Розділ 14

Розділ 14
Коли Січові з Мирошниками заходили до квартири Миколая, Ірина пошепки, тихесенько звернулася до свекра.
— Володимире Олександровичу, — почала вона, — у нас тут... ситуація трапилася.
Володимир підняв брову:
— Яка ситуація?
— Наталія... вона прийшла трохи раніше. Микола якраз медитував. Вона побачила. Музика та сама, що під час сеансів. Ну й... запитала. Я не знала, що відповідати, — Іра виглядала справді засмученою. — Сказала, що ввечері все пояснимо. Після свята.
Володимир секунду подумав, потім махнув рукою:
— Навіть добре, що так сталося. Всі ці таємниці вже не потрібні. — Він усміхнувся. — Спочатку просто не хотіли лякати. А тепер... тепер розповімо. Але спершу — відсвяткуємо день народження нашої іменинниці.
Свято пройшло весело. Маленька Ганна сиділа у високому стільчику, тицяла пальчиком у торт зі свічкою, верещала від захоплення. Катя з Дімою бігали навколо столу — старша онука намагалася впіймати молодшого, той утікав, сміючись. Дорослі сиділи за столом, розмовляли, жартували.
Тільки Іра була немов не своя. Занадто часто поглядала на Наталію, що сиділа поруч з Ольгою. Всі вже знали чому. Тож трохи про себе посміювалися — Микола навіть підморгнув дружині, коли та вчергове нервово перевела погляд з батька на подругу.
Вечеря закінчилася. Діти пішли спати — Катя буркотіла, що не хоче, але заснула майже одразу, як голову поклала на подушку. Діма з Ганною теж солодко спали.
Дорослі сіли в залі. Наталія — на дивані, трохи напружено. Ольга поруч, підтримуючи. Решта — у кріслах навколо.
Володимир почав:
— От скажи, Ірино, — він подивився на неї з легкою усмішкою, — ти ж навряд чи повірила Ользі, коли та тобі вперше запропонувала зцілення?
Іра ствердно хитнула головою.
— А якби саме тоді сказали, що екстрасенс не один? Що нас у сім'ї вже шестеро? — Володимир зробив паузу. — Щось мені підказує, що ти би просто вирішила, що Ольга з'їхала з глузду.
Ольга тихо засміялася. Всі посміхнулися. Наталія переводила погляд з одного на іншого, намагаючись зрозуміти, до чого це все.
Володимир продовжив, уже серйозніше:
— Насправді, все і простіше, і водночас складніше. Ти, по суті, перша, чиїм зціленням я займаюся як... — він підібрав слово, — як зовнішній пацієнт.
— Так а... — Наталія спробувала запитати, показуючи рукою на Миколая.
— А це здібність, що я опановував багато років, — Володимир кивнув. — А потім зміг поділитися нею з близькими мені людьми. З родиною. Самозцілення. Всі присутні тут, — він повернув голову до проходу в спальню, — ну, звісно, крім малечі, самі себе зцілювали. Я лише допомагав.
Він перевів подих:
— От тільки там тривале навчання. Просто по вихідних, навіть не уявляю, на скільки таке розтяглося б. Ми ж з Мариною тут жили — в Андрія з Ольгою. Тож по два сеанси на день проводили. От і результат.
— Щоправда, доки Ольга та Іра були вагітні, вони цим не займалися, — додала Марина. — А потім наздогнали чоловіків. Темпи їхнього опанування здібностями вражали.
— Ми думаємо, що це залежить від мого власного прогресу, — Володимир усміхнувся. — Загалом, я не проти спробувати навчити цьому й тебе. Навіть можу затриматися на перший тиждень навчання.
Він подивився на зятя. Андрій підтвердив кивком голови.
— Але тижня замало, — продовжив Володимир. — Та й з твоїм попереком треба закінчити. Там непоганий прогрес, але ще не все.
Наталія сиділа мовчки. На обличчі — здивування, недовіра, але й надія.
— Я... — вона заговорила несміливо. — Я бачила Миколу. Він сидів, заплющивши очі. Музика лунала. Так само, як під час моїх сеансів. І він... він сам собі щось робив?
— Медитував, — кивнув Микола. — Гонив енергію по тілу. Концентрував у потрібних місцях. Так само, як тато нас навчив.
— І це... працює? — Наталія дивилася то на нього, то на Ольгу, то на Андрія.
— Працює, — усміхнулася Ольга. — Я після двох пологів спину відновила. Втому знімаю п'ятнадцять хвилин медитацій і немов нова.
— А я зір і слух повернув, — додав Микола тихо. — Повністю.
Наталія завмерла. Потім повільно кивнула.
— Я... я хочу спробувати. Якщо ви готові мене навчити.
Володимир усміхнувся:
— Ну тоді, якщо бажаєш приєднатися до нашої секти шарлатанів-шаманів, то милості просимо.
Всі засміялися.
— ...то на наступних вихідних після сеансу зцілення й розпочнемо навчання. А оскільки я тоді залишуся на тиждень, продовжимо й протягом будніх днів.
Наталія встала, підійшла до Володимира, несподівано обійняла його.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Ви навіть не знаєте, як це для мене важливо.
Наступна субота почалася зі звичного сеансу зцілення. Володимир сів поруч з Наталією на дивані, взяв її за руку. Заплющив очі, вийшов з тіла.
Друге Я "підійшло" ближче, подивилося на ауру Наталії. Поперек — майже без плям. Темні кольори розсіялися, залишилися лише ледь помітні сіруваті відтінки. Ще пара сеансів — і буде гаразд. Звісно, були й інші, менш проблемні місця. Війна, втома, травми та хвороби залишили чимало поміток в аурі. Але це вже як у всіх.
Він пропустив хвилі енергії через себе, направив через канал у її тіло. Сконцентрував у попереку. Тримав. Відпустив. Знову.
Десять циклів. Двадцять. Аура світлішала з кожним разом.
Володимир повернувся в тіло, розплющив очі. Відпустив руку Наталії.
— Ще трохи, — сказав він, усміхаючись. — Зовсім трохи, і поперек буде як новий.
Наталія усміхнулася у відповідь. Біль майже зник. Рухатися стало легше. Вона відчувала — ще кілька сеансів, і все буде гаразд.
— А тепер — почнемо навчання.
— Слухай уважно, — почав Володимир. — Зараз пояснюватиму, як виглядатиме навчання. Що тобі треба робити.
Він показав, як правильно дихати — глибоко, рівно, розмірено. Як розслабити тіло, відпустити думки.
— Треба намагатися відчути тепло в пальцях ніг, — продовжував він. — Невелике, приємне. Воно з'являється, наповнює пальці. Потім піднімається вище. Стопи. Щиколотки. Коліна. Вгору по тілу.
Наталія слухала, кивала.
— Я припускаю, — Володимир взяв її за руку знову, — що оскільки під час зцілення я вже пропускав по твоєму тілу енергію, для тебе це не стане проблемою. Ти вже відчувала хвилі тепла. Знаєш, що це таке.
— Але є зміни від того, як робив це з близькими, — продовжив Володимир. — Тоді ще не вмів впливати як треба на інших. Зараз усе інакше.
— Спочатку я сам буду проводити хвилі енергії по твоєму тілу. Ти повинна слідкувати за відчуттям. Намагатися уявляти, що це ти сама проводиш ті хвилі. А я в якийсь момент спробую передати тобі керування процесом. Розумієш?
— Розумію, — прошепотіла Наталія.
— Тоді почнемо. Заплющ очі. Дихай глибоко.
Наталія слухалася. Володимир вийшов з тіла, пропустив хвилю енергії через себе, направив через канал у неї.
Хвиля пішла від пальців ніг. Стопи. Щиколотки. Коліна. Стегна. Живіт. Груди. Плечі. Шия. Голова. До маківки — і розсіялася.
— Відчуваєш? — тихо спитав Володимир.
— Так, — голос Наталії тремтів. — Тепло. Справжнє тепло. Йде вгору.
— Добре. Тепер уяви, що це ти сама його проводиш. Ти керуєш. Ти направляєш.
Володимир пропустив ще одну хвилю. І ще. І ще.
Наталія слідкувала за відчуттям. Намагалася уявити — це вона. Її воля. Її бажання.
П'ята хвиля. Шоста.
І раптом — Володимир відчув. Вона підхопила. Почала сама.
Він послабив контроль. Відпустив трохи. Хвиля продовжувала йти — але вже не тільки від нього. Наталія теж штовхала її. Разом.
Сьома хвиля. Восьма.
Володимир ще більше послабив контроль. Тепер більша частина — від неї.
Дев'ята хвиля.
Він зовсім відпустив керування. Хвиля ледь сповільнилася, але не зупинилася. Наталія сама, без його допомоги, гнала енергію по тілу.
Володимир усміхнувся. Вийшло. З першого разу.
Він обережно розірвав канал. Відпустив її руку.
Хвиля енергії одразу втратила насиченість. Ритм трохи збився. Але вона продовжувала йти.
Володимир повернувся в тіло. Спостерігав.
Наталія сиділа з заплющеними очима. Обличчя зосереджене, спокійне. Він бачив Другим Я, як енергія рухається по її тілу. Повільніше, ніж з його допомогою. Слабше. Але рухається.
Хвилина. Дві. Три.
Наталія розплющила очі. Подивилася на Володимира широко, здивовано.
— Я... я відчувала. Сама. Без вас.
— Молодець, — Володимир поклав руку їй на плече. — Навчання нової послідовниці розпочалося.
Марина усміхалася, спостерігаючи за ними.
Решту суботи й всю неділю вони працювали разом. Щоб не втрачати прогрес, під час навчання Володимир тримав Наталію за руку. Канал між аурами полегшував процес, прискорював опанування.
У неділю Наталія вже могла сама, без допомоги, викликати хвилі тепла. Не завжди — іноді не виходило. Але все частіше — виходило. А вже в четвер, коли Володимир провів черговий сеанс навчання, вона вперше спробувала сконцентрувати енергію в руці.
— Уяви, що хвиля доходить до плеча, — підказував він, тримаючи її за руку. — А потім замість того, щоб йти далі вгору, повертає. В лікоть. У долоню. І залишається там. Накопичується.
Наталія намагалася. Раз. Другий. Третій.
На четвертий — вийшло. Хвиля повернула в руку, сконцентрувалася в долоні.
— Є! — вигукнула вона, розплющуючи очі. — Я відчула! Тепло в долоні. Справжнє!
Володимир усміхнувся:
— Молодець. Продовжуй.
До неділі Наталія вже справді могла робити це сама, без підтримки Володимира. Концентрувала енергію то в правій, то в лівій руці. Отримувалося не завжди — іноді хвиля просто розсіювалася. Але прогрес був очевидний.
"Це навіть швидше, ніж у Ольги з Іриною", — думав Володимир, спостерігаючи за нею. — "Теорія, що передача здібностей залежить від мого власного прогресу, остаточно підтверджена".
У неділю ввечері він з Мариною поїхали додому. Наталія продовжувала сама — медитувала щодня, гнала енергію по тілу, намагалася концентрувати в руках.
Тиждень Володимира не було. Він з Мариною займалися домашніми справами, їздили з волонтерами до військових, відпочивали.
А Наталія медитувала. Щодня. По дві-три години — ранок і вечір.
Але прогресу майже не було. Хвилі енергії викликалися так само легко. Концентрація в руках — теж. Але нічого нового. Жодного просування вперед.
Наступної суботи, коли Володимир з Мариною знову приїхали, Наталія розповіла про це.
— Я намагалася, — казала вона трохи засмучено. — Щодня. Але... наче щось не так. Не рухаюся далі.
Володимир кивнув:
— Це нормально. Без моєї допомоги процес уповільнюється. Але головне — ти не втратила набуте. Це вже успіх.
Він провів черговий сеанс зцілення — поперек майже повністю здоровий. Ще один-два сеанси, і можна закінчувати.
Потім — навчання. З його підтримкою Наталія одразу пішла далі.
"Схоже, що власні медитації допомагають утримати придбане", — думав Володимир. — "Але для прогресу потрібна моя присутність. Канал між аурами. Підтримка".
Два тижні вони працювали щовихідних. До травневих свят Наталія вже вільно концентрувала енергію в усіх кінцівках. А поперек — повністю зцілений.
Травневі свята вся компанія вирішила провести на природі. Дніпро, берег, пікнік.
Власної автівки Андрія не вистачило б. Тож знову замовили бусик-таксі. З іншого боку, не треба нікому за кермо — можна розслабитися. А пиво до шашлику так смакує...
Приїхали вранці. Погода — чудова. Сонце пригрівало, вітерець ледь ворушив листя на деревах. Величний Дніпро ніс свої води, виблискуючи на сонці.
Андрій розпалював мангал, Микола допомагав. Марина з Ольгою розстеляли ковдри, розкладали їжу. Іра з Наталією влаштовували малечу.
Катя бігала по березі, щось верещала. Діма косолапив за нею — то йшов упевнено, то раптом сідав на попу і починав повзати. Потім знову вставав, біг далі.
Ганна повзала по ковдрі, намагалася дістати іграшку. Іноді хапалася за край столу, підтягувалася, ставала на ніжки. Стояла секунд п'ять, тримаючись, потім сідала назад.
Катя підбігла до діда, смикнула за штанину:
— Діду, пограйся.
— Так он же Діма з Ганусею.
— Малеча, — махнула рукою онука.
Вона сказала це таким серйозним тоном, наче справді була дорослою, а не трирічною дівчинкою.
Дорослі засміялися.
— Катюш, — Ольга взяла доньку на руки, — ти теж ще маленька.
— Ні! — категорично заперечила Катя. — Я вже велика! Он вони — маленькі. А я — велика!
Вона так пишалася цим, що всі знову засміялися.
М'ясо смажилося, пахло димом та шашликом. Жирок капав на вугілля й шкварчав. Андрій перевертав шампури, Микола розливав пиво по склянках.
— Ех, — зітхнув Володимир, сидячи на ковдрі. — Добре все-таки.
— Добре, — погодилася Марина, притулившись до його плеча.
Вони їли, пили, розмовляли. Діти бавилися — Катя побудувала щось із піску, Діма намагався допомагати, але навпаки все ламав. Ганна повзала навколо, вивчаючи світ.
Після обіду, коли малеча заснула на ковдрах, дорослі сиділи, милувалися Дніпром.
— А уявіть, — раптом сказала Ольга задумливо, — що колись ми всі зможемо зцілювати інших. Не тільки себе.
— Угу, — підтримав Андрій. — Відкриємо власну лікарню. Або санаторій.
— «Шарлатани та Ко», — засміявся Миколай. — Приватне підприємство з нетрадиційної медицини.
— Чому б і ні? — Володимир усміхнувся. — Якщо справді навчуся передавати здібність зцілювати інших, а не тільки себе... Чому б не допомагати людям?
Вони помріяли ще трохи, пофантазували. Потім розмова перейшла на інше — на дітей, на новини, на дрібниці.
Повертались увечері, втомлені, але щасливі. Свята вдалися. Відпочинок вийшов чудовим.
Червень пролетів непомітно. Щовихідних Володимир з Мариною їздили до Дніпра. Наталія швидко прогресувала. До кінця червня вже працювала зі спиною — направляла енергію в хребет, концентрувала в проблемних місцях.
Липень приніс новий день народження. Катерині — три роки.
Святкували у Ольги з Андрієм. Вся родина знову разом — плюс Наталія, що вже стала майже членом сім'ї.
Катя сяяла. Біле платтячко, бантик у волоссі, рум'янець на щічках від хвилювання. Вона крутилася перед дзеркалом, милувалася собою.
— Мамо, я красива? — запитала вона серйозно.
— Дуже красива, — усміхнулася Ольга.
Торт зі свічками — три маленькі вогники. Катя задула їх з першої спроби, заплескала в долоні.
Діма вже намагався говорити. Поки що окремі слова, не завжди зрозумілі. «Ма-ма», «та-то», «Ка-я» (Катя), «дай». Але він так старався, так намагався, що дорослі умилялися.
Ганна вже ходила. Не дуже впевнено — хапалася за меблі, за ноги дорослих. Але ходила. Іноді падала, сідала на попу, плакала. Іра одразу підхоплювала, заспокоювала.
— Наша дівчинка вже велика, — пошепки казала вона Миколаю. — Скоро бігати почне.
— Почне, — усміхався той, дивлячись на доньку з такою ніжністю, що Іра відчувала — серце тане.
Свято пройшло тепло, весело. Діти гралися, дорослі розмовляли. Володимир з Мариною сиділи на дивані, дивилися на онуків.
— Ось воно, — тихо сказала Марина. — Заради чого все.
— Так, — погодився Володимир. — Заради них.
Якось у серпні Володимир з хлопцями повернулися від військових пізно ввечері.
— Треба відпочити, — сказав Петро.
— Як щодо того, щоб попаритися? — запропонував Миколай.
— Приймається, — підсумував Володимир. — Отже, вирішено, замовляю на завтра лазню.
Наступного дня невеличкою компанією зібралися у лазні. Парилися, обливалися холодною водою, пили пиво, жартували.
— Чули новини? — спитав Олексій, витираючись рушником. — Заморожені активи Росії почали передавати Україні.
— Справді? — здивувався Петро. — Уже скільки років сперечалися, не могли дійти згоди.
— Так. Ніхто з новостворених країн не хоче називати себе правонаступником Росії. Бо тоді треба платити репарації. — Олексій засміявся. — От і виходить — немає господарів тих коштів. А Україна — постраждала сторона. Тож передають нам.
— Хоч якась справедливість, — пробурмотів Микола, хлібнувши пива.
— І інвестиції йдуть, — додав Володимир. — Чимало. Україна довела, що з нею можна й треба рахуватися.
Вони сиділи, говорили про відновлення країни, про майбутнє. Настрій був хороший, розслаблений.
І раптом Микола скривився, схопився за поперек.
— Ох, — простогнав він.
— Що таке? — Петро одразу підскочив.
— Спину... заклинило, — Микола спробував розігнутися, але біль різонув так, що аж перехопило дихання. — Різко...
— Лягай, — Володимир підхопив друга під руку, обережно допомагаючи лягти на лаву. — Обережно. Тихо.
Микола ліг на живіт, застогнав. Обличчя спотворене від болю, рухатися боявся.
— Швидку викликати? — Олексій діставав телефон.
— Не треба, — втрутився Володимир.
Усі подивилися на нього.
— Дайте пару хвилин, — він сів на край лави поруч з Миколою. — Спробую допомогти.
— Як допомогти? — не зрозумів Петро. — Ти ж не лікар.
Володимир не відповів. Поклав праву руку на поперек друга, заплющив очі.
Вийшов з тіла. Подивився на ауру Миколи — там проблем вистачало. А над попереком кольори немов тремтіли. Такого він ще не бачив. "Он як виглядає гострий біль", — прийшла здогадка. Далі — вже звичні дії. Хвиля енергії по тілу, потім концентрація на ураженій частині. Декілька хвилин, п'ять, може шість, і аура вирівнялася. Ні, звісно, нічого не зцілилося. Але "тремтіти" кольори перестали. Володимир розірвав контакт.
— Ану поворушись.
Микола трохи поворушився, не вірячи, повернув голову. Встав з лави. Повернув тулуб в один бік, в інший, хмикнув. Нахилився, а розігнувшись, втупив погляд у Володимира.
— Ну і як це розуміти? Що то за чортівня? Ні, звісно, дякую! Але питання це не знімає. ЩО. ЦЕ. БУЛО?!
— Тривала таки розповідь вийде. Сідайте всі, он пивка плесніть, буде доречно. Так вийшло, що декілька років тому щось усередині мене сталося. Хтось із вас, мабуть, пам'ятає, як ще у 2010 після моєї травми саме у цій лазні я втратив свідомість.
— Було діло, — підтвердив Микола, — налякав ти тоді нас.
— От тоді це й розпочалося. Щось змінилось, я відчував щось. Роки пошуків, експериментів, без результату. А от після події у двадцять другому — тих, коли російський гелікоптер наробив лиха тут, у нас. Я ж тоді теж під роздачу потрапив. Щось зірвало, змінило в мені. Ще пошуки, ще експерименти. Відчув рух енергії. Навчився самозцілюватися. Потім поїхав до дітей — ну, коли нас довго тут не було.
— Так то ж ви, начебто, з онуками допомагали.
— Ну й це, звісно, теж. От тільки головне — то зцілювання. Я ж розповідав, що син Миколай зір та слух майже втратив на війні. Так от, тепер це вже позаду. Йому, доньці, їхнім половинкам та й ще... Ну і Марині, звісно... От такі діла. Не все можу чи вмію. Довго. Але потроху вчуся.
— Ото діла-а-а, — протягнув Петро, — а бубон шаманський де?
— Зараз сам у бубон вихопиш, зубоскале, — розсміявся Володимир. Всі підтримали.
— Ото таки діла, — майже повторив за Петром сам Володимир. — Тож для вас тепер також відкрита можливість відновитися в компанії «Шарлатан та К». — Всі знову посміялися. — А якщо серйозно, то пару людей на день я й справді можу вести, пару місяців на людину — будете як нові.
— А...? — Петро потер пальцями один об другий, показуючи гроші.
— Петре... я ж і образитися можу, за кого ти мене маєш?
— Та не кип'ятися ти так, кожна робота повинна бути оплачена.
— Так чого ж ми стільки років волонтеримо, а грошей не беремо? Треба же розуміти, що, де і коли... Загалом, то може згодом і почну з когось гроші за зцілювання брати. От тільки точно не з військових, не з друзів, не за зцілення дітей... такі ні, та ще ні, можна й далі продовжувати. А гроші... гроші річ, звісно, потрібна. Будуть заможні клієнти — от ті хай і платять, не завадить.