Розділ 20

Розділ 20
Час ішов, минули дні народження Діми та Ганни. Проскочили травневі свята. За цей період у Володимира побувало вісім пацієнтів, що принесли більше мільйона на рахунок. Ольга сміялася: «Тату, тепер ти мільйонер, майже олігарх!»
Придбали автівки — як для самого Володимира, так і для дітей. Трохи посмішив Андрій, прискіпливо обходячи новенький «Опель»:
— Все одно моя ластівка краща. Ми з нею пройшли стільки... Не буду продавати.
— Та й не треба, — відповів Володимир. — Нехай обидві будуть.
Він розумів, що для зятя та стара машина — не просто транспорт. Це майже товариш, що декілька разів рятував зятя.
Після повного одужання Віки їхня родина була частим гостем у Січових, та й до себе запрошували всю компанію. Того вечора у червні вони сиділи на веранді, пили чай, а діти гралися у дворі.
— Володимире Олександровичу, тут таке діло, — почав Ігор, відклавши чашку. — Ми ж не сповіщали особливо про одужання Віки. А між тим, звісно, поки по лікарнях... перезнайомилися з такими самими батьками. Вчора розмовляв з Іваном зі Львова. У нього син, Льоша, там така сама проблема, що була в нас із Вікою...
— Все зрозуміло, — перебив його Володимир. — Звісно, я допоможу. Хай приїжджають.
Ігор полегшено зітхнув:
— Дякую. Я знав, що ви не відмовите.
Володимир кивнув. Він уже вчився читати в аурах людей не лише хвороби, а й емоції. І зараз бачив, як важко далася Ігорові ця розмова — адже він боявся отримати відмову, боявся, що не зможе допомогти знайомим так, як допомогли його доньці.
Родина Ковальчуків оселилася вдома в Ігоря. Приїхали сам Іван, його десятирічний син Льоша, дружина Марина та п'ятирічний Вадик.
На момент приїзду Ковальчуків Володимир вже був у Ігоря вдома. Він сидів на веранді, дивлячись крізь скло на під'їзну алею. Треба було бачити обличчя батьків хлопчика, коли вони побачили, як Віка вискочила з будинку, перестрибуючи через сходинки, щоб привітати знайомих.
Дівчинка справді сяяла здоров'ям — рум'яні щоки, блискучі очі, легка хода. Володимир пам'ятав, якою вона була рік тому — бліда, виснажена, з синюватими губами. Тепер же перед ними стояла звичайна здорова підлітка, сповнена енергії.
Марина, мати Льоші, застигла біля автівки, невіруючими очима дивлячись на Віку. Її руки тремтіли, коли вона підняла їх до обличчя.
— Так це правда?! — вона ледве видавила з себе слова. — Невже це правда?
— Правда, — обійняла її Віра, дружина Ігоря. — Дійсно правда! Пішли, познайомлю вас з нашим чарівником.
Марина заплакала — тихо, беззвучно, лише сльози котилися по щоках. Іван обійняв її за плечі, намагаючись заспокоїти, але сам ледве стримувався. Володимир бачив через скло, як батько підтримує сина, коли той із зусиллям долає сходинки. Хлопчик зупинявся через кожні дві-три сходинки, важко дихаючи, його губи мали нездоровий синюватий відтінок.
«Потерпи, хлопче, ще трошки, — подумав Володимир. — Скоро все налагодиться».
Цього разу він був цілком впевнений, що в нього все вийде. Досвід із Вікою дав йому не лише практичні навички, а й розуміння того, як працювати з вродженими вадами серця. Він знав, що побачить в аурі хлопчика, знав, куди спрямовувати енергію, як довго триватиме процес.
Знайомство з родиною Ковальчуків видалося непростим. Усі пройшли у велику вітальню, де Володимир уже чекав їх. Марина, ледве переступивши поріг, знову заплакала:
— Врятуйте мого хлопчика! — вона впала на коліна перед Володимиром. — Благаю, врятуйте його!
— Марино, встань, будь ласка, — м'яко попросив Володимир, піднімаючи її. — Все буде добре.
Іван у свою чергу наполягав:
— Я знайду стільки грошей, скільки буде треба! Будь-яку суму! Ми вже готові були їхати до Німеччини, тільки черга...
Сам Льоша дещо здивовано дивився на батьків і з недовірою переводив погляд на Вероніку й Віку. У його очах читалося питання: «Невже це правда? Невже це та сама дівчина, що була хвора так само, як я?»
Молодший, Вадик, взагалі нічого не розумів і, дивлячись на маму, теж підхлюпував носиком.
— Так, — розпочав Володимир, коли всі більш-менш заспокоїлися. — Давайте всі заспокоїмося. Перше й головне: я обіцяю, що допоможу Льоші. Щойно всі заспокоїмося, проведу перший сеанс. Скоріше за все, він одразу відчує полегшення. Щоправда, не надто надовго — до вечора, у кращому випадку до ранку. Але відзавтра будемо проводити по два сеанси зцілення — зранку та ввечері. Тож він постійно буде себе відчувати нормально, принаймні проти того, що відчуває зараз.
— Правда? — втрутилася Марина, стискаючи хустинку у руках.
— Цілковита, — відповів Володимир. — Скільки всього знадобиться часу на повне зцілення, я поки що сказати не можу. З Вікою ми проводили сеанси майже щодня більше трьох місяців. Але воно того варте — самі можете це бачити.
Марина щось хотіла сказати, але Володимир зупинив її:
— Щодо грошей, — подивився він на Івана, — хіба Ігор не сказав вам, що за зцілення дітей я гроші не беру? І вважаю це нормальним.
— Ігор це казав, але я думав... — почав Іван.
— І даремно. У мене є певні принципи. А гроші, як з'ясувалося нещодавно, заможні дорослі готові платити в кількості, яку я навіть ніколи й не уявляв. І єдине, чому я ще не цілюю всіх, кого зможу, — це необлаштованість місця, де буду це робити. Хоча лікарня вже будується. До того ж я й сам постійно вчуся, опановуую власні здібності.
Він встав, підійшов до Льоші:
— Пропоную всі інші запитання відкласти. Бачу, подорож Льоші далася нелегко. Тож прошу дати можливість йому трохи допомогти.
Володимир запросив хлопчика у крісло, сам сів у сусіднє. Льоша виглядав виснаженим — бліда шкіра, синюваті губи, важке дихання. Хлопчик боявся, це було видно. Але водночас у його очах жевріла надія — адже він бачив Віку, бачив, що колись хвора дівчинка тепер здорова й весела.
— Не бійся, — тихо сказав Володимир. — Це не боляче. Ти просто сидітимеш і відпочиватимеш.
Хлопчик кивнув.
Володимир заплющив очі, присутні трохи відволікали, дозволив другому, енергетичному «я» вийти. Світ набув нових барв — навколо кожної людини, кожного предмета з'явилися м'які пастельні кольори аур.
Аура Льоші була тьмяною, приглушеною. Блакитно-зелені відтінки, що мали бути яскравими в здорового хлопчика, виглядали вицвілими, немов старе полотно. Золотисто-жовті потоки енергії ледве жевріли. М'які бежево-рожеві відтінки життєвої сили були такими блідими, що місцями майже зникали.
Володимир перевів погляд на серце. Там картина була ще гіршою. Там, де мало бути насичене рожево-золотистие світіння з ритмічною пульсацією, розташовувалася темна, майже чорна пляма. Вона пульсувала нерівно, тремтіла, немов рана на тілі. Навколо неї кольори аури переходили в темно-сіруваті, нездорові відтінки.
Це була вроджена вада — дефект міжшлуночкової перегородки, якщо судити з розташування темної плями. Серце працювало з величезним навантаженням, намагаючись компенсувати те, що не могло працювати правильно через анатомічний дефект.
«Трохи не так, як у Віки, — подумав Володимир. — Але принцип той самий».
Він випустив першу хвилю енергії — м'яку, обережну. Вона розлилася блакитно-золотистим сяйвом, пройшла через його власну ауру й потекла до аури Льоші. Їхні аури торкнулися, немов дві мильні бульбашки, що зустрілися краями, і утворився канал.
Він, як і зазвичай, провів декілька циклів енергії по тілу Льоші. Потім Володимир спрямував енергію в серце хлопчика. Темна пляма немов здригнулася, кольори навколо неї трохи посвітлішали. Він пустив другу хвилю, третю, четверту — кожна проходила через канал, насичуючи виснажену ауру хлопчика життєвою силою.
Поступово блакитно-зелені відтінки ставали насиченішими. Золотисті потоки енергії оживали, починали рухатися швидше. Рожево-золотистие сяйво серця ставало яскравішим, хоча темна пляма залишалася — її не можна було усунути за один сеанс.
Володимир працював близько двадцяти хвилин. Він знав, що не варто перенапружувати хлопчика — організм мав звикнути до припливу енергії. За його спиною тихо плакала Марина, застиг у нерухомості Іван, маленький Вадик притулився до матері.
Нарешті Володимир розплющив очі, повертаючись у звичайну реальність. По аурі хлопчика було помітне покращення — кольори стали більш насиченими, яскравішими. Володимир знав, що, на жаль, це ненадовго. Аура намагатиметься повернутися до звичного стану, особливо при вроджених вадах. Але поки що, як вирішити цю проблему швидко, не знав. Тільки шляхом постійного стимулювання, багаторазовими повторюваннями.
Сам Льоша просто дихав. Не хапав ротом повітря, як до цього, а просто нормально дихав. Синюшність з його губ теж зникла, повернувши натуральні кольори.
Марина стискала власне горло й тихо плакала. Іван намагався щось сказати, але не міг видавити жодного слова. Він просто дивився на сина широко розплющеними очима.
Доки всю цю напружену ситуацію не змінила Віка. Вона підійшла до крісла з хлопцем, стукнула його долонею по плечу:
— Не бійся, малий! Дядя Володя витягнув мене, тепер і тебе зцілить.
Потім повернулася до дорослих:
— Ні, ну дійсно, давайте замість сліз краще відсвяткуємо тортом початок Льошиного зцілення!
Володимир потріпав її по голові:
— Молодець, Вікторіє. Підтримую.
А сам думав, скільки цій маленькій, але вже неймовірно дорослій дівчинці довелося пережити, щоб у цьому віці так розуміти ситуацію. Він був вдячний їй за допомогу. Вона зробила те, що він не завжди міг — розрядила атмосферу, повернула думки людей до позитиву.
Віра підхопилася й з допомогою дівчат, що працювали в них, швиденько організувала стіл з усім необхідним до чаю. Був торт та тістечка, бутерброди та нарізка, фрукти. Було затишно та приємно. Льоша їв із апетитом — вперше за довгий час йому хотілося їсти. Марина не відводила від нього очей, немов боялася, що все зникне, якщо вона відверне погляд.
Пройшов липень з пікніком на день народження Каті. Володимир із задоволенням спостерігав, як його онука росте — вже така доросла, чотири роки. Вона бігала з іншими дітьми, сміялася, їла морозиво. Звичайне дитяче щастя, яке для Володимира тепер мало особливий смак — він знав, скільки дітей позбавлені навіть цього простого щастя через хвороби.
У серпні був день народження Віки — тринадцять років, вже майже доросла. Святкували в Ігоря вдома. Загалом усе було схоже на свята Нового року, за винятком снігу та ялинки. А ще замість Григорія з Оленою була родина Ковальчуків. Щоправда, без Івана — той, хоч і приїздив провідати дружину з дітьми, але справи не дозволяли робити це надто часто.
Володимир із задоволенням спостерігав, як Льоша стрибає через сходинки й намагається наздогнати Віку. Діти грали в догонялки у великому дворі, їхній сміх лунав у вечірньому повітрі. Онуки самого Володимира бігали вслід за старшими дітьми. Зцілення Альоші, по суті, було вже завершено, залишалося закріпити результат. І тільки мати хлопця й досі невіруюче дивилася на одужання сина, все боялася, що хвороба ось-ось повернеться.
За столом гості ділилися враженнями. Віка розповідала про школу, про друзів, про те, як тепер може займатися спортом. Льоша слухав її, затамувавши подих — для нього це була мрія, яка ще місяць тому здавалася недосяжною.
— Я хочу займатися футболом, — несміливо сказав він.
— Чудова ідея! — підтримав його Володимир. — Ти вже цілком здоровий.
Марина поблідла:
— Але ж серце... Раптом...
— Серце Льоші тепер таке ж здорове, як у будь-якого хлопчика його віку, — твердо сказав Володимир. — Вада усунена. Він може жити повноцінним життям.
За тиждень після свята Володимир оголосив, що його робота повністю завершена. Льоша може навіть встигнути на перше вересня до школи — вперше за все його життя він піде до класу не як хворий хлопчик, а як звичайна здорова дитина.
Іван знову підняв тему грошей:
— Може, я не такий заможний, як Ігор, але бізнес свій є. Для операції гроші давно готові. Я не можу не віддячити вам.
— Іване, знову ти за своє, — зітхнув Володимир. — Ну якщо так сильно бажаєш заплатити... Ну от диви, ви однаково з якимось фондом чи співтовариством спілкувалися, готуючись до трансплантації. Як тобі ті гроші так жмуть, переведи їх туди чи в якийсь інший благодійний фонд. Можливо, ті гроші когось врятують.
Іван мовчав, обдумуючи слова.
— Мені важко зрозуміти ваше ставлення до оплати, — нарешті сказав він. — Але ваша думка слушна. Раз ви відмовляєтеся, то так і зроблю.
Володимир знав, що не всі його розуміють. Для багатьох заможних людей він був незрозумілою аномалією — людиною, що відмовляється від грошей. Але для нього це було питанням принципу. Діти не винні в тому, що народилися хворими. Допомагати їм безкоштовно було для нього так само природно, як дихати.
А заможні дорослі, які могли заплатити будь-які гроші за здоров'я, — це інша справа. Вони свідомо обирали його послуги, розуміючи їхню цінність. І ці гроші йшли на будівництво лікарні, де він зможе допомагати ще більше людям.
Ковальчуки від'їхали додому. Льоша махав з вікна автівки, усміхаючись широкою усмішкою. Марина теж усміхалася — вперше за багато місяців її обличчя не було спотворене тривогою. Іван міцно тиснув Володимирові руку на прощання, не знаходячи слів, щоб висловити вдячність.
Володимир дивився, як їхня машина зникає за поворотом. На місці майбутніх домівки та лікарні були закладені фундаменти. Будівництво йшло повним ходом — в наступному році мали підняти стіни. Та й взагалі закінчити будівництво. А за пару днів повинен був приїхати новий заможний пацієнт.
Життя продовжувалося. І з кожним днем Володимир усе більше розумів, що його шлях — це не випадковість. Це його призначення. Зцілювати, допомагати, повертати людям надію. І кожна врятована дитина, кожна щаслива усмішка, кожна вдячна сльоза матері — це те, заради чого варто було пройти весь цей важкий шлях від шахтаря до цілителя.
Він повернувся до будинку, де на нього чекала Марина. Вона усміхнулася:
— Ну що, готовий до нових пацієнтів?
— Завжди готовий, — відповів Володимир.
І це була правда.