Розділ 22

Розділ 22
Геннадій сидів у кріслі навпроти Володимира, нервово обертаючи в руках чашку з чаєм. За вікном падав сніг.
— Наталя розповіла, — почав Володимир, — що ви познайомилися ще під час війни?
— Так, у госпіталі, — кивнув Геннадій. — Я туди потрапив після поранення. Вона тоді ще підволікала ногу і була не лікарем, а медсестрою. А потім розвела нас доля... Думав, більше не побачимося. А тут, пів року тому, знову зустрілися в лікарні. Вона вже нормально ходила, усміхалася. Я не міг повірити, що це та сама дівчина.
Володимир усміхнувся:
— Вона багато попрацювала над собою. І ви, бачу, теж маєте проблеми зі здоров'ям.
Геннадій мимоволі поворухнув правою рукою:
— Права рука... після поранення погано слухається. Ще спина болить, коли дощ або холод. Та це дрібниці, я звик.
— Не треба звикати до болю, — Володимир підвівся. — Наталя вам розповіла про нашу компанію?
— Розповіла, — Геннадій відклав чашку. — Спочатку не повірив. Але вона змогла довести, навела цілу купу прикладів. Це... це неймовірно.
— Тож ви готові до того, що я допоможу вам із здоров'ям?
— Звісно, — Геннадій випростався. — Наталя казала, що ви творите дива.
— Не дива, — заперечив Володимир. — Просто зцілення. А ще в мене до вас пропозиція. Нам потрібна людина на посаду керівника служби безпеки лікарні.
Геннадій здивовано підняв брови:
— Я? Але я не знаюся на цьому. Я був простим військовим, не охоронцем.
— А ніхто з нас на цьому не знається, — Володимир усміхнувся. — Але бажано, щоб на цій посаді була людина з нашого кола. Людина, якій ми довіряємо. А раз так вийшло, що ви тепер із нашої компанії, то й посада ваша.
— Але ж...
— Ви військовий, знаєте дисципліну, розумієте, як організувати охорону. Решту можна вивчити. До того ж, — Володимир поклав руку йому на плече, — сподіваюся, вам не доведеться боротися з озброєними бандитами. Просто стежити за порядком, координувати охорону, організувати безпеку пацієнтів. Справитеся?
Геннадій помовчав, потім кивнув:
— Спробую.
Наприкінці лютого ресторан на березі Дніпра заповнився гостями. Весілля Наталі та Геннадія було невеличким — родина, друзі, побратими та посестри з війни.
Володимир стояв біля вікна з келихом у руці й дивився на гостей. Чоловік із протезом замість лівої ноги жартував із друзями біля столу. Жінка з паличкою для ходьби обнімала наречену. Хлопець, чия права рука погано слухалася, танцював з дівчиною.
— Про що задумався? — підійшла Марина.
— Пам'ятаєш весілля Ольги? Миколая? — тихо запитав Володимир.
— Звісно.
— Тоді я дивився на цих людей і мріяв, що колись зможу допомагати їм. Що колись зможу повертати здоров'я тим, хто втратив його, захищаючи країну.
Марина взяла його за руку:
— Тепер це реальність.
— Так, — Володимир стиснув її долоню. — Правда, кінцівки відростити я ще не вмію. Але решту... решту вже можу. Подивився на дружину, і не тільки я, посміхнувся. Це дає впевненість.
Він подивився на Наталю, яка сяяла щастям, на Геннадія, що ніжно обіймав свою дружину. Обоє здорові, обоє щасливі. Обоє мають майбутнє.
— Ходімо, — посміхнулася Марина. — Треба виголосити тост за молодих.
Березень приніс не лише весну, а й перших пацієнтів у лікарню. Володимир стояв у холі й спостерігав, як Ігор проводить екскурсію для родини зі Львова.
— Тут кімнати для пацієнтів, — показував Микола. — Кожна з окремим санвузлом. Там їдальня, далі ігрова кімната для дітей. На другому поверсі кабінети для сеансів.
Жінка років тридцяти п'яти тримала за руку дівчинку років семи. Дитина була бліда, рухалася повільно, з видимими зусиллями.
— А скільки це коштуватиме? — запитав чоловік, батько дівчинки.
— Для дітей зцілення безкоштовне, — втрутився Володимир, підходячи ближче. — Проживання, харчування, всі умови — теж безкоштовно.
Жінка недовірливо глянула на нього:
— Нам казали, але... Ми готові платити...
— Не треба, — усміхнувся Володимир. — Для дітей з серйозними вадами ми працюємо безкоштовно. Це принцип нашої лікарні.
— Але чому? — не розумів батько.
— Тому що можемо, — просто відповів Володимир. — А кожна дитина заслуговує на шанс бути здоровою.
Жінка сховала обличчя в долонях. Її плечі здригалися від ридань. Чоловік обняв дружину, сам ледве стримуючи сльози.
— Дякую, — прошепотів він. — Дякую вам.
Володимир поклав руку на плече дівчинки:
— Як тебе звати, маля?
— Софійка, — тихо відповіла дитина.
— Софійко, ми тобі допоможемо. Обіцяю.
Квітень був насичений роботою. Марина самостійно проводила сеанси, Ольга й Ірина працювали під наглядом Володимира, поступово набираючи впевненості. Лікарня приймала й дітей, і дорослих. Заможні клієнти платили за зцілення, ці гроші йшли на утримання лікарні та безкоштовне лікування дітей і військових.
Одного вечора, коли Володимир повертався з чергового сеансу, до нього підійшли Вероніка й Віка.
— Володимире Олександровичу, — почала Вероніка, — ми хотіли б поговорити.
— Звісно, — Володимир показав на веранду. — Ходімо, там зручніше.
Вони сіли в крісла. Віка нервово теребила край сукні.
— Ми знаємо, що вся ваша компанія вчиться зцілювати, — Вероніка глянула на доньку, потім на Володимира. — І ми теж хочемо навчитися. Ігор надто зайнятий бізнесом, але ми з Вікою... якщо це можливо... ми готові.
Володимир помовчав, вдивляючись у їхні обличчя. Вероніка дивилася рішуче, але з надією. Віка — трохи боязко, але зацікавлено.
— Я давно очікував такої просьби, — нарешті сказав він. — І погоджуюся. Але є умова: ви повністю дотримуватиметеся моїх порад. Особливо ти, Вікторіє. Тобі п'ятнадцять років, а в опануванні здібностей є дуже небезпечні моменти.
— Я розумію, — серйозно кивнула Віка. — Я буду слухатися.
— Добре. Тоді завтра почнемо з основ медитації.
Після їхнього відходу на веранду вийшов Геннадій. Володимир глянув на нього:
— А ти, Геннадію, не хочеш приєднатися?
Той усміхнувся й похитав головою:
— Ні, дякую. Мені достатньо того, що ви відновили моє здоров'я. Рука працює, хвороби зникли. Більшого не треба. Я краще займуся своєю справою — стежитиму за безпекою.
— Це твій вибір, — кивнув Володимир. — І я його поважаю.
Час летів непомітно. 2033 рік змінився 2034-м. Лікарня працювала на повну потужність. Вся компанія в тій чи іншій мірі вже могла зцілювати інших. Хіба що Віра з Вікою ще опановували вихід із тіла, але вони старанно тренувалися й робили помітні успіхи.
Володимир продовжував розвивати власні здібності. Його другий шар аури разом із можливостями впливу на енергію досяг десяти метрів. Він із легкістю переміщував стілець волею, міг піднімати й утримувати в повітрі кілька предметів одночасно.
Але найбільше його цікавило інше — зміна кольорів аури предметів. Він розумів: якщо навчиться цьому, зможе не просто впливати на предмети, а змінювати їхню суть.
У липні, сидячи на веранді, він узяв у руки гусяче перо — те саме, багатостраждальне, що служило йому піддослідним уже кілька років.
— Ну що ж, — пробурмотів він собі під ніс, — спробуємо ще раз.
Його другий шар аури обгортав перо. Володимир бачив його ауру — блідо-сіру з легким бежевим відтінком. Він зосередився, намагаючись злегка змістити тон кольору, зробити його трохи світлішим.
Енергія текла з нього до пера, аура починала змінюватися. Блідо-сірий колір поступово набирав іншого відтінку. Володимир відчував, як форма аури залишається, але суть змінюється.
І раптом...
Аура пера спалахнула, кольори різко змінилися. Замість легкого зміщення тону Володимир побачив, як блідо-сірий перетворюється на прозорий яскраво-сірий. Він уважно роздивлявся перо... Зовні воно виглядало так само — звичайне гусяче перо, біле, з м'якими пір'їнами. Але коли Володимир доторкнувся до нього...
Воно було холодним, як скло. Твердим, неначе сталь. Він спробував зігнути — не вдалося. Спробував відламати шматочок — марно. Перо залишилося цілим.
— Цікаво, — пробурмотів він, зважуючи перо на долоні.
Вага не змінилася. Воно було таким самим легким, як і раніше. Але тепер від колишнього пера залишилася лише форма. По суті це було щось зовсім інше.
— Що це ти там робиш? — Марина вийшла на веранду з келихом соку.
— Експеримент, — усміхнувся Володимир, показуючи їй перо. — Намагався трохи змінити колір аури. А вийшло... ось.
Марина взяла перо, здивовано обвела пальцями:
— Воно як скляне. Але ж виглядає як звичайне.
— Так, — кивнув Володимир. — Змінив ауру, а разом із нею змінилася й суть. Не зовсім те, на що я сподівався, але це прогрес.
— Значить, ти можеш змінювати речі? — Марина повернула йому перо. — Робити їх іншими?
— Поки що не дуже контрольовано, — зітхнув Володимир. — Але схоже, так, можу. Це питання практики й часу.
Марина обняла його:
— Ти неймовірний.
Десь саме тоді Володимир усвідомив ще одну річ: третій потік свідомості завершив своє формування. Або майже завершив — він точно не знав.
Він міг одночасно думати про три й навіть чотири різні завдання. Міг читати складну статтю, слухати подкаст, планувати завтрашні сеанси й паралельно спостерігати за аурами навколо.
Але як це перевірити? Ані власні роздуми, ані інтернет не давали відповіді. Схоже, він зайшов в опануванні процесу далі, ніж було описано в книгах на цю тему.
Разом з опануванням третього потоку свідомості з'явилася й нова можливість. У світі енергій він почав бачити не тільки ауру, а й енергетичну структуру. Тобто раніше він бачив, наприклад, на місці, де в людини серце, в аурі навкруг тіла немов відображення, на яке й впливав, зцілюючи. Тепер він просвічував тіло немов рентгеном. Він, як і раніше, бачив ауру, тільки тепер вона стала більш цілісною. Він бачив і відображення органів та всього іншого в аурі, але тепер ще й сам орган, чи кістки, кров тощо. Не так, не саме серце, наприклад, а його енергетичну структуру. І так геть з усім: речі, рослини, тварини, ну й люди. Володимир розумів, що просто став значно краще бачити енергію і тепер почав більше відрізняти одну від одної. Навіть страшно уявити, скільки ще відкриттів попереду.
Наступний рік Володимир присвятив експериментам. Він хотів навчитися контролювати зміни в аурах предметів так само добре, як контролював енергію для зцілення.
Першим піддослідним після пера став металевий прут. Володимир узяв його в руки, потім волею повісив перед собою і зосередився на аурі. Холодний сіро-блакитний колір, щільна структура — типова аура металу.
Він спробував змінити тон на кілька відтінків. Як і з пером, вийшло не зовсім те, чого він хотів.
Аура металу змінилася різко. Холодний блакитний переходив у теплий бежевий, структура ставала м'якшою, пружнішою.
Коли Володимир узяв прут у руки, той зігнувся, наче гумовий. Пружний, еластичний, але при цьому його неможливо було розрізати чи відламати. Тільки відпиляти, як звичайний металевий прут.
— Знову перебір, — пробурмотів Володимир.
Він записав результат у зошит і взяв наступний предмет — цеглину.
Експеримент із цеглиною виявився найнесподіванішим. Володимир уважно стежив за аурою, намагаючись змінити її повільно, контрольовано. Але в якийсь момент аура почала розсіюватися. У реальному світі цеглина поступово ставала прозорою, потім зникла, перетворившись на хмарку чогось газоподібного.
— От лихо, — Володимир помахав рукою, розвіюючи туман. — Треба бути обережнішим.
Він експериментував із деревом, склом, тканиною. Дерево ставало твердим, як камінь. Скло не розбивалося навіть під ударами кувалди. Тканина набирала міцності металу, зберігаючи м'якість. І все б добре, але повторити не виходило. Кожного разу щось нове.
Поступово Володимир навчався контролю. До весни 2035 року він уже міг змінювати ауру предметів настільки, наскільки забажав. Не завжди з першого разу, але результат ставав усе точнішим.
У травні Володимир сидів на веранді й розмірковував про наступний крок. Речі він опанував. Тепер час переходити до тварин.
Він думав, яку саме тваринку обрати й що з нею робити. Перетворювати на залізну чи гумову було б жорстоко й безглуздо. Треба щось інше.
— Про що розмірковуєш? — підійшла Марина, обнявши його ззаду.
— Розумієш, уже непогано розібрався зі зміною аури предметів, — Володимир погладив її руки на своїх плечах. — От думаю, яку взяти тваринку та що саме з нею потім робити. Ну не перетворювати ж її на залізну чи гумову.
Марина замислилася, потім усміхнулася:
— А ти візьми без кінцівки та спробуй впливати на відсутню частину.
Володимир повернувся до неї:
— Як один із варіантів... Теж думав про це.
— Ну то чого сидиш? — Марина поцілувала його у скроню. — Їдемо до притулку, знайдемо тобі піддослідного.
Колись він вагався щодо дослідження на тваринах. Але десятки врятованих людей змусили дещо переоцінити погляд на це. Йому, як і раніше, було шкода використовувати тварин для дослідів, але він добре розумів необхідність таких дій. Тож і вагання не заважали діяти.
У притулку для тварин знайшлася підходяща кішка. Триколірна з рудими, чорними й білими плямами, у неї не було більшої частини передньої правої лапки — якась стара травма.
— Як її звати? — запитав Володимир працівницю притулку.
— Мурка, — усміхнулася жінка. — Вона тут уже рік, ніхто не бере кішок-інвалідів. А вона така лагідна, ласкава.
— Беремо, — Володимир узяв Мурку на руки. Кішка замуркотіла, прихилившись до нього.
Вдома онуки зустріли нову мешканку із захопленням. Катя, Діма й Ганна обступили кішку, намагаючись її погладити.
— Дідусю, а чому в неї лапка така коротка? — запитав Діма.
— Вона поранилася колись, — пояснив Володимир. — Але ми спробуємо їй допомогти.
Перший сеанс Володимир провів увечері, коли онуки пішли спати. Він узяв Мурку на руки, приспав її, наповнив ауру заспокійливою енергією. Кішка заснула, муркочучи.
Володимир обережно поклав її на стіл. Його другий шар аури обгорнув Мурку. Він бачив її ауру — теплий бежево-коричневий колір, рожевуватий відтінок біля серця, зеленуваті іскри нервової системи.
І обрубок лапки. Там, де мала бути решта, аура обривалася нерівною плямою.
Володимир подивився на здорову ліву передню лапку. Її структура була чіткою, яскравою: бежевий колір м'язів, блакитнувато-сірий кісток, зелений нервів, рожевий судин.
Він зосередився на відсутній частині правої лапки. Уявою, волею, енергією почав формувати ауру — дзеркальну копію здорової лапи. Точніше, невеличкої її частини. На куксі.
Володимир працював повільно, ретельно, вибудовуючи кожну деталь. Аура формувалася в порожнечі, там, де мала бути лапка.
Через двадцять хвилин він припинив сеанс. Не треба перенавантажувати. Володимир повернувся в тіло й глянув на Мурку.
Кішка спала. Лапка залишалася без змін. Але коли він знову подивився на ауру, то та в цьому місці стала щільнішою. Вона ще розсіювалася, але не так швидко, як він очікував.
— Треба повторити, — пробурмотів він собі під ніс.
Другий сеанс провів наступного дня. І цього разу, коли Володимир закінчив, то побачив результат.
Лапка відросла на цілий сантиметр.
Він уважно роздивлявся нову тканину. Вона виглядала трохи блідішою за решту, але це була справжня лапка. Шкіра, м'язи, кістка всередині.
— Невже, — прошепотів Володимир. — Невже працює...
Він чекав хоч якогось результату, але щоб лапка почала відростати — і так швидко! — не очікував.
Марина зайшла до кімнати саме тоді:
— Ну як?
— Дивись, — Володимир обережно показав їй лапку Мурки. — За два сеанси цілий сантиметр.
Марина присіла поруч, обережно доторкнулася до нової тканини:
— Це ж неймовірно. Ти відрощуєш їй лапу.
— Так, — Володимир не міг приховати здивування. — І якщо так піде далі, через кілька тижнів вона матиме повноцінну лапу.
Протягом наступних тижнів Володимир продовжував сеанси. Лапка відростала по кілька міліметрів щодня. До кінця червня вона майже досягла нормального розміру.
Онуки обожнювали Мурку. Катя носила її на руках, Діма грався з нею м'ячиком, Ганна намагалася годувати кішку з рук. Мурка стала улюбленицею всієї родини.
А Володимир спостерігав і думав: якщо він може відростити лапку кішці, то, можливо, колись зможе й людям відновлювати кінцівки.
Вся їхня компанія на цей час вже практикувала зцілення. У всіх був сформований другий потік свідомості. Про третій поки що мова не йшла. Хоча помітити початок формування третього потоку доволі складно. Тож хто зна...
Лікарня приймала пацієнтів — дітей та військових безкоштовно, інших за плату. Заможні клієнти регулярно вносили гроші на рахунки компанії. Вся компанія то разом, то окремо їздила відпочивати чи на шопінг у різні куточки світу.
Життя йшло своєю чергою. І Володимир знав: попереду ще багато відкриттів.
Одного вечора, сидячи на улюбленій веранді й дивлячись на захід сонця, він обійняв Марину:
— Знаєш, я щасливий.
— Я теж, — усміхнулася вона.
— Хто б міг порадити, що все так обернеться, — Володимир погладив її руку. — Від того випадку в лазні до лікарні, де ми зцілюємо людей. Від проклять і помсти до надії й допомоги.
— Ти пройшов довгий шлях, — Марина поцілувала його у скроню. — І я пишаюся тобою.
Вони сиділи мовчки, спостерігаючи, як сонце сідає за обрій, розфарбовуючи небо в рожеві й золотаві тони. А десь унизу, в залі, лунав дитячий сміх — онуки гралися з Муркою.
Життя продовжувалося.