Розділ 15

Розділ 15
По поверненні додому вирішив розповісти все Марині.
— У Миколи спину заклинило. Різко, так що навіть рухатися не міг.
Марина підняла брову:
— І?
— І я зняв біль. Прямо там, на лаві. За п'ять хвилин. — Володимир зробив паузу. — А потім розповів усім. Про здібності. Про те, що сталося. Довелося.
Марина відклала чашку з чаєм, уважно подивилася на чоловіка:
— Як вони відреагували?
— Спочатку не вірили. Потім — питання. Багато питань. — Володимир усміхнувся — розповів майже все. Без деталей, звісно. Але суть — так.
— І що тепер?
— А тепер, — Володимир узяв її за руку, — буду займатися зціленням друзів. Удома. По двоє на день, думаю. Доки вся наша компанія друзів не пройде відновлення. А далі — видно буде.
Марина кивнула, усміхнулася:
— Давно треба було про них подбати.
— Знаю, — зітхнув Володимир. — Просто ще нещодавно не вистачало вміння. Та й зараз часу це забиратиме чимало.
— Нічого, — Марина стиснула його долоню. — Справимося. Разом.
Володимир відчув полегшення. Невеличка провина перед друзями — що так довго тримав у таємниці, що не допомагав раніше — трохи відступила. Тепер усе інакше. Тепер може допомагати відкрито.
Вересень пролетів у новому ритмі.
Щовихідних Володимир з Мариною їздили до Дніпра — до дітей, до онуків. Наталія продовжувала опановувати здібності. До кінця вересня вона вже повністю контролювала енергію — могла концентрувати в будь-якій частині тіла, направляти куди потрібно. Самозцілення опановане.
— Дякую, — сказала вона одного разу Володимиру, обіймаючи його. — Ви змінили моє життя.
— Ти сама змінила, — усміхнувся він. — Я тільки допоміг.
Удома тепер майже кожного дня були посидінки. Приходили на сеанс зцілення, а разом з тим і просто зібратися компанією. Вперше за два дні після лазні Володимир з Мариною готувалися зранку. Пекли пироги, ліпили пиріжки для військових — завтра треба було їхати до хлопців. Робили рибний розтягай, варили борщ, пекли печиво.
— Нагодуємо і друзів, і військових, — сміялася Марина, вимішуючи тісто.
Увечері прийшли п'ятеро. Микола з дружиною Оленою, Петро з Тамарою, Світлана — подруга Марини, що колись доглядала за квартирою.
— От ми й зібралися, — Микола поставив на стіл торт. — Олена спекла, спеціально.
— А я пироги принесла, — Тамара поставила поруч пакет. — З вишнею та сиром.
— Та що ви, — Марина замахала руками. — У нас самих усього повно.
— Не відмовляйся, — засміявся Володимир. — Ще військовим віднесемо.
Сіли за стіл. Чай, пироги, розмови. Але всі відчували — атмосфера особлива. Усі з цікавістю чекали.
— Ну що, — нарешті не витримав Петро, — хто перший на зцілення?
— Я, — одразу відгукнувся Микола. — У мене ж уже був початок у лазні. Хочу закінчити.
— А я друга, — несміливо сказала Світлана. — Нирки останнім часом непокоять. Може, допоможете?
Володимир кивнув:
— Допоможу. Спробую принаймні.
Перейшли до кімнати з кутком для медитацій. Микола сів у крісло. Володимир — поруч. Решта спостерігала, затамувавши подих.
— Розслабся, — попросив Володимир. — Заплющ очі. Дихай рівно.
Потім увімкнув музику. Він узяв друга за руку, заплющив очі. Вийшов із тіла.
Аура Миколи — блакитно-зелена з золотистими потоками. У попереку — помітна темнувата пляма. Залишок старої проблеми.
Володимир пропустив хвилі енергії через себе, направив через канал у Миколу. Сконцентрував у попереку. Тримав. Відпускав. Знову. Десять циклів. Аура вирівнювалася.
Володимир повернувся в тіло, розплющив очі. Відпустив руку.
— Як?
Микола повільно підвівся, обережно повернув тулуб. Нахилився. Розігнувся. Усмішка розпливлася по обличчю.
— Нічого не болить! Зовсім! — Він засміявся.
Володимир усміхнувся. — Просто попрацював трохи.
Світлана сіла в крісло наступною. Трохи нервувала, руки злегка тремтіли.
— Не бійся, — заспокоїла Марина. — Не боляче. Навпаки — приємно.
Володимир узяв Світлану за руку, повторив процес. Аура — з темними плямами в районі нирок. Запалення, мабуть, хронічне.
Він працював довше — двадцять циклів. Пляма світлішала, але не зовсім зникала. Потрібно ще кілька сеансів.
— Легше? — спитав, повертаючись у тіло.
— Так, — Світлана торкнулася попереку здивовано. — Тепло. І ниючого болю немає. Він завжди був, а зараз — немає.
— Ще пара сеансів, і буде зовсім добре, — пообіцяв Володимир.
Вони повернулися до столу. Пили чай, їли пироги, говорили.
— Вова, а в кого черга наступна? — Петро хитро примружився. — Треба список скласти, щоб без черги не лізли.
Усі засміялися.
— Складемо, — погодився Володимир. — По двоє на день. Справимося.
Жовтень пройшов у сеансах зцілення. Вирішили спочатку поприбирати загострення. Ну а потім уже — повноцінне відновлення. Миколаю повністю прибрали проблеми попереку. Світлані — після трьох сеансів нирки перестали турбувати. Петру — зі старою травмою коліна. Олені — з мігренями. Тамарі — із суглобами в руках. Потім — іншим із чималенької компанії.
Один за одним друзі-волонтери проходили через крісло Володимира. Виходили здоровішими, щасливішими, вдячнішими.
У листопаді, в один із суботніх вечорів, компанія знову зібралася. Цього разу — в лазні.
Парилися, обливалися, пили пиво. Жартували, розслаблялися.
— Ну що, — Петро плеснув води на каміння, пара зашипіла, — чия черга сьогодні всіх дивувати?
Усі засміялися.
— Твоя, — відповів Володимир. — Покажи щось.
— Та я вже коліно показував, — Петро помахав ногою. — Бігаю тепер, як молодий!
— Бачили, бачили, — Микола поплескав його по плечу. — Справді молодший став.
Вони сиділи, балакали. А Володимир думав: хороше відчуття — допомагати друзям. Правильне.
Грудень приніс нове відкриття.
Володимир продовжував працювати над другим Я. Виходи з тіла ставали довшими — уже міг бути поза тілом до десяти хвилин без наслідків. Керування ставало впевненішим.
І одного вечора під час медитації він спробував зробити те, чого раніше боявся.
Встати.
Не другим Я — тілом. Поки друге Я було поза ним.
Володимир вийшов із тіла, "відійшов" на крок. Потім — зусилля волі — змусив тіло розплющити очі.
Тіло слухалося. Повільно, несинхронно, але слухалося. Хиталося, ноги тремтіли. Наче дитина, що вчиться ходити.
Крок. Ще один. Важко. Дуже важко. Координація порушена, баланс утримувати складно.
Але він міг. Міг керувати тілом, перебуваючи поза ним.
Володимир зробив три кроки до вікна. Потім повернувся в тіло одразу — більше не наважувався.
Марина зайшла до кімнати, побачила його біля вікна.
— Любий, ти медитував?
— Так, — Володимир важко дихав, наче після бігу. — Щось нове спробував.
Він розповів. Марина слухала, і в очах було і захоплення, і тривога.
— Обережно, — попросила вона. — Будь ласка.
— Буду, — пообіцяв Володимир.
Але розумів — це величезний крок уперед. Можливість керувати тілом і другим Я одночасно відкривала нові горизонти.
Час летів. Малеча росла.
Катя ставала справжньою маленькою леді — допомагала мамі з молодшим братом, розповідала діду "важливі" новини зі свого дитсадка.
Діма говорив уже впевненіше. "Мама", "тато", "Катя", "дай", "хочу", "не хочу" — словниковий запас розширювався щодня.
Ганна ходила вже впевнено, навіть бігала. Іноді падала, але одразу підводилася, сміялася.
Володимир з Мариною кожні вихідні їздили до Дніпра, нянькалися з онуками, допомагали дітям. І щоразу повертались додому з теплом у серці.
31 грудня. Новий рік.
Святкували в Ольги вдома. Вся компанія зібралася — Володимир з Мариною, Микола з Іриною та Ганною, Андрій з Ольгою, Катею й Дімою. І Наталія — вона вже стала частиною їхньої дружньої компанії, ніхто навіть не думав святкувати без неї.
Ялинка в залі, прикрашена іграшками й гірляндами. На столі — страви, напої, усе святкове. Діти бігали навколо, верещали від радості.
Катя показувала молодшим, як правильно вішати іграшки на ялинку. Діма намагався дістати кульку, що висіла високо, підстрибував, не діставав. Ганна просто дивилася на гірлянди, зачарована кольоровими вогниками.
Дорослі сіли за стіл, розмовляли, сміялися.
Ближче до вечора діти почали втомлюватися. Ганна перша — позіхала, терла очі кулачками.
— Ходімо, малята, — Володимир підвівся. — Час спати.
Він узяв Ганну на руки, повів старших до спальні. Катя й Діма йшли за ним, тримаючись за руки.
У спальні Володимир сів на край ліжка, посадив Ганну на коліна. Катя притиснулася з одного боку, Діма — з іншого.
— Дідусю, пісню, — попросила Катя сонно.
Володимир усміхнувся, почав тихо співати:
Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе...
Ганна заплющила очі, засинаючи. Діма позіхнув. Катя слухала, усміхаючись.
Володимир, доспівуючи старовинну колискову, обережно переклав малечу на ліжко, вкрив ковдрою. Вони заснули майже одразу.
Він постояв, подивився на онуків. Серце наповнилося теплом. Заради них. Заради майбутнього.
Повернувшись до залу, Володимир побачив — дорослі чекають на нього. Атмосфера змінилася. Жарти стихли. Усі сиділи, дивилися на нього серйозно.
Іра першою заговорила:
— Володимире Олександровичу, ми тут подумали... — Вона подивилася на решту, ті кивнули на підтримку. — Усі вже добре опанували самозцілення. Може... може ви допоможете з наступним кроком? Навчите зцілювати інших?
— Підтримую, — одразу відгукнувся Микола. — Хочемо допомагати людям. Так само, як ти, тату.
— І я, — додала Ольга. — Я ж лікар. Якби змогла поєднати медицину і ці здібності...
— Ми всі хочемо, — підсумував Андрій. — Допомагати. Зцілювати.
Наталія теж кивнула:
— Я теж готова вчитися. Якщо ви згодні.
Ну а Марина... Марина завжди підтримувала чоловіка: як вирішить, так і буде.
Володимир подивився на них. Бачив у їхніх очах рішучість, прагнення, надію.
Зітхнув, сів у крісло.
— Я не проти, — почав він серйозно. — Але це набагато складніша частина здібностей. Набагато.
Він зробив паузу, підбираючи слова.
— Я сам зміг зцілювати інших, тільки коли повністю сформувався другий потік свідомості. Коли навчився виходити з тіла, керувати другим Я, бачити аури. Це... це роки роботи були.
— Але ти ж зможеш нам допомогти? — спитала Іра. — Прискорити процес?
— Можу спробувати, — кивнув Володимир. — Але взагалі не знаю, чи справді вийде з цього бодай щось. У мене одне, у вас може бути інакше.
Він подивився на кожного по черзі.
— І попереджаю одразу — вихід із тіла, подвоєння себе на фізичну й енергетичну оболонки... це вельми небезпечно.
Марина взяла його за руку, стиснула. Підтримка.
— Я пам'ятаю, — продовжив Володимир тихо, — ту повну байдужість другого Я. Коли вперше вийшов із тіла, у лазні... Мені було все одно. На власне тіло. На життя. На все. Наче це не я. Просто м'ясо. Повернутися в тіло... я тоді впав під душем, холодним душем. Вода, мабуть, і повернула до тями. Пощастило. — Він потер обличчя долонею.
— Боюся, що можна не повернутися. Залишитися там. Або втратити зв'язок із тілом. Тому — тільки під моїм наглядом. Виключно.
— Розуміємо, — серйозно сказав Микола.
— Рекомендую, — Володимир продовжив, — спочатку опанувати другий потік свідомості. Це основа. Без неї вихід із тіла, на мою думку, — самогубство.
— А як це зробити? — спитала Ольга.
— В інтернеті є чимало інформації, — Володимир усміхнувся трохи. — Методики, вправи. Наприклад, книга "Думай повільно, вирішуй швидко" Канемана — про два способи мислення. Або дослідження з нейропластичності. Треба вчитися думати паралельно. Два потоки думок одночасно.
Він подивився на них.
— Головне, на мою думку, опанувати другий потік свідомості. Його контроль обов'язковий. Бо коли ти поза тілом, а свідомість не підконтрольна... — Він похитав головою. — Страшно це.
— Ми спробуємо, — твердо сказала Іра. — Усі разом.
— Тоді домовилися, — Володимир підвівся. — Починайте вчитися. А я буду поруч. Допомагатиму. Контролюватиму. Принаймні бачу аури — якщо що трапиться, буде шанс перехопити події, запобігти біді. Загалом-то, початок у вас уже є. Я помітив, що коли медитуєш, хвилі енергії, проходячи через голову, стимулюють мозок.
За вікном почали вибухати перші феєрверки — до півночі залишалося кілька хвилин.
Новий рік наближався. Новий 2030 рік. Рік нових можливостей. Нових викликів.