Розділ 17

Розділ 17
Приїхавши до Ольги з Андрієм у суботу вранці, Володимир з Мариною трохи погралися з онуками. Катя показувала дідусеві свої нові малюнки, Діма намагався розповісти щось дуже важливе, але незрозуміле. Ганна просто сиділа на колінах у баби, обіймала її за шию.
Після обіду Володимир пішов до спальні, зателефонував Григорію.
— Привіт, — почав він. — Це Володимир Олександрович. Батько твій казав, що ти хотів зі мною поговорити. Про доньку побратима.
— Так, так, — одразу відгукнувся Григорій. — Дякую, що погодилися. Можемо зустрітися сьогодні? Ігор дуже хвилюється.
— Можемо. Коли?
— За годину під’їдемо. Де ви зараз?
Володимир продиктував адресу. Григорій пообіцяв бути вчасно.
Через годину Володимир спустився у двір. Біля під'їзду стояв новенький БМВ — чорний, блискучий, дорогий. Поруч — двоє чоловіків.
Одного Володимир упізнав одразу. Григорій — син Петра. Вони кілька разів їздили до військових, до підрозділу, де той служив. Високий, широкоплечий, з короткою стрижкою. Зараз у цивільному — джинси, куртка, але постава видавала колишнього військового.
Другий — трохи старший, років тридцяти п'яти. Середнього зросту, худорлявий, обличчя напружене, темні кола під очима. Втома і тривога читалися в кожному русі.
— Володимире Олександровичу, — Григорій простягнув руку. — Дякую, що погодилися. Це Ігор. Батько Віки.
Ігор потиснув руку, кивнув:
— Дуже дякую. Не знаю, як ви ставитеся до таких... прохань. Але батько Григорія дуже наполягав. Й запропонував сідати в автівку, мовляв, по дорозі й поговоримо.
Вони сіли — Ігор за кермом, Григорій поруч, Володимир ззаду. Машина рушила.
— Ми з Ігорем, якщо чесно, — почав Григорій, обертаючись до Володимира, — не дуже віримо в усю цю... ну, тарабарщину. Але батько так переконував, що я не міг відмовити.
Володимир усміхнувся:
— Добре вас розумію. Сам би не повірив, якби не відчував на собі. — Він зробив паузу. — Тож скажу відразу: не можу гарантувати результат. Маю певні можливості, це так. Але з вродженими вадами ніколи не мав справи. Спробую. Більшого обіцяти не можу.
Ігор глянув у дзеркало:
— А скільки коштує ваша консультація?
Володимир аж здригнувся від питання:
— З військових грошей не беру, знаю, що ви обидва воювали. З дітей грошей не беру тим більше, — відповів він трохи різко. — А тут взагалі два в одному.
Помітивши, що прозвучало надто жорстко, додав спокійніше:
— Та й відверто кажучи, жодного разу ще грошей не брав. То рідня, то друзі. Здібності тільки розпочав розвивати. Тож результату не гарантую.
Ігор важко видихнув:
— Вибачте. Зрозумійте правильно. Гроші є. Багато. Але ситуація... — Він стиснув кермо сильніше. — У Німеччині, в клініці, черга на трансплантацію. А Віка відчуває себе гірше з кожним місяцем. Дружина вже зверталася до екстрасенсів. Гроші витратили — і біс із ними. Але результату нуль. — Голос затремтів. — Я дуже боюся, що донька просто не дочекається своєї черги.
Він замовк, потім додав тихіше:
— А сама ситуація... Щоб операція сталася, потрібне донорське серце. Тобто має померти інша дитина. І ми чекаємо цього. Чекаємо, щоб у якійсь родині сталося горе. І водночас молимося, щоб воно сталося швидше, бо інакше наша донька... — Він не закінчив.
Володимир здригнувся. Не хотів би він опинитися на місці Ігоря. Одночасно бажати скорішого вирішення питання з операцією і розуміти, що вона може статися тільки після чиєїсь смерті. Смерті іншої дитини. Після великого горя в іншій родині.
— Розумію, — тихо сказав він. — Спробую допомогти. Обіцяю.
Решту шляху їхали мовчки.
Приїхали в котеджне містечко. Елітне. Охорона біля в'їзду. Будинки — палаци. Колони, башточки, галявини з фігурами, фонтани.
Володимир озирався, не приховуючи здивування. Ніколи не був у подібних місцях.
— А-а-а, — показав він рукою на особняк, повз який проїжджали. — Вражає.
Ігор усміхнувся трохи:
— Так, бізнес. Батько в дев'яностих піднявся. Зараз співвласник банківської групи. Хоча від справ уже відійшов. Ну а зараз я його місце посів.
Володимир кивнув, потім запитав:
— А військо як тоді? Якщо бізнес...
— Добровольцем, — просто відповів Ігор. — Батько заперечував. Але я сам вирішив.
Григорій засміявся:
— У нього в бригаді позивний був "Мажор".
— І не один я такий до війська пішов, — додав Ігор. — Нас тільки в нашій бригаді таких двоє було. Щоправда, Володя, той по забезпеченню був. Хлопці спочатку фиркали — мовляв, і тут влаштувався. А потім побачили різницю.
— Зв'язки? — припустив Володимир.
— Звісно, — кивнув Григорій. — Але зв'язки — це навіть не головне. Освіта. Знання законів. Вміння використовувати ці знання. Ну й зв'язки до того ж.
— А ще, — продовжив Ігор, — мати "золотих" хлопців у підрозділі вельми корисно. Ми з ним удвох половину запитів, що за гроші йшли, закривали. Ні, звісно, самі хлопці скидалися, волонтери збирали — за що їм окрема подяка. Але якби таких, як ми з Вовою, у війську побільше було, легше було б значно.
— А то... Он сини "рятівників", "офіцери" з Англії країну рятували.
Ігор приопустив вікно, сплюнув із презирством.
Володимир мовчав. Тема йому знайома — чимало таких "рятівників" було. Діти високопосадовців, що "служили" за кордоном, у безпеці, поки інші гинули на фронті.
Під'їхали до триповерхового будинку. Вхід через башточку посередині, по боках — колони. А половина третього поверху поблискувала склом від низу до верху.
Ігор помітив погляд Володимира:
— А, то в нас крита веранда. Улюблене місце доньки.
Вони вийшли з машини. Назустріч вийшла жінка — красива, але втомлена. Темні кола під очима, напружені риси обличчя. Намагалася усміхатися, але усмішка виходила вимушеною.
— Вероніко, — Ігор взяв її за руку. — Це Володимир Олександрович. Про якого я розповідав.
— Дуже приємно, — Вероніка простягнула руку. Голос тремтів ледь помітно. — Дякую, що погодилися приїхати.
Григорій кивнув їм:
— Я почекаю тут. У дворі.
Вони піднялися на третій поверх. Половина поверху була під спортивну залу та залу для відпочинку. Проходячи повз, Володимир побачив тренажери, більярдний стіл, дивани та крісла.
Перейшли на веранду.
Володимир завмер на порозі.
Вікна на всю стіну — ні, радше стіни зі скла. Хоча було кілька прольотів цегли. І цегла, і скло поєднувалися напрочуд природно. Чималенький камін, у якому горів вогонь — хоча надворі ще не холодно, просто затишку додавало. Плетене крісло з купою подушок. І дівчинка в цьому кріслі.
Худа. Бліда. Темні кола під очима. Волосся зібране в хвіст, але видно, що рідке, тьмяне. Одягнена в теплий светр, хоча в приміщенні тепло. На колінах — плед. Сидить, дивиться у вікно байдужим поглядом.
— Віко, — Ігор підійшов до доньки. — Познайомся. Це Володимир Олександрович. Він... — Зробив жест рукою, шукаючи слова.
Володимир зрозумів, що той не знає, як пояснити доньці.
— Я просто посиджу поряд, — втрутився він м'яко. — Потримаю тебе за руку. І все.
Віка повільно повернула голову, подивилася на нього. В очах — ні надії, ні цікавості. Тільки втома.
— Ще один "колдун"? — вимовила вона. Не зло. Просто констатація факту.
— Віко... — почав Ігор.
— Тату, ми ж уже домовлялися, — перебила дівчинка тихо.
Володимир присів навпочіпки біля крісла, щоб бути на одному рівні з нею:
— Леді Вікторіє, — сказав він серйозно, — будь ласка. Я не займу багато часу. І справді не знаю, чи зможу допомогти. Бачиш, я з тобою щирий. Тож просто прошу кілька хвилин.
Віка подивилася на нього. Потім на батька. Потім на матір, що стояла в дверях, стискаючи руки.
Важко зітхнула. Ще раз. Кивнула:
— Добре. Але недовго.
Володимир усміхнувся:
— Дякую.
Він приніс таке саме плетене крісло, поставив поруч, сів. Обережно взяв дівчинку за руку. Вона не чинила опору, але й не відповідала на дотик. Просто дозволяла.
Володимир заплющив очі, увійшов у стан подвоєння. Другим Я подивилося на ауру Віки.
І побачив.
Загалом аура була майже в порядку. Блакитно-зелені відтінки, золотисті потоки — все як має бути. Тільки менш яскрава, тьмяніша. Наче приглушена.
Крім двох місць.
Район серця. Там аура була не просто тьмяною — вона була іншою. Рожево-золотистий відтінок, що мав би бути, присутній. Але спектр кольорів трохи зміщений. Наче накладено фільтр, що спотворював природні тони.
І печінка. Теж пляма. Наслідки лікування, здогадався Володимир.
Він почав направляти енергію в тіло дівчини. Спочатку звичним шляхом — від пальців ніг до маківки. Кілька разів. Потім зосередився на серці.
Хвиля енергії. Концентрація. Утримання. Відпускання.
Ще раз. І ще. І ще.
Півтора десятки циклів.
Аура помітно пояскравішала. Минули ті часи, коли результат першого сеансу був ледь помітний. Зараз зміни були очевидні.
Ні, яскравість і досі далека від нормальної. Але різниця вражала.
А от спектр кольорів, що відповідали серцю... Не змінився. Або змінився так мало, що Володимир просто не бачив різниці.
Він розірвав контакт, повернувся в тіло, розплющив очі.
Віка дивилася на нього. Вже не байдуже. З легкою цікавістю.
Ігор з Веронікою стояли біля каміна, тримаючись за руки. Чекали.
Володимир повільно підвівся:
— Що ж... Є дві новини.
Вероніка здригнулася, стиснула руку чоловіка сильніше.
— Перша не дуже, — продовжив Володимир. — Я й зараз не можу сказати, чи зможу повністю зцілити Вікторію.
Почувся ледь чутний схлип від Вероніки.
— Але друга новина, — Володимир усміхнувся, — я точно можу стабілізувати її стан. Вона однозначно відчує покращення. До того ж приберу проблеми з печінкою, що вже виникли.
— Але процес нешвидкий, — додав Володимир. — Тож якщо ви не проти, пропоную такий варіант. На цей тиждень я залишуся в доньки з зятем у гостях. Ви або привозите Вікторію туди, на квартиру, або навпаки — забираєте мене сюди. Думаю, краще двічі на день.
— Може, ви краще оселитеся тут? — одразу запропонував Ігор. — У нас вільних кімнат достатньо. Зручніше буде.
Володимир похитав головою:
— Вибачте, але ні. В мене є й інші обов'язки. А більше двох годин на добу вашій доньці не потрібно. Тіло повинно мати змогу звикати до змін. Навіть два сеанси то чимало, але поки що нехай так.
Ігор кивнув:
— Зрозумів. Тоді ми привозитимемо вас. Скажіть тільки коли зручно.
— Вранці й увечері, — відповів Володимир. — Час уточнимо.
Віка тихо спитала:
— Я справді відчую себе краще?
Володимир подивився на неї, усміхнувся тепло:
— Справді. Обіцяю.
Вперше за весь час у її очах з'явилася надія. Маленька, несмілива, але надія.
Тиждень пройшов у клопотах.
Вранці Ігор забирав Володимира з квартири Ольги, віз до себе. Сеанс зцілення — година. Потім назад. Увечері — те саме.
Паралельно Володимир займався з онуками. Катя розповідала про дитсадок, Діма вихвалявся новими словами, що опанував.
Ще — заняття з Мариною, з її Другим Я. Продовження роботи з другим потоком свідомості. Медитації разом, щоб прискорити її прогрес. І заняття з Ольгою та Іриною. Обидві просили, щоб він допомагав їм з другим потоком. Медитував разом, вплітав свою енергію в їхні хвилі. Часу практично не залишалося. Але Володимир не скаржився. Відчував — робить щось важливе.
Після чергового сеансу Володимир залишився в особняку Ігоря. Попросив поговорити з батьками Віки наодинці.
Вони сиділи в залі для відпочинку. Ігор з Веронікою на дивані, Володимир у кріслі навпроти.
— Що ж сказати, — почав він. — По-перше, печінка майже як нова.
— По проблемах із серцем — відчутний відкат хвороби, — продовжив Володимир. — Більш того, я вже бачу невеличкий прогрес і по самій вродженій ваді. — Він зробив паузу. — І хоча про це поки рано говорити, але шанс, що операція взагалі стане не потрібна, я бачу. Поки що це просто шанс, але...
Ігор різко випростався:
— Серйозно?
— Серйозно, — кивнув Володимир. — Звісно, з усього переліченого зараз ви можете бачити лише те, що донька відчуває себе краще.
Ігор з Вірою ствердно кивнули. Це було правдою — Віка вже не сиділа весь день, почала ходити по будинку, виходила на двір. Сходинки перестали бути надто складною перепоною.
— Зараз я пропоную наступне, — Володимир нахилився вперед. — Ви везете Вікторію до якоїсь лікарні, де раніше не бували. Проводите їй повне обстеження. Порівнюєте його з результатами останніми перед тим, як я розпочав зцілення. І потім уже вирішуєте, що робити далі.
Ігор кивнув:
— Розумно. Зробимо.
— А щодо продовження зцілення, — Володимир зробив паузу. — Якщо ми будемо далі займатися, вашій донці краще переїхати до мене. Я з дружиною в понеділок зранку повертаємося додому, у Шахтарське. Все розумію, але там у мене теж є зобов'язання.
Він подивився на них:
— У нас трикімнатна квартира, тож місця вистачить. А сеанси зцілення краще проводити щодня.
Ігор замислився:
— Зрозумів вас. Щодо перевірки в лікарні — повністю згоден. Щодо переїзду... — Він переглянувся з дружиною. — Є інший варіант. Я просто зніму там квартиру. Бо Віра точно не залишить доньку саму. А в окремій квартирі буде зручніше і нам, і вам.
Володимир кивнув:
— Як вам зручніше.
Обстеження в лікарні показали чудовий результат. Сімейний лікар родини — Олексій Петрович, чоловік років п'ятдесяти, що вів Вікторію, та й усю родину — порівнював результати й не вірив очам.
— Неначе хвороба відкотилася... — бурмотів він, гортаючи папки. — Щонайменше на три роки назад. До тих часів, коли ми ще намагалися лікувати власне серце, а не говорили про трансплантацію.
Він подивився на Ігоря, потім на Віку:
— Як це можливо? Що ви робили?
Ігор обережно відповів:
— Родинні справи, Олексію Петровичу. Поки що розповсюджувати інформацію не слід. Прошу.
Лікар довго дивився на нього. Потім кивнув:
— Зрозумів. Але якщо щось зміниться... якщо захочете поділитися... — Він не закінчив, але в очах була надія.
Віка сиділа на стільці, усміхалася. Вона вже відчула певне полегшення. Особливо одразу після сеансів зцілення. Тож раділа, але не надто дивувалася. Просто знала — це працює. Володимир Олександрович справді може допомогти.
Ігор так поспішав, що навіть не став витрачати час на пошуки квартири для оренди. З цим виявилося не так просто — порядні варіанти розбирали швидко.
Значно простіше виявилося купити квартиру. І пощастило — у сусідньому з родиною Січових будинку звільнилася трикімнатна. Ігор оформив за три дні.
Не зовсім те, до чого звикли його донька та дружина. Не особняк, не простір — хрущовка. Але й не палата в лікарні. А в різних таких приміщеннях Віра з Вікою провели чимало часу. З того самого дня, як у сім років у Віки стався перший серцевий напад, а згодом лікарі виявили вроджену ваду.
А доки квартиру приводили до ладу — ремонт косметичний, меблі, все необхідне — Віка з матір'ю таки зайняли кімнату в квартирі Володимира та Марини.
Яке ж було їхнє здивування, коли вони побачили ту компанію друзів-волонтерів, що зазвичай бували у Січових! Майже щовечора — п'ять-шість людей. Збиралися на кухні, готували їжу для військових. Ліпили вареники, пекли пиріжки, варили борщ. Сміялися, жартували, ділилися новинами.
А в кімнаті по сусідству Володимир проводив сеанси зцілення для друзів. Під веселі жарти з кухні.
Це був новий світ для Вікторії. Вона звикла до елітної школи, заможних сусідів, великого будинку з колонами. До додаткових учителів удома, бо через хворобу не могла нормально відвідувати школу. До постійних перебувань у лікарнях — і вдома, і за кордоном.
А тут — інше життя. Просте. Щире. Тепле.
Їй дуже хотілося спілкуватися з усією компанією волонтерів. Але не завжди наважувалася. Дванадцять років — вік, коли вже не зовсім чомучка, але ще й не доросла. Питати про щось здавалося незручним.
Тож вона здебільшого спостерігала. Сиділа на кухні, слухала розмови. Іноді несміливо пропонувала допомогти — нарізати овочі, почистити картоплю.
Тамара, дружина Петра, одразу прийняла її:
— Ходи, доню, допоможеш тісто замішати. Руки в тебе молоді, сильніші за мої старі.
Віка сяяла від щастя.
Віра теж долучалася до готування. Спочатку несміливо, потім усе впевненіше. Вона звикла до прислуги, до того, що все роблять за неї. А тут — сама. І це було... приємно. Відчувати себе частиною чогось живого, справжнього.
Одного разу, коли вони з Мариною нарізали овочі для салату, Віра тихо заговорила:
— Знаєте, ми з Ігорем дуже хотіли ще дітей. Після Віки. Але... — Вона завагалася. — Спочатку хотіли, щоб Віка трохи підросла. Потім почалася велика війна. Ігор пішов до війська. Потім з'ясувалося, що у Вікторії вроджена вада серця. І ми... боялися. Що якщо з наступною дитиною щось також буде не так? Що якщо ми не впораємося?
Марина поклала руку їй на плече:
— Розумію. Але зараз Віка йде на поправку. Може, ще не час відмовлятися від мрії?
Віра усміхнулася:
— Може, й так.
Володимир займався зціленням Вікторії спочатку двічі на день. А згодом, коли вони переїхали у власну квартиру, перейшов до одного разу.
— Безпосередньої небезпеки вже немає, — пояснив він Ігорю. — А організму потрібен час звикати до змін.
Сам Володимир уже помітив — кольори аури серця, що були частиною цілісної аури Віки, потроху змінювалися. Наближалися до звичних кольорів здорової людини. Щоправда, процес ішов повільно. Аура опиралася, намагалася повернутися до попередніх значень. Але Володимир був наполегливим. Щодня. Методично. Крок за кроком.
На вихідних Ігор забирав дружину з донькою додому. А заодно підвозив Володимира з Мариною до дітей у Дніпро.
Незадовго до Нового року Віка підмовила батьків запросити Володимира та Марину до них на свято.
— Тату, ну будь ласка, — просила вона. — Вони ж мені допомагають. Хочу, щоб вони теж з нами святкували.
Ігор зателефонував Володимиру:
— Володимире Олександровичу, ми б хотіли запросити вас із дружиною на Новий рік. До нас.
Володимир відмовився одразу:
— Дякую, але ні. Це родинне свято. У нас своя, чималенька компанія. Тож ще раз дякую, але ми вдома.
— Віка дуже просила. А ваша компанія — так давайте всі до нас. Місця в будь-якому разі більше, ніж у квартирі. Надворі прикрасимо ялинку. Я ж знаю, у вас онуки, їм у великому незнайомому будинку буде цікавіше, ніж у власній квартирі. Дуже прошу, подумайте.
Володимир з цим питанням звернувся до рідних. І, на його подив, жіноча частина компанії підтримала цю ідею.
— Хоча б побачимо, як живуть ті, в кого грошей більше, ніж можуть витратити, — поставила крапку в розмові Ольга.