Розділ 19

Розділ 19
Квартиру діти підібрали за тиждень. Чотирикімнатна, в будинку Мирошникових — інший під'їзд, але поруч. Володимир стояв посеред порожньої вітальні, озираючись. Високі стелі, великі вікна, світло лилося потоками. Хороша квартира. Простора.
— Тату, — Ольга показала рукою на кімнату праворуч, — он там твій кабінет буде. Найбільша кімната, з виходом на балкон.
Володимир пройшов, зазирнув. Справді велика. Квадратів тридцять, якщо не більше. Вікна на південь — світла вистачить.
Наступні три дні облаштовували. Меблі привезли швидко — гроші вирішували все. Володимир дивувався, наскільки простішим стає життя, коли не треба економити на кожній дрібниці. Просто взяв і придбав. Сьомий десяток розміняв, а такого раніше не було. Навіть у нульових, коли в шахті непогано платили — тисяча в перекладі на долари за місяць виходила, — усе одно не порівняти з теперішнім.
Місце для зцілювання та медитацій облаштували ближче до вікна. Пара крісел та добротна акустична система. Замість телевізора на стіні навпроти крісел — величезний акваріум. Два метри завширшки, метр заввишки, але тонкий — сантиметрів тридцять углиб. Кріпився до стіни, займав майже всю площу. Усередині — підводний світ. На дні — білий пісок, кілька невеличких каменів, покритих зеленим мохом. Посередині — керамічна печера з трьома входами, біля неї — кущ штучних водоростей, що хитаються від руху води. Зліва — баштоподібна конструкція з коричневої кераміки, обплетена тонкими зеленими рослинами. Підсвітка — м'яка, блакитна, з легким переходом у зеленувату. Компресор тихо булькав, випускаючи бульбашки повітря — вони піднімалися до поверхні, виблискуючи у світлі.
Рибки — скалярії з їхніми трикутними плавцями повільно пливли між рослинами. Неони — маленькі, блакитні з червоною смужкою — зграйкою снували біля печери. І кілька гурамі — золотаві, з довгими вусиками-плавцями.
Неподалік від крісел — невеличкий диван. М'який, з подушками. Для родичів пацієнтів — щоб сиділи, спостерігали, менше хвилювалися.
Квіти — усюди. На підвіконні, на підлозі у великих вазонах, на стінах у кашпо. Фікус біля дверей, монстера в кутку, папороті на стінах. Зелень, життя, свіжість.
— Любий, — Марина зазирнула в кабінет, — як тобі?
— Чудово, — Володимир усміхнувся. — Справді чудово.
Решту кімнат облаштували швидко. Спальня для них з Мариною — просто, без зайвого. Ліжко, шафа, трюмо. Кімната для онуків — яскравіша, з іграшками, дитячими меблями. Зала — диван, крісла, телевізор, стіл.
За три дні все було готове.
Ігор зателефонував увечері того самого дня, коли вони закінчили розпаковувати речі.
— Володимире Олександровичу, — почав він, — знайомий батька вже в Дніпрі. Можете прийняти сьогодні?
— Сьогодні? — Володимир глянув на годинник. — Коли?
— За годину під'їдемо до вас. Підійде?
— Підійде, — кивнув Володимир.
За годину автівка зупинилася біля під'їзду. Ігор супроводжував гостя — допомагав вийти з машини, піднятися на четвертий поверх.
Чоловік років вісімдесяти. Високий, але зігнутий віком. Широкі плечі, що колись були могутніми, тепер трохи опущені. Сива борода акуратно підстрижена, коротка стрижка. Обличчя вольове — великий ніс, квадратна щелепа, глибокі зморшки біля очей і рота. Одягнений дорого. Темно-синій костюм з тонкої вовни, біла сорочка, краватка. На зап'ясті — золотий годинник. Туфлі начищені до блиску. Але очі... Очі видавали проблему. Сірі, колись пронизливі, тепер затьмарені. Дивився наче крізь серпанок. Прищурювався, намагаючись розгледіти обличчя Володимира.
— Дмитро Іванович Соколов, — він простягнув руку. Потиск міцний, впевнений, попри вік.
— Володимир Олександрович Січовий, — Володимир потиснув руку. — Прошу, проходьте.
Вони пройшли до кабінету. Дмитро Іванович обережно сів у крісло, озираючись.
Володимир сів поряд, уважно роздивився ауру гостя.
Загалом непогано для віку. Блакитно-зелені відтінки присутні, золотаві потоки теж. Але... тьмяніші, ніж мали б бути. Вік бере своє. Очі — от там проблема. Аура навколо них темна, сіра, майже чорна в деяких місцях. Хребет — темні плями в попереку, в шийному відділі. Серце — бліда аура, нестабільна пульсація.
— Що саме вас турбує найбільше? — запитав Володимир.
— Зір, — одразу відповів Дмитро Іванович. — Бачу все гірше. Лікарі кажуть — катаракта. Пропонують операцію. Але... — Він зробив паузу. — Мені вісімдесят два. Серце не те. Ризик високий.
— Зрозумів, — кивнув Володимир. — З очей тоді й почнемо, все інше зараз фоном, трошки. Потім розберемося.
Перший сеанс тривав годину. Володимир методично пропускав хвилі енергії через тіло Дмитра Івановича, концентрувався на проблемних місцях. Спочатку загальне відновлення — від пальців ніг до маківки. Потім — очі. Кожне окремо. Довго, акуратно, обережно.
Аура світлішала. Повільно, але помітно.
Коли закінчили, Дмитро Іванович розплющив очі, озирнувся. Обличчя змінилося — здивування, недовіра.
— Хм. Микита казав, а я не вірив. Думав, що геть усі шарлатани, а ти диви.
Він подивився на акваріум.
— Ого, навіть окремих рибок можу бачити, не чітко, але...
Володимир усміхнувся:
— Всі так, спочатку не вірять. Але повинен попередити: на ранок бачити будете знов гірше. Хоча й не так, як було. Що ще по вас, з того що бачу... — Він замислився. — Тиждень. Може, трошки більше. Очі складні. Кожне треба відновлювати окремо, а це час.
Дмитро Іванович кивнув, не відриваючи погляду від акваріума. Дивився на рибок, на рослини, на бульбашки повітря — наче вперше в житті бачив.
Наступні десять днів він приїжджав двічі на день. Ранок і вечір. Володимир працював методично — очі, серце, печінка, хребет, суглоби. Повільно, послідовно. Після кожного сеансу покращення ставало очевиднішим. Дмитро Іванович ходив рівніше, дихав легше. А головне — бачив. На п'ятий день зір було повністю відновлено.
Після останнього сеансу вони сиділи в кабінеті, пили чай. Дмитро Іванович дивився на Володимира уважно — тепер без прищуру, чітко.
— Дякую, — сказав він просто.
Він помовчав, потім продовжив:
— Тепер про гроші. Скільки?
Володимир розвів руками:
— Відверто кажучи, ви всього третя людина, якою я займався за гроші. Та й то першими були батьки Ігоря, а там своя історія. Тож я навіть не знаю, що вам і відповісти.
Дмитро Іванович усміхнувся:
— Шановний Володимире, дозвольте дати вам пораду. — Він нахилився вперед. — Ви унікальний фахівець. Таких послуг із гарантованим результатом більше ніде немає. Я це на собі бачу — такого зору в мене не було й змолоду.
Він зробив паузу.
— Вам нема чого соромитися, беручи гроші. Як вам сума в сто п'ятдесят тисяч доларів на рахунок?
— Це... Дякую за пораду. Микита Ігорович казав те саме. І суму ту саму називав. Але я раніше ніколи про такі гроші навіть не думав. Не уявляв.
— О, повірте, це ненадовго, — засміявся Дмитро Іванович. — До хорошого звикається швидко.
— Навіть не сумніваюся, — усміхнувся Володимир. — Але не так одразу.
Він помовчав, потім додав:
— Дмитре Івановичу, в мене до вас прохання.
— Слухаю.
— Якщо комусь будуть потрібні мої послуги — то одне. Але зайвого розголосу... — Володимир завагався. — Я б не хотів.
Дмитро Іванович уважно подивився на нього:
— Так, я вас розумію. — Він кивнув. — А самі ви розумієте, що довго ваші здібності секретом не будуть?
— Звісно, розумію. Але поки що не готовий до уваги держструктур.
— Он ви про що, — Дмитро Іванович усміхнувся похмуро. — Так, ці свого не випустять. Що ж, обіцяю — зайвого розголосу від мене не буде.
Потім, посміхнувшись:
— Але від заможних клієнтів ви не відмовитеся?
— Так, гроші потрібні, — погодився Володимир. — Є думка відкрити лікарню нетрадиційної медицини.
— Ха! — Дмитро Іванович аж засміявся. — І як ви собі це уявляєте без розголосу?
— Так вона буде з нуля. Поки побудують... — Володимир розвів руками. — Перші клієнти, скоріше, як і ви — за рекомендацією. То часу пройде чимало. А там, як ви й сказали, все одно про мене вже буде відомо.
Дмитро Іванович кивнув, визнаючи слушність аргументу.
За кілька днів подзвонила Світлана Володимирівна.
— Володимире, — почала вона, — ми з Микитою зараз в Іспанії. В нас тут маєток, тож і знайомих чимало.
— Слухаю, — Володимир чекав.
— Я тут спілкувалася зі знайомою... — Світлана Володимирівна зробила паузу. — Я вас порекомендувала. Вона вам сьогодні буде дзвонити о п'ятій.
— Добре, буду чекати.
— Тільки врахуйте, — попередила Світлана Володимирівна, — вона англійка. Українською не розуміє.
Володимир замислився:
— Розуміння — не проблема. Сам я, правда, не дуже розуміюся на англійській, але й син, і донька нею володіють.
— Чудово. Тоді очікуйте на дзвінок.
Рівно о сімнадятій зателефонували. Володимир передав трубку Ользі.
— Hello? — Ольга перейшла на англійську плавно, без затримки. — Yes, this is Olga. One moment, please.
Вона прикрила трубку долонею, повернулася до батька:
— Леді Елеанора Вінтроп. Питає, чи можете прийняти її завтра.
— Можу, — кивнув Володимир. — Коли зручно?
Ольга перепитала, потім:
— Вона зупинилася в готелі "Цунамі". Може приїхати о десятій ранку.
— Підходить.
Наступного дня о десятій ранку Володимир з Ольгою чекали в квартирі. Марина приготувала чай, поставила на стіл печиво — на випадок, якщо гостя захоче.
У двері подзвонили рівно о десятій.
Леді Елеанора Вінтроп була жінкою, якій дати вік було складно. Офіційно — сімдесят вісім. Виглядала на шістдесят, може, трохи більше.
Висока, струнка. Волосся зібране в елегантний пучок. Обличчя аристократичне — тонкий ніс, високі вилиці, виразні губи. Зморшки присутні, але м'які, ніжні — наче від посмішок, а не від турбот.
Одягнена бездоганно. Світло-бежевий костюм з тонкої вовни, під ним — кремова блузка з мереживним коміром. На шиї — перлове намисто, у вухах — невеличкі діамантові сережки. Руки в тонких шкіряних рукавичках, у правій — елегантна сумочка.
Постава — пряма, рухи — плавні, впевнені. Навіть у віці вона тримала себе як королева.
— Good morning, — привітно усміхнулася вона, заходячи.
— Good morning, Lady Eleanor, — Ольга простягнула руку. — Please, come in.
Вони пройшли до кабінету. Леді Елеанора оглянула приміщення схвально:
— Beautiful, — промовила вона, дивлячись на акваріум. — Very calming.
Вона сіла в крісло, склала руки на колінах. Володимир сів поруч. Ольга пристроїлася на стільці — перекладати.
Володимир почав роздивлятися ауру.
Ну, перш за все серце, тут без варіантів: тьмяна аура, бляклі кольори.
Шлунок — темна пляма, майже чорна. Виразка, мабуть, велика.
Загалом аура тьмяніша, ніж має бути. Вік плюс хвороби.
Він почав перший сеанс. Повільно, акуратно. Загальне відновлення спочатку, потім — серце, шлунок, решта.
Леді Елеанора сиділа із заплющеними очима. Обличчя розслаблене, дихання рівне.
Коли закінчили, вона розплющила очі, усміхнулася і почала говорити.
— Вона почувається легше, немов щось важке прибрали з грудей, — перекладала Ольга.
— Скажи їй, що знадобиться тиждень, може, більше.
Ольга перекладала. Леді Елеанора кивнула, погодилася.
Після того як гостя пішла, Володимир з Ольгою залишилися на кухні. Пили чай.
— Тату, — Ольга подивилася на батька серйозно, — а ти розумієш, що за твоїх теперішніх можливостей мови не тільки можна, а й треба опановувати?
Володимир здивовано підняв брову.
— Я про англійську. Про будь-які інші мови. — Ольга нахилилася вперед. — Тату, у тебе другий потік свідомості. Ти можеш обробляти інформацію швидше, ніж звичайна людина. Чому б не використати це для вивчення мов?
Володимир замислився. Справді. Він використовує другий потік для зцілювання, для розвитку здібностей. А для мов... не думав.
— Ти права, — зізнався він. — Цей момент якось упустив. Треба виправляти.
Ольга усміхнулася:
— Ось і добре. Почни хоча б з англійської. Заможних клієнтів з-за кордону буде більше.
Володимир кивнув. Доня права.
Наступного тижня з леді Елеанорою все пройшло гладко. Двічі на день — ранок і вечір. Ольга супроводжувала, перекладала.
Англійка відновлювалася швидко. Після третього сеансу сказала, що серце більше не болить. Після п'ятого — що шлунок теж. Після сьомого — що відчуває себе на двадцять років молодшою.
— You are a miracle worker, Mr. Sichovyi, — сказала вона на прощання, тиснучи руку Володимиру.
— Ви чудотворець, містере Січовий, — перекладала Ольга, усміхаючись.
Володимир скромно похитав головою:
— Я просто роблю що можу.
Ольга переклала слова батька.
На його прохання леді Елеанора пройшла обстеження в одній з приватних клінік Дніпра. Результати підтвердили — серцева недостатність зникла, виразка загоїлася, загальний стан організму значно покращився.
Вона заплатила ту саму суму — сто п'ятдесят тисяч доларів. Без торгів, без вагань. Просто перерахувала на рахунок.
— Thank you again, — сказала вона на прощання. — And I will tell my friends.
Навіть Володимир зрозумів, що йому дякують, без перекладу. Та й слово friends не потребувало для нього перекладу: каже, що вона розповість друзям.
Квартира поступово ставала домом. Марина готувала, Володимир приймав пацієнтів. Онуки приходили щодня — бігали коридорами, гралися, сміялися.
Увечері вся компанія збиралася за столом. Обговорювали плани, будівництво, майбутнє.
— Тату, — Ольга подивилася на список, що лежав на столі, — а ти впевнений, що восьми спалень вистачить?
— Вісім? — Андрій засміявся. — Та це ж палац буде!
— Ні, це розумно, — втрутився Микола. — Три подружжя — три спальні. Три дитячих. Плюс дві гостьові. Логічно.
Вони обговорювали деталі. Веранда з каміном, як в Ігоря, хай і менша, — так, обов'язково. Прибудова з парильнею — теж.
Щодо лікарні теж усе поступово складалося. Володимир систематизував побажання:
— Давайте розберемося, чого ми саме бажаємо, — почав він. — Перше питання до Наталії. Наташ, ти з нами? Хочеш працювати в лікарні?
— Звісно, — одразу відповіла Наталія. — Могли б і не запитувати.
— От і добре. — Володимир кивнув. — Тож ми маємо двох дипломованих лікарів — Ольгу та Наталію. На них прийом пацієнтів. Краще мати уяву, з чим нам працювати. Та й людям спокійніше буде. Тож два кабінети вже до списку.
Він зробив паузу, продовжив:
— Далі — кабінет для зцілювання. Так, зараз лише я можу цим займатися. Але Марина вже за пару місяців, з тим прогресом, що має, зможе самостійно почати зцілювати. А до того як будівля буде готова, ще хтось із вас до нас долучиться. Згодом взагалі ви всі до нас приєднаєтеся — впевнений у цьому.
— Але навіть я на сьогодні не готовий займатися зціленням більше трьох людей на добу, — додав Володимир. — Тобто максимум буду займати кабінет три години. Враховуючи, скільки нас разом, нам знадобиться два таких кабінети. Та й то не скоро. А потім один кабінет для прийому можна буде переобладнати.
— Отже, це чотири приміщення. Потрібна кімната для охорони. Пара санвузлів. Це перший поверху.
— На другому пропоную зробити дві чи три кімнати, де зможуть жити приїжджі, доки зцілюються, — продовжив Володимир. — Для догляду за ними згодом будуть потрібні медсестри — це ще кімната. Пара санвузлів, пара ванних кімнат.
Він зробив паузу.
— Ну й минула війна додала обов'язкове — укриття. Тож ще по підземному поверху в обох будівлях. Там і гаражі хай будуть.
— Тату, — запитала Ольга, — а як ти уявляєш розташування всіх цих приміщень?
— Та ніяк не уявляю. Для цього існують фахівці. Ми їм наші побажання, а вони нам готують проект. Ну а як проект буде готовий і нас усе влаштує, то і будівельникам робота буде.