Розділ 18

Розділ 18
Новий рік в особняку Ігоря перевершив усі очікування. Ялинка у дворі мерехтіла гірляндами, відблиски кольорових вогників танцювали на снігу. Будинок теж сяяв святковими прикрасами — від колон біля входу до найвищої башточки.
Малеча була в захваті. Катя, Діма й Ганна носилися коридорами, вивчаючи кожен куточок триповерхового будинку. А Віка з радістю стала їхнім провідником у цьому дослідженні.
— Он там, — показувала вона на сходи, що вели на другий поверх, — у мене кімната. Хочете подивитися?
— Хочу! — верещала Катя, вже біжучи вгору.
Діма намагався не відставати, хоча сходинки для його коротеньких ніжок були занадто високими. Ганна повзла за ними, сміючись.
Дорослі сиділи за святковим столом на критій веранді. Компанія зібралася чималенька. Крім господарів — Ігоря з Веронікою, — були Володимир з Мариною, Микола з Іриною, Ольга з Андрієм. Наталія теж прийшла — вона вже стала частиною їхньої дружньої компанії. І Григорій з дружиною Оленою.
Діти гралися в схованки — особняк для цього підходив ідеально. Безліч кімнат, коридорів, закутків. Віка ховалася разом з малечею, показувала найкращі місця, сміялася так щиро, так безтурботно, що Вероніка не могла стримати сліз радості.
— Дивись, — тихо сказала вона Ігорю, показуючи на доньку. — Коли востаннє ти бачив її такою?
Ігор стиснув руку дружини, не довіряючи голосу.
Час до півночі летів непомітно. Діти бігали, дорослі розмовляли, жартували, згадували минуле, мріяли про майбутнє.
Ближче до одинадцятої вечора малеча почала втомлюватися. Ганна перша — заснула на руках у Іри. Діма теж позіхав, потер очі кулачками. Катя намагалася триматися, але очі самі заплющувалися.
— Ходімо, малята, — Ольга підвелася. — Час спати.
— Не хочу-у-у, — протяжно забурчала Катя. — Я ж доросла...
Але через п'ять хвилин, коли її поклали на диван в одній з кімнат на другому поверсі, заснула миттєво. Діма поруч теж солодко сопів. Ганна навіть не прокинулася, коли її переклали.
Тільки Віка залишилася за столом з дорослими. Їй уже дванадцять — майже доросла. Вона сиділа поруч з батьками, сяяла від щастя.
Опівночі всі підвелися, підняли келихи.
— За Новий рік! — сказав Андрій.
— За 2031-й! — підтримав Микола.
— За здоров'я! — додала Марина.
Вони випили, привітали один одного. Потім знову сіли за стіл.
Ігор підвівся, постукав ложечкою по келиху, привертаючи увагу.
— Я хочу підняти цей келих за справжнього чарівника, — почав він урочисто. — За людину, що врятувала нам доньку. За того, хто повернув нам з дружиною сенс життя. — Він подивився прямо на Володимира. — За вас, Володимире Олександровичу!
Віка підскочила зі свого стільця так різко, що ледь не перекинула келих. Підбігла до Володимира, обійняла його міцно. Сльози текли по її щоках.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую вам.
Володимир обійняв дівчинку за плечі, відчуваючи комок у горлі. Всі мовчки дивилися на цю сцену. Марина витирала сльози. Вероніка плакала відкрито. Ігор стояв, стискаючи келих так, що білішали костяшки пальців.
Потім усі почали приєднуватися до тосту. Підносили келихи, пили, усміхалися.
Володимиру було й ніяково, й приємно водночас. Він не звик до такої уваги, до такої вдячності. Але розумів — для цих людей він справді зробив диво.
Трохи пізніше чоловіки вийшли на вулицю. Хтось курити, інші просто за компанію — подихати свіжим повітрям після ситної вечері.
Ігор підійшов до Володимира, відвів трохи осторонь від решти.
— Тут таке діло, — почав він трохи несміливо. — На днях приїдуть мої батьки.
Володимир кивнув, слухаючи.
— Вони зараз подорожують світом, — продовжив Ігор. — Батько вийшов від справ, цього року передав мені бізнес. Відтоді вони з мамою більше за кордоном, ніж удома. І відверто кажучи, поки що не збиралися сюди приїжджати.
Він зробив паузу, потер обличчя долонею.
— От тільки... Батько подзвонив мені позавчора й влаштував рознос. Питав, коли це Віці зробили операцію й чому я йому не повідомив про це. Я сказав, що ніякої операції не було, тому й сповіщати не було про що.
— Батько здивувався: як не було? Віка ж сказала, що вже майже здорова, що відчуває себе чудово. Коротше, довелося мені розповісти батькові про вас. Про те, що доньці дійсно краще. Без операції. Без трансплантації.
Він подивився на Володимира винувато:
— От вони з мамою й приїздять незабаром. Батько хоче поспілкуватися з вами особисто. А людина він непроста. Характер... доволі важкий. Звик керувати, наказувати. Може бути різким.
Володимир усміхнувся:
— Ну що ж, рано чи пізно він все одно дізнався би. Тож усе нормально.
— Дякую за розуміння, — Ігор видихнув з полегшенням.
— Ну а якщо в батька, ти кажеш, важкий характер, то давай зробимо так, — Володимир замислився на мить. — Проведіть нове обстеження Вікторії. Повне. І на приїзд батьків запросіть мене та вашого лікаря під'їхати. Це буде... переконливіше.
Ігор кивнув:
— Слушна думка. Так і зробимо.
За чотири дні ця зустріч відбулася.
Коли Григорій привіз Володимира до особняку Ігоря, у дворі вже стояла інша автівка — скромна «Тойота». Олексій Петрович, сімейний лікар, приїхав на прохання Ігоря.
Вероніка з Вікою привітали Володимира на порозі.
— Проходьте на веранду, — усміхнулася Вероніка. — Олексій Петрович уже там.
Володимир піднявся на третій поверх, пройшов крізь спортзалу та зону відпочинку. Веранда зустріла його затишком — вогонь у каміні, плетені крісла з подушками, панорамні вікна з видом на засніжений двір.
Олексій Петрович сидів в одному з крісел, тримаючи в руках чашку з чаєм. Чоловік років п'ятдесяти, худорлявий, з акуратною сивиною на скронях. Окуляри в тонкій оправі, уважний погляд. Одягнений просто, але охайно — светр, джинси.
— Добрий день, — він підвівся, простягнув руку. — Олексій Петрович Коваленко.
— Володимир Олександрович Січовий, — Володимир потиснув руку. — Приємно познайомитися.
Вони сіли, обмінялися кількома фразами про погоду, про новорічні свята. А незабаром почули звук двигуна — у двір заїхала чорна БМВ Ігоря.
З машини вийшли троє.
Сам Ігор та його батьки.
Чоловік років сімдесяти, кремезний, широкоплечий. Сива борода акуратно підстрижена, коротка стрижка. Обличчя вольове, з різкими рисами — великий ніс, квадратна щелепа, проникливі сірі очі. Одягнений дорого — кашемірове пальто, під ним костюм темно-синього кольору. На зап'ясті виблискував золотий годинник.
Жінка поруч — років на п'ять молодша за чоловіка, але виглядала значно молодшою. Струнка, елегантна. Світле волосся зібране в ідеальну зачіску. Макіяж ненав'язливий, але бездоганний. Шуба з норки, під нею дорога сукня. На шиї — перлове намисто, у вухах — діамантові сережки. Руки в шкіряних рукавичках, але навіть крізь них угадувалися персні.
Люди, що звикли до достатку. До влади. До того, що їхнє слово — закон.
Вони піднялися на веранду. Ігор увійшов першим, батьки за ним.
— Тату, мамо, — почав Ігор, — знайомтеся. Володимир Олександрович Січовий. Ну а Олексія Петровича ви й так добре знаєте.
Батько Ігоря ступив уперед, простягнув руку:
— Микита Ігорович Козаченко.
Потиск був міцним, впевненим. Погляд — оцінюючим.
Володимир потиснув руку, відповів поглядом. Не опускаючи очей, не показуючи слабкості. Просто спокійно, рівно.
Мати подала руку наступною:
— Світлана Володимирівна. Дуже приємно.
Голос м'який, але в ньому відчувалася сталь. Жінка, що звикла керувати домом, родиною, життям.
Вони сіли. Микита Ігорович — у крісло навпроти Володимира. Світлана Володимирівна — поруч з чоловіком. Ігор — між ними. Олексій Петрович — трохи осторонь, спостерігаючи.
Повисла коротка тиша. Вогонь у каміні потріскував. За вікнами падав сніг.
Світлана Володимирівна раптом підвелася:
— Вероніко, доню, — звернулася вона до невістки, що стояла в дверях разом з Вікою. — Ходімо з онукою, розберемо покупки, що ми з Микитою привезли. Нехай чоловіки поспілкуються.
Вероніка кивнула. Вони з Вікою вийшли разом зі свекрухою.
Коли жіночі кроки затихли, Микита Ігорович повернувся до Володимира. Обличчя стало жорсткішим.
— А ти, я так розумію, місцевий Мерлін? — кинув він різко.
— Тату! — Ігор аж здригнувся.
— А ну циц! — обірвав його Микита Ігорович. — Не таткуй мені.
Володимир спокійно подивився на нього. Не образився, не розсердився. Просто чекав.
— Ігорю, — звернувся він до господаря, не відриваючи погляду від батька того, — а ви вже передали нові результати обстеження Олексію Петровичу?
— Ні, — Ігор заворушився. — Результати тільки вчора були готові. Не встиг.
— Тоді пропоную віддати їх йому зараз, — Володимир нарешті перевів погляд на лікаря. — Він їх подивиться і дасть оцінку справжнього стану Вікторії. Думаю, тоді можна буде й поговорити. Без емоцій. По фактах.
Микита Ігорович хмикнув, але кивнув:
— Добре. Ескулапе, справа за тобою.
Олексій Петрович взяв у Ігоря папку з документами, сів у крісло й почав уважно вивчати. Перегортав сторінки, читав висновки, дивився на цифри аналізів.
Обличчя його змінювалося. Спочатку — просто увага. Потім — здивування. Потім — шок.
Він перечитав деякі сторінки двічі. Невірячи подивився на Ігоря, почав читати заново.
— Так не буває, — нарешті вимовив він тихо. — Це взагалі неможливо.
Всі дивилися на нього, чекаючи.
Олексій Петрович зняв окуляри, протер їх, одягнув назад. Подивився в папку знову.
— За результатами обстеження Віка... — голос затремтів. — Віка АБСОЛЮТНО ЗДОРОВА!
Він підвів голову, подивився на присутніх широко розплющеними очима:
— Але це неможливо. Вроджена вада серця не зникає просто так. Це... це...
Микита Ігорович слухав лікаря, переводячи погляд з Ігоря на Володимира. На обличчі боролися емоції — недовіра, надія, здивування.
— Це точно не розіграш? — різко спитав він. — Бо якщо розіграш, то неймовірно дурний!
— Ні, тату, — Ігор похитав головою рішуче. — Я б ніколи не жартував про здоров'я доньки. Ніколи. А те, що вона вже повністю одужала... — він подивився на Володимира з подякою. — Для мене це теж новина.
— Щодо «абсолютно здорова», — втрутився Володимир спокійно, — це не зовсім так.
Усі повернулися до нього.
— Насправді її енергетична частина, та, що зазвичай у книжках називають аурою, — він зробив паузу, — так, так, вона існує. Так от, її аура ще намагається повернутися до стану хвороби. Я поки що не вмію швидко закріплювати результат повністю. Тож наші сеанси з Вікою краще продовжити ще якийсь час.
Володимир подивився на Олексія Петровича:
— А в іншому, ну, з того що я бачу, все вже гаразд.
Настала тиша. Тільки вогонь у каміні трохи потріскував. За вікном падав сніг.
Олексій Петрович дивився на Володимира, наче той раптом заговорив мовою, якої лікар не розумів.
— Тобто... — почав він обережно. — Ви дійсно вмієте щось... позанаукове?
Володимир усміхнувся:
— Так ви ж самі щойно це довели, прочитавши результати обстеження Вікторії. — Він показав на папку в руках лікаря. — Чи, може, вважаєте, що в неї й не було вади серця?
— Ні, звісно ні, — Олексій Петрович похитав головою енергійно. — Жодного сумніву. Я сам її обстежував не раз. Бачив знімки, аналізи. Вада була. Серйозна. Операція неминуча. Просто... — він завагався. — Просто так не буває. Це просто неможливо.
Він замовчав, втупившись у папку.
Микита Ігорович сидів, дивився на Володимира. Обличчя поступово м'якшало. Гнів відступав, замість нього з'являлося... визнання.
— Зрозуміло, що нічого не зрозуміло, — нарешті промовив він. — Але головне, що онука здорова.
Він підвівся, підійшов до Володимира, простягнув руку:
— Вибачте за різкість на початку. Просто, як і сказав шановний Олексій Петрович, повірити в таке дійсно складно.
Володимир підвівся, потиснув руку, кивнув:
— Розумію. Я б сам не повірив, якби не відчував на собі.
Вони сіли назад. Атмосфера стала м'якшою, спокійнішою.
Микита Ігорович відкинувся на спинку крісла, задумливо подивився на Володимира:
— Але я був би не я, якби не спитав... — він зробив паузу. — Скільки коштували ваші послуги?
— Він відмовився брати гроші, — втрутився Ігор. — Каже, що з тих, хто воював, грошей брати не буде. А ще не буде за зцілення дітей.
Микита Ігорович підняв брову:
— Навіть так?! — Він задумався, потер підборіддя. — Позиція... незвична. Хм, з іншого боку...
Він подивився на Володимира пильніше:
— А що ви зможете сказати про моє здоров'я?
Останнім часом Володимир усе більше тренував здібності. Вже давно не треба було заплющувати очі, щоб перейти на другий зір, хіба що за звичкою. Він використовував другий потік свідомості й міг бачити одночасно й очима, і другим зором. Щоправда, це було ще незвичним — картинки накладалися одна на одну, іноді заважали. Тож коли ходив, поки що обидва зори не використовував.
Але тут, сидячи в кріслі, він із самого початку задіяв свої здібності. Тож уже роздивився аури присутніх.
— А щодо вас, — почав Володимир спокійно, — усе згідно з віком. Хіба що печінка трохи барахлить більше, ніж треба. По спині теж є питання. Праве плече...
Микита Ігорович аж здригнувся:
— Ну, плече — то ще з дев'яностих. Про спину та печінку я теж у курсі. Але ви дивуєте мене все більше та більше.
Він нахилився вперед:
— Так що скажете — як щодо підлікувати вже мене? Від мене ваші принципи дозволять прийняти гроші?
Володимир усміхнувся:
— З вас дозволять. — Він зробив паузу. — Щоправда, тут і роботи мені максимум на тиждень, якщо по годині щодня витрачати.
— Так не буває, — вперто повторив Олексій Петрович, дивлячись то на Володимира, то на Микиту Ігоровича. — Так не буває...
Але ніхто вже не звертав на нього уваги.
Домовилися, що Микита Ігорович з дружиною все одно будуть наїжджати провідувати онуку регулярно. Тож і сеанси Володимир зможе проводити тут, в Ігоря вдома. Спочатку Віку — закріпити результат. Потім батька Ігоря.
Щоправда, згодом додалася ще одна пацієнтка. Світлана Володимирівна також забажала пройти зцілення.
Вони обговорили графік, час сеансів. Потім Микита Ігорович підвівся, підійшов до вікна, подивився на засніжений двір.
— Залишилося обговорити фінансову сторону, — сказав він, не обертаючись.
Володимир теж підвівся:
— Слухаю.
— Чверть мільйона доларів, — Микита Ігорович обернувся, подивився прямо в очі. — За нас зі Світланою. Разом.
Володимир аж здригнувся:
— Це... це шалені гроші. Занадто багато.
— Тату правий, — втрутився Ігор. — Володимире Олександровичу, скажіть, а скільки, на вашу думку, коштує повний пакет послуг з трансплантації серця?
Володимир замислився:
— Ніколи про це не думав. Ну, може, п'ятдесят тисяч. Чи навіть сто. Але ж не чверть мільйона.
— Ні, не чверть мільйона, — Ігор похитав головою. — Тут ви праві. Тільки рахуйте в інший бік. Мінімум шістсот тисяч у зелених папірцях. А може, й за мільйон сума перескочити. Залежить від клініки, від черги, від... багатьох факторів.
Володимир шоковано подивився на Ігоря. Рот мимоволі розкрився.
— Тож запропонована батьком сума, — продовжив Ігор, — значно менша, ніж ми б заплатили в клініці. Я вам більше скажу — заможні люди самі, із задоволенням, будуть платити вам такі суми саме за ту роботу, що ви проведете з батьками. Це і є нормальна ціна. Вам треба буде до цього звикнути.
— Саме так, — підтвердив Микита Ігорович. — Усе чесно. Ви, як і казали, не брали гроші за онуку. Це виключно за нас зі Світланою. За наше зцілення.
Володимир мовчав, перетравлюючи інформацію. Чверть мільйона доларів. За тиждень роботи. Це... це більше, ніж він заробив за все життя в шахті.
— Я... я подумаю, — нарешті вимовив він.
— Думайте, — кивнув Микита Ігорович. — Але знайте — це не благодійність. Це справедлива плата за те, що ви робите.
Увечері вдома, у квартирі Ольги, зібралася вся звична компанія. Діти вже спали. Дорослі сиділи в залі — Володимир з Мариною, Микола з Іриною, Ольга з Андрієм, Наталія.
Володимир розповідав про зустріч з батьками Ігоря. Про скептицизм Микити Ігоровича. Про шок лікаря від результатів обстеження. Про пропозицію зцілити батьків.
А потім — про гроші.
— Чверть мільйона доларів, — повторив він, і голос здався чужим. — За тиждень роботи.
Настала тиша. Усі дивилися на нього з широко розплющеними очима.
— Скільки?! — Ольга аж підскочила. — Тату, ти серйозно?
— Серйозно, — кивнув Володимир.
— А ти знаєш, скільки коштує трансплантація серця? — спитав він, дивлячись на дітей.
Вони похитали головами.
— Мінімум шістсот тисяч доларів.
Знову тиша. Ще більш приголомшлива.
— Боже, — прошепотіла Іра. — Я навіть не уявляла...
— Тож батьки Ігоря платять менше, ніж заплатили б за операцію онуки, — Володимир розвів руками. — І це, за словами Ігоря, нормальна ціна для заможних клієнтів.
Микола раптом усміхнувся:
— Тату, а що якщо... — він обвів поглядом кімнату. — Що якщо ви з мамою переберетеся до Дніпра? Назовсім. Гроші ж на квартиру чи навіть будинок тепер будуть.
Марина одразу заперечила:
— Давайте спочатку купимо житло для вас. — Вона подивилася на сина, потім на доньку. — І ти, і Ольга винаймаєте квартири. А тепер можна купити й власні.
— Мамо, не про нас зараз мова, — Ольга похитала головою. — Ви ж...
— Не розумію, про що суперечка, — втрутився Володимир. — Наскільки я зрозумів натуру Микити Ігоровича, незабаром можна очікувати нового заможного клієнта на зцілення. Він вдячний за онуку, тож навіть не сумніваюся в ньому. А щодо переїзду...
Він подивився на Марину, вона кивнула, підтримуючи.
— Думаю, це слушна думка, — продовжив Володимир. — На ті гроші, що вже є, можна придбати домівку десь на околиці Дніпра. Не в центрі, звісно, але пристойну.
— І ми будемо поруч! — радісно вигукнула Ольга. — Нарешті!
Вони ще довго говорили про плани, про майбутнє. Атмосфера була піднесеною, сповненою надії.
Тиждень Володимир по вечорах їздив до Ігоря. Закріплював результат у Віки та займався зціленням Ігоревих батьків.
У понеділок Ігор відвозив Володимира з Мариною та дружину з донькою назад у Шахтарське. По дорозі Володимир сидів на передньому сидінні поряд з Ігорем, розповідав про прийняте рішення щодо переїзду.
— Це чудово, — усміхнувся Ігор. — Але я б порадив зробити інакше.
Володимир здивовано подивився на нього:
— Інакше?
— Зараз якраз іде розбудова нового котеджного містечка неподалік, — почав Ігор. — На березі Дніпра. Не таке елітне, як те, де живемо ми, але теж не з простих. Там можна викупити місця для будинків на всю вашу родину. Поруч один з одним.
Він зробив паузу, перевіряючи дзеркала.
— А головне — одразу розпочати будівництво невеличкої приватної лікарні, де ви й будете займатися зціленням.
Володимир завмер. Ідея вразила його своєю логічністю.
— Лікарня... — повторив він задумливо.
— Саме так, — кивнув Ігор. — Подумайте. Зараз ви приймаєте клієнтів удома. Це незручно. Потрібне місце, де ви будете це робити на постійній основі.
— Але ж навіть тих грошей, що я отримав, на все не вистачить, — Володимир похитав головою. — Будинок для родини — це одне. А ще й лікарня...
— Якщо переживаєте за гроші, то даремно, — Ігор усміхнувся. — Я залюбки дам вам суму, якої не вистачає. Як подарунок за Віку.
— Ні, — Володимир рішуче похитав головою. — Ми це вже обговорювали. Я не можу...
— Гаразд, гаразд, — Ігор підняв руку, не відриваючи погляду від дороги. — Тоді як щодо позики? Там питань не буде. Я ж усе-таки банкір. Оформимо все як належить.
Володимир замислився. Позика — це інша справа. Не благодійність, а ділові відносини.
— Таке, мабуть, можливо, — повільно промовив він.
— Чудово! — Ігор усміхнувся ширше. — Тоді домовилися. Я допоможу з пошуком ділянок, з будівельниками. У мене є знайомі — надійні, перевірені.
Решту шляху вони обговорювали деталі. Володимир слухав, кивав, а в голові крутилися думки.
Лікарня. Власна лікарня. Місце, де він зможе допомагати людям.
Додому вони повернулися ввечері. Володимир з Мариною залишилися самі.
Вони сіли на кухні, заварили чай. Звісно, Марина чула розмову між Ігорем та її чоловіком, тож не дивно, що вона розпочала про це.
— Це чудова ідея, — сказала вона. — Справді чудова.
— Ти так думаєш? — Володимир узяв її за руку.
— Звісно, — Марина стиснула його пальці. — Любий, подумай. Ти зможеш допомагати людям. А діти будуть поруч. Онуки. Уся родина разом. Ольга — дипломований лікар, Наталія, думаю, теж не відмовиться там працювати. Мої здібності теж ростуть. Незабаром зможу зцілювати в простих випадках.
Вона усміхнулася:
— Це ж те, про що ми мріяли.
Володимир кивнув. Серце наповнювалося теплом.
— Тоді домовилися. Будуємо і клініку, і великий будинок для всієї родини.
Наступні два тижні пролетіли в клопотах. Володимир з Мариною обговорювали плани переїзду. Дзвонили дітям, радилися. Микола з Ольгою підтримували ідею повністю.
— Тільки будуйте великий будинок, — сміялася Ольга. — Щоб усім вистачило місця.
А поки будуть будувати будинок та лікарню, Володимир вирішив зняти квартиру у Дніпрі, де вони поки що будуть з Мариною жити й за потреби приймати пацієнтів. Тож квартира потрібна простора і, бажано, поряд з дітьми.
Наприкінці другого тижня подзвонив Микита Ігорович.
— Володимире Олександровичу, — почав він. — У мене до вас прохання.
— Слухаю.
— Мій знайомий. Партнер по бізнесу. Теж потребує допомоги. — Микита Ігорович зробив паузу. — Він приїде до Дніпра за тиждень. Зможете подивитися?
Володимир усміхнувся. Так, як і передбачав — Микита Ігорович рекомендував його комусь.
— Звісно. Тільки, мабуть, трохи пізніше. Ми з дружиною вирішили переїжджати у Дніпро, тож діти зараз підбирають нам варіант оренди житла. Там облаштую кабінет і зможу прийняти вашого знайомця.
— А як вам такий варіант: ви переїжджаєте вже зараз до дітей, а зцілення будете проводити як і з нами, в Ігоря? З сином я домовлюся.
— Ну, можна і так.
Після розмови Володимир сидів, дивлячись на телефон. Марина підійшла, поклала руку на плече.
— Новий клієнт?
— Так, — кивнув Володимир. — Від Микити Ігоровича.
Вони переглянулися. Обоє розуміли — це тільки початок. Якщо один заможний клієнт рекомендує іншому, а той — третьому...
Потік пацієнтів буде рости.
За вікном падав сніг. Володимир дивився на засніжене місто й відчував — попереду щось велике. Щось важливе.
Лікарня. Будинок для всієї родини. Можливість допомагати ще більшій кількості людей. Благополуччя для всієї родини...
Це те, до чого він ішов так довго.