Розділ 13

Розділ 13
Володимир з Мариною стояли в зоомагазині, розглядаючи клітки з хом'ячками. Маленькі пухнасті створіння метушилися, гризли щось, бігали в колесах.
— Он того, — показала Марина на одного з хом'ячків. — Рудого з білою плямою на животі.
Володимир придивився. Справді — симпатичний. Руде хутро, біла пляма на грудях, чорні блискучі очі.
— Візьмемо його, — погодився він.
Продавчиня, жінка років сорока, дістала хом'ячка з клітки, посадила в картонну коробку з отворами.
— Хлопчик, — повідомила вона. — Три місяці. Здоровенький, активний.
Вони купили все необхідне — клітку, наповнювач, їжу, поїлку, колесо. Завантажили в таксі, поїхали до Миколая.
Син зустрів їх на порозі.
— Заходьте. Іра з Ганною у спальні, нікому не заважатимете.
Вони пройшли до вітальні. Володимир поставив клітку на стіл, дістав хом'ячка з коробки, обережно посадив усередину.
Тваринка озирнулася, понюхала повітря, побігла досліджувати нову територію.
— Ну що, — Володимир подивився на сина та дружину, — почнемо?
Микола кивнув. Марина сіла на диван спостерігати.
Володимир сів у крісло навпроти клітки. Заплющив очі. Почав дихати — глибоко, рівно.
Знайома картинка. Туман. Розділення.
Друге Я вийшло з тіла, "підійшло" ближче до клітки.
Хом'ячок сидів на задніх лапках, щось гриз. Його аура — блідо-бежева з рожевуватим відтінком — слабка, нечітка, але помітна.
Володимир спробував вплинути. Направив хвилі енергії через тіло — руки простяглися до клітки, хоча очі залишалися заплющеними.
Енергія потекла. І раптом — Володимир відчув дивне.
Аура хом'ячка неначе... злилася з його власною. Не повністю, але частково. Немов він створив канал між двома аурами. Не просто направляв енергію, а саме з'єднав їх.
Він пропустив хвилю енергії через канал. Сконцентрував у задній лівій лапці хом'ячка — там, де нічого не боліло, просто для перевірки.
Тваринка смикнулася, озирнулася. Але не злякалася. Просто відчула щось незвичне.
Володимир відпустив енергію, розірвав канал. Повернувся в тіло, розплющив очі.
Хом'ячок як ні в чому не бувало продовжував гризти зерно.
— Все нормально? — спитав Микола.
— Схоже на те, — Володимир потер обличчя долонями. — Але треба перевірити інакше.
Він підвівся, підійшов до клітки, взяв її в руки. Потім сів назад у крісло, поклав клітку з тваринкою собі на коліна.
Він знову заплющив очі. Вийшов із тіла. Тепер хом'ячок був зовсім близько — прямо на колінах фізичної оболонки.
І аура... Аура Володимира обволокла ауру тваринки повністю. Не просто канал — повне злиття. Неначе хом'ячок став частиною нього самого.
Володимир пропустив хвилю енергії. Вона потекла легко, природно, без жодних зусиль. Немов так і повинно бути. Немов це найправильніша річ у світі.
Він сконцентрував енергію в передній правій лапці. Потім — у животі. Потім — у хвості.
Хом'ячок смикав вусами, але не тікав. Навпаки — розслабився, ніби йому було приємно.
Він ще раз пропустив хвилю енергії через усе тіло хом'ячка. Той пискнув тихенько, але не від болю — скоріше від задоволення.
Володимир повернувся в тіло, розплющив очі.
— Все гаразд, — сказав Володимир, усміхаючись. — Навіть краще, ніж гаразд.
Микола видихнув із полегшенням. Марина усміхнулася.
— Тоді можна везти Каті?
— Можна, — кивнув Володимир.
Ольга зустріла їх радісно. Катя бігала по квартирі, щось верещала. Діма спав у колисці. Андрій був на роботі.
— Катюш, — покликала Ольга. — Ходи сюди. Дідусь з бабою подарунок привезли.
Дівчинка підбігла, дивилася широко розплющеними очима на клітку.
— Це хто?
— Хом'ячок, — пояснив Володимир. — Тепер він твій. Будеш про нього дбати.
Катя завмерла, вдивляючись. Хом'ячок сидів у колесі, чистив мордочку лапками.
— Він рудий, — прошепотіла Катя. — Як... як сонечко!
— Так, — підхопила Ольга. — Рудий. А ще в нього біла пляма на грудях. Бачиш?
— Бачу, — кивнула Катя. — Як... як...
Вона замислилася, підбираючи слово.
— Як сир! — раптом вигукнула вона. — Білий сир!
Ольга ледь не засміялася, але стрималася.
— А знаєш, Катюш, — сказала вона задумливо, — є таке слово — "персик". Це фрукт. Він теж рудий, як сонечко. І дуже смачний. Може, назвемо хом'ячка Персиком?
Катя нахмурилася, обдумовуючи.
— Пе-сик?
— Пер-сик, — поправила Ольга. — Спробуй.
— Пер-сик, — повторила Катя. Потім усміхнулася. — Персик! Мій Персик!
Вона підбігла до клітки, притиснула носа до ґрат.
— Привіт, Персику!
Хом'ячок повернув голову, понюхав повітря. Катя засміялася.
Володимир з Мариною переглянулися, усміхнулися. Ольга теж усміхалася — хитрість вдалася.
Увечері, коли Андрій повернувся з роботи, вони сиділи за столом. Катя не відходила від клітки — годувала Персика, розповідала йому щось.
— Тату, — Ольга подивилася на батька. — Ти ж розумієш, що це означає?
— Що саме? — хоча Володимир знав.
— Що можна спробувати на людині.
Він кивнув.
— Можна. Час прийшов.
— Оль, — звернувся він до доньки, — треба поговорити з Наталією, підготувати її. — Ольга ствердно хитнула головою. — Розкажи їй, що Миколай відновив зір. Це її зацікавить. Потім поясни, що то я намагаюся опанувати нетрадиційну медицину, екстрасенсорику. Додай, що часом щось виходить. Що розмовляла зі мною про неї. Що я погодився спробувати. Запроси її до себе в гості в суботу. Скажи, що якраз повинні приїхати батьки. Мовляв, тато подивиться, чи зможе він допомогти їй, Наталії. Наполягай, що в будь-якому разі не зашкодить. Що вона нічого не втрачає. Про те, що ви й самі навчилися самозціленню, мабуть, не треба. Тут просто екстрасенси — то майже всі шарлатани, але в шанс, що серед них є ті, хто дійсно щось вміють, повірити ще можна. А от повірити у цілу групу таких... Краще не треба, точно не повірить.
У середу — чергова поїздка до хлопців. Домашня їжа, смаколики, компот.
Військові зустріли радісно. Дякували, обіймалися, розповідали новини.
— Як там? — спитав Володимир в одного з командирів, чоловіка років тридцяти п'яти.
— Спокійно, — відповів той. — Бандитів менше стало. Зброю потроху збираємо. Люди звикають до нового життя. Повільно, але звикають.
— Це добре, — кивнув Володимир.
Увечері, після повернення, чоловіки-волонтери поїхали до лазні. П'ятеро — Володимир, Микола-друг, Олексій, Петро і ще двоє знайомих.
Парилися, пили пиво, розмовляли.
— Чули новини? — спитав Олексій, обливаючись холодною водою. — Заморожені активи Росії почали передавати Україні.
— Справді? — здивувався Микола. Вже скільки років сперечалися, не могли дійти згоди.
— Так. Ніхто з новостворених країн не хоче називати себе правонаступником Росії. Бо тоді треба платити репарації. — Олексій засміявся. — От і виходить — немає господарів тих коштів. А Україна — постраждала сторона. Тож передають нам.
— Хоч якась справедливість, — пробурмотів Петро.
— І інвестиції йдуть, — додав Володимир. — Чимало. Україна довела, що з нею можна й треба рахуватися.
— А ще ЄС і НАТО, — Олексій плеснув пива. — Останні штрихи до вступу. Скоро офіційно приймуть.
— Нарешті, — зітхнув Микола. — Довелося нам, звісно. Але воно того варте.
Вони сиділи, говорили про відновлення країни, про майбутнє. І Володимир відчував — життя налагоджується. Повільно, але впевнено.
У суботу вони з Мариною знову поїхали до Дніпра.
Володимир мандражував. Весь тиждень не міг заспокоїтися. Перше зцілення людини. Роками до цього йшов. А раптом не вийде? Раптом щось піде не так?
Марина заспокоювала:
— У тебе вийде. Обов'язково вийде. Я вірю.
Але тривога не відпускала.
Увечері до квартири Ольги прийшла Наталія.
Струнковерха, темне волосся зібране в хвіст, уважний погляд. Підволікувала ліву ногу — помітно, але намагалася не показувати.
— Добрий вечір, — привіталася вона трохи напружено.
— Проходь, проходь, — Ольга обійняла подругу. — Не бійся. Мій тато не кусається.
Наталія усміхнулася, але напруга не зникла.
Вони сіли за стіл. Марина принесла вечерю — курка, салати, хліб. Алкоголю на столі не було — не перед зціленням, не треба таке. Зайвий ризик. Їли, розмовляли про дрібниці. Але всі відчували — атмосфера напружена.
Нарешті Володимир не витримав.
— Щось мені підказує, що чай буде не в радість, — сказав він. — Поп'ємо пізніше. — Він подивився на Ольгу. — Доню, доглянь дітей. Щоб не відволікали цього разу.
Ольга кивнула, пішла до спальні, де спали Катя й Діма.
Володимир повернувся до Наталії:
— Ходімо, сядемо зручніше.
Вони пересіли на диван — Наталія й Володимир поряд. Марина, Андрій, Микола з Іриною залишилися за столом спостерігати.
— Рекомендую просто розслабитися, — почав Володимир. — Заплющити очі й спробувати вирівняти дихання. Я увімкну музику — вона допоможе.
Андрій увімкнув на телевізорі знайомий ролик з YouTube. Звуки океану, тихі птахи, ледь чутне фортепіано.
Наталія заплющила очі. Дихати почала рівніше.
Володимир теж заплющив очі. Почав виходити з тіла.
Знайоме відчуття. Туман. Розділення.
Друге Я вийшло, "підійшло" до Наталії.
Її аура була помітнішою, ніж у хом'ячка. Складнішою. Блакитно-зелені відтінки, золотисто-жовті потоки, м'які бежево-рожеві тони.
Але на верхній частині лівої ноги — пляма. Темна, тьмяна. Немов кольори вицвіли, потемніли одночасно.
"Клубово-поперековий м'яз", — згадав Володимир назву з анатомічного атласу.
Пам'ять справді розвивалася разом зі здібностями. Раніше він не запам'ятав би таку безліч медичних термінів. А тепер — легко.
Ще одна пляма — на попереку. Тони фарб тьмяніші, з переходом у якусь темну сіруватість.
Протрузія. Або вже повноцінна грижа.
Володимир спробував вплинути. Направив хвилі енергії.
Але попри те, що сиділи поряд, аури не об'єдналися. Вплив немов сковзував, не зачіплявся.
"Потрібен контакт", — зрозумів він.
Він повернувся в тіло, розплющив очі. Повернувся.
Наталія відчула, теж розплющила очі, подивилася питально.
— Я бачу зміни, — почав Володимир. — У лівій нозі, у верхній частині стегна. Клубово-поперековий м'яз. Пошкодження. І ще поперек — протрузія, можливо, грижа.
Наталія завмерла. Очі широко розплющилися.
— Звідки... я нікому не говорила діагнозу. Навіть Ользі.
— Бачу, — просто відповів Володимир. — Щось бачу. Мабуть, аура. Вчуся впливати. Деінколи виходить. — Він показав рукою на сина й зятя. — З ними вийшло.
Микола з Андрієм кивнули.
Наталія дивилася то на них, то на Володимира. Не вірила, але хотіла вірити.
— Спробуємо це виправити, — продовжив Володимир. — Зараз я тебе візьму за руку, спробуємо так. А потім все — як щойно. Ти просто сидиш. Я спробую виправити проблемні місця.
Він простягнув руку. Наталія вагалася секунду, потім подала свою долоню.
Володимир заплющив очі. Знову вийшов із тіла.
І побачив — канал з'явився!
Не обволікання, як з хом'ячком. А проникнення. Аури немов вторглися одна в одну. Два мильні пузирі зійшлися, але кожен зберіг свій кордон.
"Бар'єр у людини міцніший, — подумав Володимир. — Не злитися повністю. Але канал є".
Він направив хвилі енергії через себе в ауру Наталії. Спочатку звичайним шляхом, від пальців ніг до маківки, там відпустити, розсіяти. Наступною хвилею — до пошкодженого м'яза Наталії.
Побачив, як хвиля проходить через проблемну ділянку — і тіла, і аури.
Сконцентрував енергію там. Декілька десятків секунд тримав.
Потім відпустив. Дав енергії розсіятися.
Знову. Хвиля. Концентрація. Відпускання.
І знову. І знову.
Аура в пошкодженому місці ставала світлішою. Більш нормальною. Більш схожою на сусідні ділянки з м'язами.
Володимир повторив вправу з енергією десять разів. Потім зупинився.
Досить. Треба дочекатися результату.
Він розірвав контакт, відпустив руку Наталії. Повернувся в тіло, розплющив очі.
Наталія сиділа з заплющеними очима. Обличчя здивоване.
— Відчувала щось? — спитав Володимир.
Вона розплющила очі, подивилася на нього.
— Тепло, — прошепотіла вона. — Я відчувала тепло. Аж від живота та вниз по нозі.
Присутні всміхнулися. Всі вони знали те відчуття, коли енергія проходить по тілу чи концентрується десь.
— Спробуй встати, — попросив Володимир. — Пройдися.
Наталія з побоюванням підвелася. Зробила перший крок. Другий. Третій.
Вона так само підволікувала ногу. У ході нічого не змінилося.
Але по її обличчю текли сльози.
— Легше, — прошепотіла вона. — Значно легше. Не болить майже. Я... я...
Вона не змогла закінчити. Плакала, усміхаючись одночасно.
Володимир підвівся, підійшов, обережно поклав руку їй на плече.
— Не треба плакати. Тепер точно все виправимо. Спочатку пошкоджений м'яз, а потім і спиною займемося.
Він подивився на годинник.
— Завтра, так само, прошу сюди. — Повернув голову до Андрія.
Той махнув руками:
— Звісно! Обов'язково!
— У понеділок ми з Мариною додому, — продовжив Володимир. — Але в суботу знов будемо тут. Тож і продовжимо. Будемо так робити, доки не прийде повне зцілення.
Наталія намагалася крізь сльози щось сказати. Напевно, дякувати.
— Не треба, — зупинив її Володимир. — Хто, як не ви? Хто, як не люди, що поклали здоров'я у боротьбі проти рашистів, більше заслуговує на зцілення? — Він зробив паузу. — Це мій посильний внесок. Жаль, поки що замалий.
Він подивився на Наталію серйозно:
— До речі, прошу — поки що про все це мовчок. Розумію, друзі, побратими, посестри... багато, надто багато потребують допомоги. Але, на жаль, мої можливості надто обмежені. Я тільки на початку шляху. Тож дати комусь надію, а потім не допомогти... — Він похитав головою. — Не треба такого.
Наталії сльози ще текли, але обличчя при цьому сяло. Це були сльози щастя. Сльози надії.
При останніх словах вона трохи засмутилася. Хитнула головою:
— Я розумію. Не скажу нікому.
Потім обличчя змінилося. Вона озирнулася, шукаючи Ольгу.
Та якраз виходила зі спальні — діти спали.
Наталія подивилася на подругу. І в погляді було стільки вдячності, що Ольга підійшла, обійняла її.
— Усе буде добре, — прошепотіла вона. — Обіцяю.
Наступного дня все пройшло за тим самим планом. Тільки Іра залишилася з дітьми, а Ольга з цікавістю спостерігала за сеансом.
Володимир одразу взяв Наталію за руку. Вийшов із тіла.
Побачив — учорашні досягнення закріпилися не повністю. Аура у пошкодженому місці трохи яскравіша, ніж до першого сеансу, але блідіша, ніж наприкінці.
Відкат. Аура опирається змінам, намагається повернутися до звичного стану.
Сеанс пройшов нормально. Володимир трохи додав циклів — учора десять, сьогодні п'ятнадцять.
Наприкінці аура виглядала краще, ніж учора.
Він повернувся в тіло, відпустив руку Наталії.
— На тиждень, — сказав він, — роби собі масаж ноги. Легкий, обережний. Це допоможе.
Наталія кивнула.
Вони попрощалися до наступних вихідних.
Тиждень пролетів у звичайних справах. Волонтерство, домашні клопоти.
Хоча яке там волонтерство — звичка. Просто самим подобається їздити до військових. А ті також радіють зустрічам. Вже давно відпала необхідність, військо від країни отримує все необхідне в повному обсязі, навіть зверху. Не те що колись було. Хіба що саме домашнього попоїсти. Отже, просто традиція.
Володимир відчував задоволення. Все виходить. Наталія йде на поправку. Діти щасливі. Онуки ростуть.
Життя налагоджується.
Наступні вихідні — знову в Дніпрі.
Зцілене місце відкотилося за п'ять днів, але не сильно. Приблизно як між першим і другим сеансами.
Володимир провів черговий сеанс. Аура знову світлішала.
Катя вихвалялася Персиком. Хом'ячок бігав у колесі, гриз морквину, спав у будиночку.
— Ді-да, дивись! — верещала Катя. — Персик такий швидкий!
Володимир усміхався, дивився на онуку. Щастя.
Лютий пройшов у щотижневих поїздках. Субота, неділя — два сеанси. Потім тиждень перерви.
Аура Наталії поступово відновлювалася. Відкати ставали меншими.
У лютому святкували день народження Діми. Рік малому.
Сім'я зібралася вся. Ольга з Андрієм, звісно ж Катя, Микола з Іриною та маленькою Ганною, Володимир з Мариною. І Наталія — її теж запросили.
Стіл накритий, подарунки, торт зі свічкою.
Діма вже почав ходити — тримався за стіл, переступав ніжками. Дійшов до краю столу, але не помітив. Продовжував іти, перебираючи руками по повітрю. Коли побачив, що столу немає, сів на попу. Засміявся.
Всі засміялися разом з ним.
Ганна повзала по підлозі, намагалася дістати іграшку.
Наталія сиділа за столом, дивилася на дружну родину. В очах — добра заздрість. Радість за людей. І бажання бути частиною такої компанії.
Березень. Щотижневі сеанси продовжувалися.
До середини березня нога Наталії повністю зцілена. Не боліла. Трохи підволікувала, але було зрозуміло — то просто звичка. Потрібен час. Вона намагалася себе контролювати, йшла все рівніше.
— Тепер поперек, — сказав Володимир. — Там складніше. Але сподіваюся, теж виправимо.
Наталія сяяла.
Квітень. День народження Ганни. Рік дівчинці.
Святкували у Миколая з Іриною.
Наталію знов запросили. Вона прийшла трохи завчасно — інших гостей ще не було.
Іра відкрила двері, махнула рукою:
— Знімай пальто, проходь до зали.
Наталія зайшла. У залі — колиска з маленькою іменинницею, що зараз спала. Потім побачила Миколая, що сидів на дивані з заплющеними очима. По телевізору йшов напричуд знайомий ролик... Той самий, що в перший сеанс зцілення вмикали для неї.
Наталя озирнулася, шукаючи поглядом Володимира. Бо розуміла, бачила — то і є те саме. Зцілення. От тільки як це можливо без екстрасенса, без Володимира Олександровича?
Вона тихесенько вийшла з кімнати, попрямувала до кухні. Їй потрібна відповідь, і вона знає, хто може цю відповідь надати. Ірина не відкрутиться.
— Іро, а поясни мені, будь ласка, одну річ. Там у залі... Миколай, знайома музика... Я ж бачу — то сеанс зцілення. Без Володимира Олександровича... ЯК ЦЕ МОЖЛИВО?!
Ірина дивилася на Наталію. М-да, ситуація. І вже нічого не зміниш, треба щось відповідати.
— Як би тобі, подруго, це пояснити. Так сталося, що всі ми, вся наша родина трохи цим займаємося. Давай зробимо так: зараз ти просто зачекаєш, а ввечері, після застілля, ми тобі все розповімо. Зрозумій, це все-таки здебільшого таємниця Володимира Олександровича. Тож саме він вирішуватиме, що тобі розповісти. Будь ласка, просто зачекай трохи.