Розділ 16

Розділ 16
Повернувшись додому після новорічних свят, Володимир і Марина зосередилися на новій меті — відкритті другого потоку свідомості у Марини. Це був тривалий, поступовий процес. Не те щоб можна було сказати: от сьогодні зробили вправу, і завтра результат. Радше — щоденна робота, де зміни помічалися згодом, іноді навіть не відразу усвідомлюючи, що щось змінилося.
Володимир намагався використовувати різні підходи. Під час розмов раптом перескакував з однієї теми на іншу.
— Добре. А от дивись, тут пишуть про новий метод нейропластичності, — він показував екран. — Треба одночасно слухати подкаст і читати статтю. На різні теми. Мозок звикає обробляти два потоки інформації паралельно.
Він шукав для неї нові методики, переробляв їх, враховуючи власний досвід. Вони практикували щодня. Марина читала книгу, водночас слухаючи аудіокнигу на іншу тему. Спочатку нічого не виходило — інформація зливалася в одну купу, нічого не запам'ятовувалося. Але поступово, тиждень за тижнем, ставало легше.
Під час медитацій Володимир додав нову практику. Сидів поруч із Мариною, тримав її за руку. Коли вона пропускала хвилі енергії через тіло, він вплітав свою енергію в ті хвилі.
— Думаю, це допоможе, — пояснював він. — У мене енергія більш насичена. Проходячи через твій мозок, вона має впливати на нього сильніше. Розвиток має прискоритися.
Марина кивала, довіряючи. Вони вірили — це спрацює. Є ж приклад Володимира. Результат точно буде. Треба тільки час і наполегливість.
Паралельно Володимир продовжував займатися зціленням друзів. Проблемні місця вже були зцілені — спини, коліна, нирки, суглоби. Тепер почалося повноцінне відновлення.
Компанія волонтерів була чималенькою. Разом із Січовими — одинадцять душ. Черга на зцілення тривала, але ніхто не скаржився. Навпаки — раділи можливості. Зараз на черзі були Іван — чоловік років п'ятдесяти, колишній шахтар, як і Володимир, — та Ліда, дружина Олексія. Іван скаржився на легені після багатьох років під землею. Ліда — на хронічну втому, що не відпускала роками.
Майже щовечора в Січових було п'ять-шість друзів у гостях. Атмосфера — робоча, але весела. Поки Володимир проводив сеанси зцілення в залі, решта на кухні готували їжу для вечері перед поїздками для військових. Ліпили вареники, пекли пиріжки, варили борщ.
— Он Іван уже третій сеанс, — говорила Тамара, розкачуючи тісто. — Каже, дихати легше стало.
— А в мене після другого сеансу втома пройшла, — Ліда додавала начинку в пиріжки. — Неначе заново народилася.
Вони сміялися, жартували, ділилися враженнями. Володимир, закінчивши сеанс, приєднувався до них на кухні, пив чай, розмовляв.
Це стало ритуалом. Традицією. Частиною їхнього життя.
Лютий приніс день народження Діми. Два роки хлопчикові.
Святкували в Ольги вдома, вся компанія знову разом. Діма бігав по квартирі, верещав, намагався розповідати щось незрозуміле, але дуже важливе. Ганна бігла за ним — вона теж говорила, хоч поки ще гірше за брата, але старалася не відставати. Катя сиділа за столом, серйозна, наче справжня доросла.
Після святкування, коли діти пішли гратися, розмова зайшла про другий потік свідомості.
— Ну що, хто чого досяг? — Микола нахилився вперед, цікавився.
— Я вчора одночасно намагалася щось шукати в інтернеті й готувати обід, — Іра засміялася. — Запорола обидві роботи! Рис пригорів, а в інтернеті знайшла зовсім не те, що треба. Довелося переробляти.
Всі розсміялися.
— У мене трохи краще, — Андрій почухав потилицю. — Можу одночасно слухати новини й читати. Не завжди виходить, але іноді — так.
— А в мене вже помітно, — Марина усміхнулася. — Можу трохи паралельно вирішувати два питання. Нескладні, але все ж.
Володимир кивнув:
— У тебе справді далі за інших на цьому шляху. Думаю, це вплив мій. Медитації разом, енергія, що проходить через твій мозок.
— Може, й так, — погодилася Марина.
Ольга задумалася:
— Значить, якщо я теж почну медитувати з татом...
— Прискориться, — підтвердив Володимир. — Але поки що тільки на вихідних. Тож зосередься на самостійній практиці. Я ж не можу всім одночасно допомагати.
Вони кивали, розуміючи.
Настрій був захопленим, із легким гумором. Усі прагнули досягти результату. Усі вірили — вийде.
У середині березня Марина наважилася спробувати вийти з тіла. Звісно, під контролем чоловіка.
Вони сіли поруч у кріслах. Марина почала медитацію — дихання, розслаблення, хвилі енергії. Володимир увійшов у режим подвоєності — одночасно перебував і в тілі, і Другим Я поруч, спостерігаючи за її аурою. Марина почала уявляти, як бачить себе збоку. Як виходить із тіла. Як спостерігає за собою ззовні. Але як не намагалася — нічого не виходило. Просто сиділа із заплющеними очима, відчувала тіло, але жодного виходу, жодного відчуття подвоєння.
Після двадцяти хвилин спроб вона розплющила очі, зітхнула:
— Не виходить.
— Нічого, — заспокоїв Володимир. — У мене теж не одразу вийшло. Треба час. Спробуємо ще.
Вони пробували ще два тижні. Щодня. Без результату.
І ось, останнього четверга березня, сталося щось інше.
Марина сиділа в кріслі, медитувала. Спочатку все як завжди — дихання, розслаблення, хвилі енергії. Володимир спостерігав Другим Я за її аурою.
А потім... аура забриніла неспокоєм. Наче хвилі під час медитації, тільки значно менші. Невпорядковані. З'являлися в різних місцях. І сама аура ставала менш насиченою — кольори притухали, блідли.
Володимир миттєво зреагував. Одночасно обома частинами себе.
Тілом — схопив Марину за плечі, розтормошував:
— Любо! Марино! Чуєш мене?
Вона не реагувала. Не дихала. Обличчя спокійне, наче спить.
Другим Я — намагався налагодити її ауру. Пустити хвилі енергії звичайним шляхом, від пальців ніг до маківки. Наситити тьмяніючу ауру своєю енергією.
Не допомагало.
Володимир схопив стакан із водою, що стояв поруч на такий випадок, вилив на обличчя дружини.
Вода стікала по щоках. Марина не ворухнулася.
Паніка наростала. Частина його — та, що в тілі — кричала всередині: «Ні! Не втрачу її! Не можу!»
Друга частина — енергетична — методично працювала. Хвиля за хвилею. Насичення аури. Вирівнювання потоків.
Тривало десятки секунд. Може, хвилину. Може, трохи більше. Здавалося — вічність.
І раптом аура почала реагувати. Кольори — насичуватися. Хвилі — вирівнюватися.
Марина різко вдихнула — як свого часу Володимир, коли вперше повертався в тіло. Наче після довгого занурення під воду. Розплющила очі. Подивилася на чоловіка, що тримав її за плечі, мокре обличчя, розгублений погляд.
— Вова... — прошепотіла вона.
Він обійняв її, притиснув до себе.
— Я тебе ледь не втратив, — голос тремтів. — Любо, ти... ти не дихала. Не реагувала. Я не міг...
Марина теж тремтіла. Обійняла його міцно.
— Як ти це подолав? — прошепотіла вона. — Така байдужість була... Я нікого не впізнавала. Ні себе, ні тебе. Просто бачила: одне тіло не ворушиться, а інше метушиться. Але на це було абсолютно байдуже.
Володимир відсунувся, подивився їй в очі:
— Довго не міг тебе повернути. Хвилину, може навіть більше. Тільки завдяки баченню енергії й можливості впливати на неї вдалося. Я... — він зробив паузу. — Я так боявся. Так боявся, що не встигну.
Марина поцілувала його.
— Дякую. За те, що повернув.
Вони сиділи обнявшись довго. Поки серця не заспокоїлися, поки тремтіння не відпустило.
Потім Володимир підвівся, взяв телефон.
— Треба подзвонити дітям. Попередити ще раз — жодних експериментів без мене.
Він набрав номер Ольги. Марина паралельно дзвонила Миколаю.
— Доню, — почав Володимир, коли Ольга відповіла. — У нас тут... ситуація була. З мамою. Серйозна.
— Що сталося?! — голос Ольги одразу наповнився тривогою.
— Все гаразд зараз. Але... розповімо на вихідних. Детально. А поки що — передзвони Наталії. Скажи їй. Жодних експериментів із виходом із тіла без мене. Взагалі. Це небезпечно. Дуже небезпечно. Андрію теж нагадай про це ще раз. Обов'язково.
— Тату, ви... ви точно в порядку?
— Так. Обіцяю. На вихідних розповімо.
Микола відреагував так само — занепокоївся, питав, чи все гаразд. Марина заспокоювала, обіцяла розповісти детально, коли приїдуть.
Цього разу навіть не стали чекати суботи. Поїхали наступного дня.
Увечері вся компанія зібралася в Ольги вдома. Діти спали. Дорослі сиділи в залі, чекали. Володимир і Марина розповідали. Детально. Стисло вчора по телефону, а тепер — усе від початку до кінця. Як Марина намагалася вийти з тіла. Як аура почала блідніти, хвилюватися. Як вона перестала дихати. Як Володимир намагався повернути її — і тілом, і Другим Я. Як довго це тривало. Як страшно було.
Ольга встала, підійшла до матері, обійняла міцно.
— Мамо... може, не варто? — прошепотіла вона.
— Варто, — твердо відповіла Марина. — А тато підстрахує.
Ольга відсунулася, подивилася на неї:
— Ти ж і сама навряд чи відмовишся? — додала мати.
Важкий подих.
— Ні за що, — зізналася Ольга. — Розумію тебе.
Вони обговорили ситуацію довго. Головна думка — жодних експериментів без Володимира. І ті — тільки після того, як більш-менш освоять другий потік свідомості.
Удома Марина не відмовилася від наміру опанувати здібність. Володимир дуже переживав за дружину. Але поважав її вибір. Вони вирішили — двічі на тиждень. Не щодня, щоб трохи відпочити. Морально це було дуже складно.
Наступна спроба пройшла схоже. Марина знову не змогла повернутися сама. Аура знову почала тьмяніти. Тільки цього разу Володимир не панікував так сильно. Не обливав водою — перший раз показав, що це не допомагає. Він уже розумів, що робити.
Працював Другим Я методично. Хвилі енергії. Насичення аури. Вирівнювання потоків.
Витратив менше часу — секунд двадцять п'ять, може тридцять. Марина вдихнула, розплющила очі.
Вона вже не так була налякана байдужістю свого Другого Я. Знала, чого чекати. Але відчуття все одно лякало.
— Дякую, — прошепотіла вона, обіймаючи чоловіка.
Наступні експерименти проходили десь так само. Марина виходила з тіла — але не могла повернутися. Володимир повертав її. Щоразу швидше, впевненіше. Але переживав. Сильно.
— Коли ти не повертаєшся, я сам немов помираю, — зізнався він одного разу. — Я дуже хвилююся за тебе. Я боюся.
Марина взяла його за руку:
— Знаю. Але без ризику не буває прогресу. А ти поруч. Ти підстрахуєш.
— Підстрахую, — пообіцяв Володимир.
Квітень. День народження Ганни. Два роки дівчинці.
Святкували знову у Миколи з Іриною. Гарна сукня на іменинниці, торт зі свічками. Діти бігали по квартирі один за одним, веселилися, сміялися.
Ганна вже краще розмовляла — короткі речення, чіткіші слова. Катя допомагала їй задувати свічки, Діма також напружив щоки й дмухав щосили.
Увечері, коли малеча заснула, дорослі знову зібралися на розмову.
Марина розповіла про продовження експериментів. Що досі не може повернутися в тіло сама. Тільки з допомогою Володимира.
Той учергове наполягав на небезпечності таких дій:
— Жодних самостійних спроб. Це може закінчитися трагічно.
Але потім Іра з Андрієм поділилися успіхами в опануванні другого потоку свідомості.
— Я вже можу одночасно читати й слухати, — розповідала Іра. — Не завжди, але частіше виходить.
— У мене теж, — додав Андрій. — Навіть подумки можу два завдання вирішувати. Прості, але все ж.
Наталія теж кивнула:
— І в мене прогрес є. Не такий швидкий, як у Марини Степанівни, але є.
Микола здивовано похитав головою:
— Чому всі так не вивчають? Це ж корисно.
Володимир усміхнувся:
— Прогрес в опануванні другого потоку свідомості, скоріше за все, пов'язаний з нашими медитаціями. А саме — насиченням мозку енергією. У звичайних людей цього немає. Тож другий потік опанувати для них у рази, якщо не на порядки складніше.
Вони кивали, розуміючи. Це їхня перевага. Їхній шанс.
Так і пішло далі. Травень, червень — експерименти з Мариною двічі на тиждень. Поїздки до Дніпра на вихідних. Зцілення друзів удома. Волонтерські поїздки до військових. Відпочинок у лазні з друзями. Звичайне життя.
І от наприкінці травня нарешті сталося.
Марина сиділа в кріслі, медитувала. Володимир готувався перехопити, вирівняти потік енергії, якщо щось піде не так.
Але порушень аури не було.
Пройшла одна хвиля енергії — і вже за мить Марина спокійно відкрила очі.
Володимир здивовано подивився на неї:
— Ти...
— Була поза тілом, — усміхнулася Марина. — Але змогла побажати повернутися. І одразу опинилася в тілі.
Володимир кинувся обіймати її:
— Любо! У тебе вийшло!
— Вийшло, — засміялася вона.
Він відсунувся, подивився серйозно:
— Але поки що це нічого не міняє. Тільки під моїм наглядом. Домовилися?
— Домовилися, — кивнула Марина.
І насправді, наступного разу йому знову довелося витягувати, повертати Марину з енергетичного світу.
На вихідних у Дніпрі вони розповіли дітям. І про успіх, і про те, що наступний раз знову був невдалий.
Але далі кожного разу Марина сама поверталася в тіло. Правда, проводила поза ним не більше кількох секунд. Але це вже був прогрес. Справжній прогрес.
Червень пройшов у тренуваннях. Марина почала бачити структуру туману. Кольорів ще не було, але ущільнення — аури — вже розрізняла. Вільно вирішувала подумки паралельно два різні завдання. Другий потік свідомості незабаром буде сформовано остаточно.
У липні настав час дня народження Каті. Святкували пікніком на березі Дніпра. Погода — чудова, сонце пригрівало, вода блищала. Катя вчилася плавати. Андрій тримав її під животом, вона гребла руками, сміялася. Діма з Ганною плескалися на мілині — обоє в нарукавниках, під пильним наглядом дорослих.
Після купання, коли діти бігали по березі, дорослі сиділи на ковдрах, розмовляли.
— Ну що, — почав Микола, — хто чого досяг у другому потоці?
Марина розповіла про свої успіхи — бачення структури туману, вільне вирішення двох завдань одночасно.
Ольга теж поділилася:
— У мене вже помітно. Можу паралельно думати. Не завжди, але часто.
Наталія кивнула:
— І в мене теж. Ще два-три місяці, і досягну результату, який був у Марини Степанівни в березні.
Андрій з Іриною теж розповіли про прогрес. У всіх більш-менш схоже. Повільно, але впевнено.
Володимир слухав, усміхався. Радів за них. Час летів. Липень, серпень, вересень.
Марина досягла поза тілом двадцяти секунд. Але все ще не могла контролювати у Другому Я дихання в тілі. Тож не дихала, коли була ззовні.
Зцілення друзів продовжувалося. Поїздки до військових теж.
Малеча росла. Онуки радували. Життя налагоджувалося.
Якось уже у жовтні, коли за звичаєм чоловічою компанією відпочивали у лазні, сталася розмова. Компанія зібралася звична — Володимир, Микола, Петро, Олексій, Іван.
Парилися, обливалися, пили пиво, жартували. І раптом Петро, який весь вечір був якийсь задумливий, заговорив:
— Слухай, Вова, — почав він обережно. — У мого сина, Григорія, є побратим. Живе в Дніпрі. А в того побратима — донька. Віка, дівчинка, підліток уже.
Володимир слухав, не перебиваючи.
— У неї... вроджена вада серця, — продовжив Петро тихо. — Назву точну не пам'ятаю, щось складне. Лікарі кажуть — тільки трансплантація. Серце треба міняти. І гроші є, бізнес у чоловіка свій. Але черга чималенька. Навіть з грошима. А дівчині все гірше.
Він подивився на Володимира.
— Може... може ти погодишся подивитися? Жалко дівчинку. Всього дванадцять... а тут...
Володимир замислився. Вроджена вада серця. Складна справа. Він із таким раніше не стикався.
Але відмовити не міг.
— Погоджуюся, — сказав він. — Але хай син твій і його побратим розповідають усе детально. Діагноз точний, що лікарі кажуть. А я приїду на вихідних до Дніпра, подивлюся. Якщо щось зможу зробити... — він зробив паузу. — Не обіцяю результату. Ніколи з таким не мав справи. Але зроблю все що зможу.
Петро підхопився, потиснув йому руку:
— Дякую, Вова. Щиро дякую.
Володимир кивнув. У голові вже крутилися думки.
Серце. Вроджена вада. Дванадцять років дівчинці.
Чи зможе він допомогти?
Не знав. Але спробує.
Обов'язково спробує.