Розділ 21

Розділ 21
Володимир жив розвитком здібностей та зціленням людей. Практично кожна вільна хвилина була присвячена роздумам — під час медитації, під час сеансів, навіть під час прогулянок з онуками. Усвідомлення приходило поступово, немов складалася мозаїка з окремих фрагментів.
Дрібниця тут, штришок там. І раптом — картина ставала чіткішою.
Чому проста накачка енергії призводить до зцілення? Тимчасове поліпшення він розумів — більше енергії, є додаткові сили для організму боротися. Але саме зцілення? Повне, незворотне відновлення тканин, органів?
Ні, тут щось не так.
Роздуми привели його до думки, що крім самої енергії він передає щось більше — бажання, команду на зцілення. Запускає режим регенерації людини, який був пригнічений імунітетом за часи еволюції. Людське тіло колись могло відновлювати значно більше, але еволюція віддала перевагу іншим механізмам виживання.
А він, Володимир, несвідомо повертав тілу цю давню здатність. Принаймні під час зцілювання.
Після цієї думки прийшла наступна, ще важливіша. Він використовує свої здібності неправильно. Все одно що наливати воду в пляшку з висоти — щось у пляшку потрапляє, але більшість просто проливається. Так і з енергією: він наповнює орган, що зцілює, але енергія здебільшого одразу розходиться по тілу, розсіюється.
Неефективно. Марнотратно.
Треба шукати нові методи. Треба пробувати впливати не просто енергією, а безпосередньо на тони кольорів аури. Якщо темна пляма на серці — це відображення хвороби, то чому б не спробувати змінити сам колір? Команду на регенерацію він давав несвідомо. Тепер треба навчитися робити це цілеспрямовано.
До того ж треба було посилити вправи з діями на предмети. Колись він переміщував гусяче перо по кімнаті — ривками, нерівно. Тепер перо рухалося плавно, саме так, як він бажав. З олівцем виходило так само — він навіть не бачив різниці у вазі. А от стілець міг хіба що штовхнути, щоб той упав. Але це вже був прогрес.
Ці вправи однозначно добре допомагали його власній аурі розвиватися. Від трьох метрів на початку зараз він міг впливати на енергію у радіусі п'яти метрів. Це був другий, зовнішній шар аури — менш щільний, не такий яскравий, як основна аура біля тіла. Але саме в його межах Володимир міг працювати з енергією. У Марини цей шар був менш виражений — десь близько трьох метрів. В інших помітити його взагалі було вкрай важко.
Власна аура Володимира біля тіла ставала більш щільною, насиченою. Те саме відбувалося й у рідних, що опановували здібності, тільки менш виражено.
І навіть до людей уже не треба було торкатися, щоб створити канал енергії від його аури до аури пацієнта. Канал утворювався сам, варто було забажати. І взагалі, бажання були немов команди. Це дивно. Але Володимир зрозумів, що його бажання — це інструмент. Достатньо згадати прокляття. Саме емоції, саме бажання там були спусковим гачком.
Ну і кольори стали більш виражені. Навіть туман навколо починав ставати кольоровим — блакитно-зеленуваті потоки, золотаві відблиски. Хоча останнє було майже непомітним, треба було дуже пильно вдивлятися.
Саме завдяки більш «глибокому» енергетичному зору він міг «побачити» емоції людей. Хоча поки що скоріше вгадував — страх виглядав як тремтіння кольорів, радість — як яскраве спалахування, гнів — як темні згустки.
На фоні всього цього Володимир бачив початок розвитку третього потоку свідомості. Вправи, взяті в інтернеті, це підтверджували. Він міг вирішувати три і навіть більше завдань одночасно — два повноцінно та два поверхнево, немов автоматично. Читати книгу та слухати подкаст, одночасно планувати завтрашній день та стежити за аурами навколо.
А енергетичний зір уже майже не заважав переміщатися та робити повсякденні справи. Володимир навчився тримати його постійно ввімкненим разом зі звичайним зором — світ став багатошаровим, насиченим, живим та об'ємним. Він чітко бачив навколо себе на ті самі п'ять метрів. Тобто на ту відстань, якої сягав його другий шар аури.
І тільки коли він займався зціленням чи допомагав в опануванні здібностей близьким, робити ще щось ставало складно. Але Володимир припускав, що з розвитком третього потоку свідомості і ця незручність вирішиться.
Тим часом з'являлися нові пацієнти — як заможні за гроші, так і знайомі Ігоря з проблемами серця у дітей. Сам Ігор тепер за проханням Володимира запрошував знайомих на зцілення їхніх дітей. Такі сім'ї зупинялися жити у Козаченків удома — великий особняк мав такі переваги. Звісно, як буде добудовано лікарню, потреба в цьому відпаде.
Так проходила осінь, настав новий 2032 рік, весна, а наприкінці літа нарешті закінчили будівельні роботи в новому домі родини Січових. А вже восени обіцяли закінчити роботи і в майбутній лікарні.
Чималенька родина починала обживати нову домівку. Будинок вийшов саме таким, як мріяв Володимир — просторим, світлим, з місцем для кожного. Щоправда, в кінцевий проєкт додали ще пару кімнат. Проте це вже дрібниці.
Три поверхи вгору, підземний поверх із гаражем, де поряд розташовувалися приміщення для укриття. На трьох верхніх поверхах розташовувався десяток кімнат — спальні для всіх членів родини, кімната для медитацій, дитячі для онуків, гостьові кімнати.
Але улюбленим місцем усієї родини стала крита веранда на верхньому поверсі. Вона займала третину поверху — величезний простір, де стіни зі скла перемежувалися з прольотами з цегли. Камін у кутку, барбекю-зона, чималенька відкрита тераса, з якої відкривався вид на Дніпро.
Увечері онуки бігали по веранді — Катя ганялася за Димою, Ганна намагалася встигнути за ними. Їхній сміх лунав під високою стелею, відбиваючись від скла. Володимир сидів у кріслі, дивився крізь скло на річку і відчував глибоке задоволення.
Вся чималенька родина збиралася тут за великим столом. Марина розливала чай, Андрій ділився планами на майбутнє виробництво дронів. Микола з Іриною обговорювали, як краще облаштувати дитячу для Ганни.
— Тату, — раптом сказала Ольга, — я відчуваю, що незабаром також зможу почати зцілювати людей.
— Ну, не так швидко, але за декілька місяців це й справді стане можливим. І ти, і он Ірина, та й Наталя не набагато від вас відстає. Це добре видно по ваших аурах, ну і під час медитацій.
Так як лікарня ще не була добудована, Володимир приймав деяких пацієнтів у новому будинку, в кімнаті для медитацій. Це була велика світла кімната з кріслами, акваріумом, квітами — простір, де легко було зосередитися та відпустити напругу.
У листопаді з'явилася нова заможна пацієнтка зі США — Клер Харінгтон, вже старенька жінка, вісімдесят сім років. Проблем було чимало — тиск, мігрені, спина, шлунок. Все потроху, типові проблеми через вік. Їй потрібне було загальне відновлення організму. Але найважливішим було не це. Клер стала першою пацієнткою, яку зцілювала Марина, звісно ж, під пильним наглядом та допомогою Володимира. Він уже доволі непогано оволодів англійською — завдяки двом повноцінним потокам свідомості та початку розвитку третього потоку була значна перевага. Тож він ще й займався перекладом для дружини. Марина теж вивчала англійську мову, але успіхи були значно менші.
Під час зцілення Володимир потроху вплітав свою енергію в ту, що Марина направляла на зцілення леді Харінгтон. Так виходило, хоча й довше, ніж коли зцілював сам Володимир, — цілих два з половиною тижні. Але однаково швидше, якби це Марина робила без його допомоги.
А от з хворими дітьми Володимир і надалі поки що займався сам. Там не було місця для експериментів — діти потребували найефективнішого підходу. Та й, відверто кажучи, їхні випадки були значно складніші.
Трохи із запізненням, ближче до Нового року, нарешті була готова лікарня. Сучасна будівля, де кожна деталь була продумана для зручності пацієнтів та цілителів. Кілька кабінетів для зцілення, кімнати для пацієнтів, що потребували постійного догляду, житлові приміщення для персоналу.
А ще Ольга та Ірина опанували вихід та самостійне повернення енергетичного «я» в тіло. Так само як і з Мариною, це було дуже і дуже непросто. Енергетичне «я» без допомоги Володимира не поверталося в тіло. Скільки разів він рятував їх, насичуючи ауру енергією, повертаючи свідомість назад. Але вони не здавалися, тренувалися, і нарешті — успіх. Звісно, опанування цією здібністю також вимагає часу. Проте прогрес був явним.
Новий 2033 рік зустрічали в новій домівці. Вся родина Володимира та гості — родина Козаченків та Наталія, що цього разу прийшла із Геннадієм.
Вона познайомилася з ним ще за часів війни в госпіталі. А десь пів року тому той потрапив до лікарні, де донедавна працювала Наталія. У них зав'язався роман. І от нарешті Наталія наважується представити Геннадія в їхній компанії.
Геннадій Олексійович Бондаренко, тридцять чотири роки. Воював проти окупантів, саме тоді вперше зустрівся з Наталією в госпіталі, коли вона рятувала поранених. Високий, широкоплечий, з короткою стрижкою та уважним поглядом. Права рука погано слухалася — пальці працювали, але невпевнено, наслідок поранення.
— Дуже приємно, — сказав він, коли Наталія представила його. — Наталя багато про вас розповідала.
Всі з радістю за Наталю приймали його як нового члена компанії. Ігор потис йому руку:
— Будь як удома. Тут усі свої.
Діти — Віка, Катя, Діма, Ганна — бігали по будинку, граючись, створюючи ту особливу атмосферу новорічного свята, яку можуть створити тільки діти. Їхній сміх, їхня радість наповнювали простір теплом.
За столом було гамірно, весело. Микола розливав шампанське, Віра нарізала торт, чоловіки обговорювали плани на новий рік. Геннадій трохи нервував — нова компанія, нові люди, але поступово розслабився. Андрій розповідав йому про фронтові дороги, і вони знайшли спільну мову.
Після опівночі, коли діти трохи втихомирилися, дорослі зібралися на веранді біля каміна. Полум'я приємно потріскувало, за вікнами падав сніг. Геннадій вийшов покурити на терасу — хоча й намагався кинути, але звичка залишалася.
Щойно він зник за дверима, Наталія нахилилася до компанії:
— Можна я йому розповім? Про здібності?
Володимир переглянувся з Мариною. Подумав.
— Ти йому довіряєш?
— Так, — без вагань відповіла Наталія. — Довіряю.
— Тоді розкажи. Але спершу підготуй, щоб не був надто шокований, — усміхнувся Володимир. — Хоча, з іншого боку, він військовий. Бачив усяке. Може сприйняти спокійніше, ніж ми думаємо.
Наталія кивнула:
— Дякую. Я розумію, що це велика довіра.
— Ти вже частина нашої родини, — сказала Марина. — А якщо Геннадій стане частиною твого життя, то й нашого те теж.
Ольга додала:
— До речі, ми з Іриною незабаром теж опануємо зцілення. Тато каже, ще трошки, і зможемо працювати самостійно.
— А я вже пройшла значну частину шляху, — усміхнулася Наталія. — Хто б міг порадити декілька років тому, що все це можливо.
Вони сиділи біля каміна, розмовляли про майбутнє, про плани, про те, скільком людям зможуть допомогти. Новорічні свята задалися на славу.
Володимир напередодні вирішив, що трохи відпочинку не завадить. Тож ще до Нового року закінчили зцілення всіх поточних пацієнтів. Вся чималенька родина плюс Наталія з Геннадієм вирушили у подорож Європою.
Це була перша справжня відпустка за багато років — без пацієнтів, без зцілення, без турбот. Просто родина, яка насолоджується життям.
Перша зупинка — Берлін. Вони гуляли Бранденбурзькими воротами, відвідали залишки Берлінської стіни. Володимир дивився на стіну енергетичним зором і бачив щось дивне — аура цього місця була темнішою, немов просочена болем і стражданням мільйонів людей.
— Що ти бачиш? — тихо запитала Марина, помітивши його сконцентрований погляд.
— Біль, — так само тихо відповів він. — Місце пам'ятає. Не знаю, як це пояснити, але аура тут інша. Важча.
Діти бігали навколо, фотографувалися. Катя намагалася зрозуміти, чому стіна була така важлива. Андрій терпляче пояснював їй про історію, про поділ міста, про возз'єднання.
Геннадій стояв мовчки, дивлячись на уламки стіни. У його очах читалося розуміння — він теж знав, що таке поділ, що таке біль війни.
Париж зустрів їх дощем, але це не зіпсувало настрою. Вони піднялися на Ейфелеву вежу — онуки були в захваті, дивлячись на місто з висоти. Володимир теж дивився, але бачив не тільки будівлі. Він дивився на людей внизу.
— Дивовижно, — пробурмотів він. — Стільки життя в одному місці.
Жінки йшли шопінгом — Марина, Ольга, Ірина, Наталія скуповували магазини на Єлисейських полях. Гроші тепер були, і можна було дозволити собі те, про що раніше тільки мріяли. Чоловіки терпляче чекали, сидячи в кафе, попиваючи каву.
— От скажи, — посміхнувся Андрій, — чому жінкам потрібно п'ять годин, щоб купити одну сукню?
— Таємниця, недоступна чоловічому розуму, — відповів Володимир, і всі засміялися.
Увечері вони сиділи в маленькому ресторанчику на Монмартрі, їли французькі делікатеси, пили вино. Геннадій потроху розслаблявся, розповідав історії з фронту. Наталія сиділа поруч, тримала його за здорову руку, і було видно, що вона щаслива.
Рим вразив усіх. Колізей, Форум, Пантеон — історія, якої можна торкнутися руками. Володимир ходив Колізеєм і не міг відірвати енергетичного зору від того, що бачив.
Аура цього місця була особливою. Кольори начебто ті самі — бежеві, сіруваті, як у звичайного каміння. Але вони були іншими. Глибшими. Насиченішими якоюсь давньою силою. Немов стіни пам'ятали тисячі років історії, мільйони людей, що проходили тут.
— Відчуваєш? — запитав він у Марини.
Вона зосередилася, намагаючись побачити те, що бачив він:
— Трохи. Щось є. Але не можу зрозуміти, що саме.
— Час, — сказав Володимир. — Це аура часу. Місце пам'ятає.
Діти бігали ареною, уявляючи себе гладіаторами. Андрій розповідав їм про бої, про історію Римської імперії. Геннадій слухав, захоплено киваючи. Історія завжди його цікавила.
Увечері вони їли пасту в затишному ресторанчику біля фонтану Треві. Кинули монетки у фонтан — на щастя, щоб повернутися.
Останньою у відпочинку була Прага. Старе місто з бруківкою, готичними соборами, Карловим мостом. Жінки знову пішли по магазинах, а чоловіки вирішили відвідати пивоварню.
— От це вже справжній туризм, — усміхнувся Андрій, коли вони заходили до старовинної пивоварні.
Там їм розповідали про історію чеського пивоваріння, про традиції, що передавалися століттями. Вони дегустували різні сорти — світле, темне, нефільтроване. Микола особливо радів — він завжди любив хороше пиво, а тут воно було справді смачним.
— Знаєте, — сказав Геннадій, куштуючи чергову порцію, — я думав, що після війни втратив здатність насолоджуватися простими речами. А виявляється, ні. Можна.
Володимир подивився на нього:
— Війна забирає багато. Але життя повертає, якщо дати йому шанс.
Геннадій кивнув, задумливо дивлячись у свій келих:
— Наталія дала мені цей шанс. Вона... вона особлива.
— Це точно, — усміхнувся Володимир. — І вона щаслива з тобою. Це головне.
Вони сиділи в затишному залі пивоварні, за дерев'яними столами, під низькою стелею з балками. Володимир дивився навколо енергетичним зором і знову бачив ту саму особливість — стіни цього місця мали іншу ауру. Насичену, глибоку, зі слідами сотень років історії.
Прага вражала своєю давниною, своїм духом. Стара площа з астрономічним годинником, Град на пагорбі, вузькі вулички з ліхтарями. Увечері вони всією родиною піднялися на Петршинську вежу, дивилися на місто з висоти.
— Красиво, — тихо сказала Катя, притулившись до діда.
— Дуже, — погодився Володимир, обіймаючи онуку.
Він дивився на освітлене місто, на мільйони вогнів унизу, і думав про те, як змінилося його життя. Ще кілька років тому він був простим пенсіонером-шахтарем. А тепер — цілитель, який подорожує Європою зі своєю великою щасливою родиною.
Життя дивне. Непередбачуване. Але прекрасне.
Володимир сидів у своєму кабінеті, дивлячись у вікно. Лікарня чекала. Пацієнти чекали. А в нього була нова ідея — як покращити зцілення, як зробити його ефективнішим.
Команда на регенерацію через зміну кольорів аури. Він спробує. Спочатку на речах, щоб зрозуміти принцип. Потім — на тваринах. І тільки потім, якщо вийде, — на людях.
Новий етап розвитку чекав на нього. Нові виклики. Нові можливості.
Він усміхнувся. Життя тільки починалося.