати в лікарні також були зайняті.
— У мене є пропозиція, — сказав Володимир, коли вони домовлялися про деталі. — Оселіться в гостьовій кімнаті у моєму будинку. Так буде зручніше проводити сеанси, і вам не доведеться нікуди їздити.
Петро Васильович здивовано глянув на нього:
— Ви... впевнені? Адже я...
— Упевнений, — усміхнувся Володимир. — У нас велика родина, ще одна людина в домі не стане проблемою.
Увечері Володимир зайшов на веранду, де Марина читала книгу. Ольга й Ірина допомагали онукам із домашніми завданнями, Микола та Андрій обговорювали щось біля барбекю.
— У нас буде гість, — сказав Володимир, присідаючи поруч із дружиною.
Марина відклала книгу:
— Хтось із пацієнтів?
— Так. Петро Васильович Іваненко. Лейкемія, дуже складний випадок. Я ніколи раніше з таким не стикався.
— І ти хочеш спробувати? — Марина поклала руку на його долоню.
— Так. Але це не тільки наступний крок у цілительстві, — Володимир стиснув її руку. — Він фахівець із матеріалознавства. Розумієш? Він зможе допомогти розібратися зі здібністю в трансмутації. З тим, що я роблю з предметами.
— Значить, це доля, — усміхнулася Марина. — Випадково зустріти людину, яка потребує твоєї допомоги і яка сама може тобі допомогти.
Петро Васильович переїхав наступного дня. Володимир виділив йому затишну гостьову на другому поверсі з видом на Дніпро.
Перший сеанс провели ввечері в кімнаті для медитацій. Петро сів у крісло, Володимир — навпроти.
— Просто розслабтеся, — сказав Володимир. — Закрийте очі, дихайте рівно.
Його другий шар аури обгорнув Петра, проникаючи крізь ауру, зробив частиною власної. Тепер він бачив енергетичну структуру чіткіше: кістки, де зароджувалися неправильні клітини крові, кров, що текла судинами, наповнена чужорідними краплинками.
Володимир зосередився на великих кістках — таз, стегнові кістки. Він бачив їхню структуру, наче рентген, бачив, де саме утворюються неправильні клітини. Обережно, точково він змінював енергетичну структуру, повертаючи кістки до норми.
Це була ювелірна робота. Кількість неправильних клітин у організмі була надто великою. А з кров'ю було особливо проблемно. Вона постійно рухалася, текла судинами, і Володимир мав відстежувати потік, змінюючи енергетичну структуру клітин на ходу. Це був новий виклик, складніший за все, з чим він стикався раніше.
Після першого сеансу Володимир відчув втому. Але й результат був: темні плями в кістках стали світлішими.
— Як ви себе почуваєте? — запитав він.
Петро Васильович відкрив очі:
— Дивно... Ніби легше. Болі притупилися.
— Це добрий знак, — усміхнувся Володимир. — Завтра продовжимо.
Наступні дні були насиченими. Володимир проводив по три сеанси на день: один — на кістки, два — на очищення крові. Петро Васильович більшість часу відпочивав у своїй кімнаті, виснажений хворобою та постійним болем.
Онуки спочатку обережно підходили до нового гостя. Катя, найстарша, запитала:
— Дідусю, а хто це?
— Це Петро Васильович, — пояснив Володимир. — Він захворів, і я йому допомагаю.
— Як Мурці? — здивувався Діма.
— Так, трохи схоже, — усміхнувся Володимир.
— Він схожий на звіздоря, — Катя з цікавістю подивилася на Петра, що сидів на веранді з книгою.
— Так, він дуже розумний. Знає багато про різні речі.
— Цікаво, — протягнула Катя.
Але поки що Петро Васильович був надто слабкий, щоб спілкуватися з дітьми. Він більшість часу дрімав або просто сидів, дивлячись у порожнечу.
За півтора тижня Петро відчував себе значно краще. Болі майже зникли, кровотечі припинилися, з'явилися сили. Він почав вірити, що перебіг хвороби може бути сприятливим. Хоча... Може це тимчасове полегшення, які часом бувають.
Разом із покращенням стану до нього повернулася зацікавленість зовнішнім світом. Він почав більше часу проводити на веранді, спостерігаючи за життям родини Січових.
Одного вечора Володимир зайшов на веранду й побачив Петра Васильовича, який із явним подивом крутив у руках щось біле, дуже знайоме...
— Що цікавого? — підійшов Володимир.
Петро підвів на нього погляд:
— Я не можу зрозуміти, що це взагалі таке. А я добре розбираюся в матеріалах. Не підкажете?
Володимир подивився на перо в руках Петра.
— Пам'ятаєте, тоді на набережній, коли ви сказали, що фахівець із матеріалознавства, я додав, що так ще цікавіше?
— Було щось таке.
— Ось це і купа всякого різного ще і є моєю зацікавленістю в такій людині, як ви.
— Поясніть? — Петро нахилився вперед.
— Звісно, і навіть покажу. Так вийшло, що я зцілюю, коли впливаю на енергетичну структуру. Структуру будь-чого. От, наприклад, у вас я змінюю енергію неправильних клітин на правильну, і при цьому змінюються самі клітини. Те, що ви тримаєте в руках, це колись було звичайним сувенірним гусячим пером. Але коли я вчився впливати... один з експериментів.
Петро Васильович мовчав, обробляючи почуте. Потім:
— Тобто ви кажете, що колись це дійсно було пером? Звичайним гусячим пером? Кажете про трансмутацію?
— Так і є, — кивнув Володимир. — А щоб полегшити вам розуміння... мабуть, простіше продемонструвати пару граней моїх здібностей. До речі...
Він волею підхопив перо з рук Петра і спокійно по повітрю перемістив його на своє місце — на підставку на поличці.
Петро Васильович не вірячи дивився на цю дію. Його обличчя відображало шок, нерозуміння, відмову вірити.
— Але це антинауково! — нарешті вигукнув він. — Такого не може бути!
Володимир усміхнувся:
— Кілька сторіч тому було антинауковим, що Земля обертається навколо Сонця. Можливо, відома наука ще просто не відкрила цих закономірностей. До того ж легенди та казки різних народів по всьому світу кажуть, що в давнину люди в цьому плані були більш обізнані.
— Довіряти казкам? — Петро похитав головою.
— Ставитися до них скептично! — заперечив Володимир. — Але коли вони мають підтвердження? Можливо, там таки є й доля істини? Я думаю, що є. Принаймні в деяких.
Петро Васильович помовчав, потім запитав:
— Володимире, мені вже пару днів не дає спокою питання. Ваша лікарня. Ви ж значну частину часу проводите тут зі мною. А як тоді інші пацієнти? Ви ж казали, що навіть палати вільної не знайшлося.
— Ну, по-перше, лікарня в нас невеличка, всього на чотири палати. Та й то одну переобладнали з кабінету, — Володимир сів у крісло навпроти. — А щодо пацієнтів... Так от, ще однією гранню здібностей є здібність навчати інших зцілюванню. Точніше, спочатку самозцілюванню, потім зцілюванню, а потім... Хто знає, до чого ми колись зможемо дійти. У нас ціла купа цілителів. Майже всі дорослі, кого ви бачили тут удома, — цілителі. Тож із пацієнтами все гаразд. І звісно, їх значно більше, ніж палат у лікарні. Просто люди приїздять на сеанс. А палати — для важких. А сам я зараз займаюся або особливо важкими випадками, або чимось незвичним, або розвитком здібностей.
— Мені цікаво, а чому ви мені все це розповідаєте? — Петро уважно подивився на нього.
— Так я і не приховую свою зацікавленість у вас, — Володимир усміхнувся. — Відтоді, як ви сказали, що фахівець із матеріалознавства, я маю мету перетягнути вас до нашої компанії. У нас є і лікарі, і бізнесмени, радіоелектронік та механік, а от розібратися з тим, що я творю, змінюючи структуру речей... у нас немає нікого.
Петро Васильович засміявся — щиро, вперше за довгий час:
— Ото діла! Зустріти людину, що врятує мені життя, та ще й просить, ПРОСИТЬ!, про те, про що я навіть мріяти не міг! Звісно, я з вами.
До середини вересня Петро почувався набагато краще. Аура кісток майже повністю відновилася, кров очистилася від більшості неправильних клітин. Хвороба відступала.
Одного суботнього вечора вся родина зібралася на веранді. Андрій готував м'ясо на вуглях, Марина накривала стіл, діти гралися в саду.
Мурка, яка вже майже звикла до повністю відрослої лапи, кульгала по траві, час від часу підіймаючи її — стара звичка ще не зникла. Катя, Діма й Ганна гонялися за нею з веселими вигуками.
Петро Васильович сидів у кріслі й дивився на цю картину. На його обличчі відображалася радість — за цю родину, за їхнє щастя, за тепло, яке панувало в цьому домі.
А потім раптом засмутився. Ех, от би й його онуки...
— Про що задумалися? — підійшов Володимир із двома келихами вина.
— Дивлюся на вас і радію, — усміхнувся Петро, приймаючи келих. — Ви щасливі. Це рідкість у наш час.
— Ми пройшли через багато, — тихо сказав Володимир. — Війна, втрати, страх. Але вижили. І тепер цінуємо кожну мить.
— Я заздрю вам, — зізнався Петро. — У хорошому сенсі. Мої... дружина, донька з онуком жили в тому будинку... пам'ятаєте ракету в житловий дім у січні двадцять третього? Не стало їх, а менш ніж за місяць не стало й зятя. Той шукав смерті, а на фронті це швидко.
Володимир поклав руку на плече Петра, проявляючи підтримку. Слова тут були зайві.
Жовтень приніс остаточне одужання. Іваненко пройшов обстеження в клініці — лікарі не знаходили жодних слідів хвороби. Звісно, обстеження він проходив у клініці, де не був відомий лікарям.
— Дякую, — Петро стиснув руку Володимира. — Ви повернули мені життя.
— Тепер час працювати, — усміхнувся Володимир. — Готові до експериментів?
— Більш ніж, — Петро аж засяяв.
Вони почали методично. Петро запропонував систему: брати однакові речі, наприклад залізний прут, різати його на пару десятків шматків, а потім Володимир по одному їх змінював.
Кожен результат ретельно фіксувався: що змінювалося, як змінювалося, в який бік рухався Володимир, на скільки тонів він міняв енергетику, впливав на всю ауру чи тільки на оболонку навколо речі.
Перший експеримент — із залізним прутом. Володимир узяв один шматок, зосередився на аурі. Холодний сіро-блакитний колір, щільна структура.
Він спробував змінити тон на кілька відтінків убік теплих кольорів. Аура змінилася, набула бежевого відтінку.
Володимир узяв прут, той став легшим. Значно легшим. Петро зважив його на електронних вагах:
— Утратив майже сімдесят відсотків ваги, — здивовано сказав він. — Але структура... — Він спробував зігнути прут. Той зігнувся, але не зламався. — Міцність залишилася. Це ж неймовірно! Легкий, як алюміній, гнучкий як гума, міцний як сталь!
Наступний експеримент — зміна в інший бік. Аура стала темнішою. Прут став важчим удвічі, але крихким. Зламався під невеликим зусиллям.
— Недостатня в'язкість, — пояснив Петро, розглядаючи злам. — Структура змінилася, але не оптимально.
Вони пробували різні варіанти. Прут ставав м'яким як гума, але зберігав металеву міцність на розрив. Або твердішим за алмаз, але при цьому легшим за пластик.
— Це революція в матеріалознавстві, — бурмотів Петро, записуючи результати. — Якби це можна було масштабувати...
— Поки що я можу працювати тільки з невеликими предметами, — зітхнув Володимир. — І кожна зміна вимагає зусиль.
— Але ви розвиваєтеся, — Петро подивився на нього. — Хто знає, що буде через рік? Через п'ять років?
Вони експериментували з різними матеріалами. Дерево ставало твердим як камінь, зберігаючи легкість. Скло набирало еластичності, але не втрачало прозорості. Кераміка ставала м'якою наче тканина, але міцною як броня.
Петро Васильович був у захваті та шоці одночасно. Кожен результат руйнував його наукову картину світу, але водночас відкривав неймовірні можливості.
— Знаєте, — сказав він одного вечора, коли вони сиділи на веранді після чергового сеансу експериментів, — я все життя вивчав матеріали. Читав про атомні структури, кристалічні ґрати, міжмолекулярні зв'язки. І думав, що розумію, як це працює. А тепер... тепер я розумію, що не знаю нічого.
— Може, наука просто йде іншим шляхом, — припустив Володимир. — Через формули та розрахунки. А я йду через енергію, через ауру. Але результат той самий — зміна матеріалу.
— Можливо, — Петро замислився. — Можливо, колись ці два шляхи зійдуться.
Експерименти тривали до кінця року. Вони вже мали цілу колекцію змінених матеріалів, кожен із яких був ретельно описаний і каталогізований.
Під час святкування нового 2036 року було чимало тостів та побажань. Дійшла черга мовити й Петру Васильовичу.
— Я хочу обумовити два питання:
— По-перше, я хочу попросити... Я б хотів..., чи не можна мене також навчити..., всьому цьому...
Почувся сміх.
Іваненко зніяковів. Прийняв на свій рахунок.
— У наступну мить за столом почався обмін грошима...
— Вибачте, — посміявся Володимир. — Просто в нас вже ставки почали робити... Коли ви про це попросите. Звісно, я із задоволенням вам допоможу з розвитком здібностей. Ще раз вибачте. Але це... Це ми від себе, просто завдяки вам.
Всі посміялися й продовжили слухати Петра Васильовича, адже він хотів сказати про дві речі.
— Володимире, — продовжив він, — ми вже багато експериментували зі зміною речей. А що якби спробувати не просто змінити річ, а зробити річ із змінених матеріалів?
Володимир задумався:
— Ви маєте на увазі... створити щось нове? Складне?
— Так, — Петро кивнув. — Наприклад, взяти кілька різних матеріалів, змінити їх так, як потрібно, а потім зібрати в одну конструкцію. Щось функціональне.
— Цікава ідея, — усміхнувся Володимир. — Давайте спробуємо.
Марина, що сиділа поруч, стиснула його руку:
— Ще один крок уперед.
— Так, — Володимир подивився на Петра, потім на родину. — Ще один крок.
Життя продовжувалося. Лікарня працювала, родина росла, здібності розвивалися. А на горизонті вже маячили нові можливості, нові відкриття.
І Володимир знав: попереду ще багато неймовірного.