Розділ 12

Розділ 12
Увечері того ж дня, коли Марина вже готувала вечерю на кухні, Володимир продовжує спроби з виходом із тіла. Сів у крісло. Заплющив очі. Почав дихати — глибоко, рівно, розмірено. Тіло розслабилося. Свідомість відпустила хватку.
Все як завжди, він сам у кріслі. Той самий сіруватий серпанок, що супроводжував кожен вихід. Але цього разу щось було інакше. Володимир не просто спостерігав. Він відчував — може керувати.
Не тілом. Другим Я. Душею. Енергетичною оболонкою, що вийшла з матеріальної форми. Спробував зміститися. І це нарешті вийшло: просунувся по кімнаті, тіла немає, просто центр уваги зміщується за бажанням. І — рух. Плавний, неначе течія води. Точка спостереження змістилася. Володимир побачив спинку крісла. Стіну за нею.
Серце — фізичне серце в тілі — прискорилося від захоплення.
Далі. До дверей.
Знову рух. Володимир дістався до дверей, "подивився" в коридор. Побачив вішалку з одягом. Дзеркало на стіні. Двері до кухні, звідки лунали звуки — Марина щось нарізала, гримотіла каструлями.
Туман став іншим. Об'ємнішим. Насиченішим. Щільніші згущення навколо предметів. Особливо — навколо дружини на кухні. Її аура, хоч і розмита, але помітна.
Різниця з учорашнім виходом вражала. Наче хтось увімкнув світло в темній кімнаті. Ну, поки що присвітив ліхтариком чи взагалі запалив сірника.
Стоп, досить, далі поки не можна, — вирішив Володимир. — А раптом зв'язок розірветься? Душа заплутається, не повернеться в тіло?
Обережність. Поступовість. Не поспішати.
Він повернувся до крісла, "подивився" на своє тіло. Сиділо нерухомо, дихало розмірено. Обличчя спокійне.
Час повертатися.
Ривок — і Володимир розплющив очі.
Кімната. Крісло. Реальність.
Серце калатало, руки злегка тремтіли. Але не від страху — від захоплення.
Вийшло! Нарешті вийшло!
Він підвівся, пішов на кухню. Марина стояла біля столу, кришила овочі на салат.
— Любо, — сказав Володимир, і голос тремтів від хвилювання. — У мене прорив.
Марина обернулася, побачила його обличчя, усміхнулася.
— Розказуй.
Він розповів. Про рух по кімнаті. Про коридор. Про туман, що став об'ємнішим. Про обережність — не віддалятися далі, поки не впевнений.
Марина слухала, кивала. Коли Володимир закінчив, підійшла, обійняла його.
— Я рада, любий. Дуже рада. — Вона поцілувала його в щоку. — Відсвяткуємо. Сьогодні святкова вечеря.
Володимир засміявся:
— Любо, ти вже щось готуєш.
— То просто вечеря, — відмахнулася Марина. — А святкова — це з душею. Піду доготую. Курка в духовці, ось буде оселедець під шубою — все як треба. Вдома ж! Вдома і стіни допомагають.
Вони засміялися разом.
Після вечері Володимир вирішив перевірити другий потік свідомості. Не просто користуватися — це він робив постійно, звик уже. А саме протестувати. Переконатися, що обидві свідомості працюють повноцінно, паралельно, не заважають одна одній.
Сів за стіл. Дістав планшет, знайшов складну наукову статтю — про квантову фізику, щось, що потребує концентрації. Увімкнув на телефоні подкаст — інтерв'ю з істориком про події Другої світової. Поклав перед собою аркуш паперу, ручку.
Завдання: читати статтю, розуміючи кожне слово. Слухати подкаст, розуміючи суть розповіді. І водночас — обмірковувати третю проблему: як краще організувати наступну волонтерську поїздку.
Володимир почав.
Перший потік свідомості читав про хвильово-корпускулярний дуалізм, про рівняння Шредінгера, про принцип невизначеності Гейзенберга. Складні формули, абстрактні поняття — але все більш-менш зрозуміло, укладається в голові.
Другий потік слухав історика, що розповідав про битву під Курськом, про стратегію Жукова, про помилки німецького командування. Цифри, дати, імена — все фіксується, запам'ятовується.
І третій рівень — фоновий, але усвідомлений — обмірковував логістику. Скільки борщу готувати? Які продукти купити? Коли їхати — в суботу чи неділю?
Двадцять хвилин. Володимир читав, слухав, думав.
Потім зупинився. Відклав планшет, вимкнув подкаст.
Перевірка.
Стаття про квантову фізику — що саме там було? Він легко відтворив основні тези, пригадав формули, зрозумів концепції.
Подкаст про Курську битву — деталі? Так, усе на місці. Дати, цифри, стратегічні рішення.
План волонтерської поїздки? Готовий. Список покупок, час виїзду, навіть маршрут.
Володимир усміхнувся.
Результат очікуваний. Другий потік працює повноцінно. Обидві свідомості функціонують паралельно, не заважають, не перекривають одна одну, не змішуються.
За останні місяці він звик роздумувати одночасно про різне, опрацьовувати інформацію паралельно. Тож начебто нічого нового.
Але...
Володимир засміявся сам собі.
Такі б можливості в школі! Вчив би два предмети одночасно, іспити складав би в півтора раза швидше.
За вечерею він поділився й цією новиною.
— Другий потік остаточно сформувався, — сказав Володимир. — Перевірив. Працює без збоїв.
— І що далі? — спитала Марина.
— Далі — знову опанування. Нова грань здібностей. — Він потер обличчя долонею. — Розумію, просто не буде. Тим більше швидко. Але я відчуваю — воно того варте.
Марина взяла його за руку.
— Звісно, варте. І у тебе вийде. Обов'язково вийде.
Вересень пройшов у тренуваннях.
Володимир щодня виходив із тіла. Пересувався по квартирі — вітальня, спальня, кухня, коридор. Спостерігав. Звикав до керування другим Я.
Психологічно це було непросто. Відчуття роздвоєності — тіло десь там, у кріслі, а ти тут, біля вікна чи дверей. Свідомість розщеплена, але водночас єдина. Дивне, незвичне відчуття. А об'ємне бачення? До того, що бачив об'ємно біля себе, там де медитував, уже звик, інша справа — в русі.
Медитації допомагали. Після кожного виходу Володимир повертався, відновлював баланс. Хвилі енергії, спокій, гармонія.
Одного разу, пересуваючись по вітальні, він завмер у роздумах, дивлячись на вікно.
А що, якщо спробувати вийти за нього? Побачити вулицю, людей, світ ззовні?
Але не наважився. Страх. А раптом щось піде не так? Раптом зв'язок обірветься? Так само зі стелею і стінами. А чи не спробувати пройти крізь них?
Ні. Рано. Потрібно повне об'єднання другого Я та тіла. Тих свідомостей, що керують фізичною формою і енергетичною оболонкою.
Поки що тіло під час виходу залишалося майже відключеним. Дихало, серце билося — але свідомо керувати ним було важко. Можливо, другий потік ще працює не на повну, — думав він. — А можливо, просто треба час. Купа зусиль, щоб звикнути.
Туман набував форм. Він бачив потоки — невеличкі, ледь помітні, що пронизували простір. А ще був туман, прив'язаний до людей, до речей. Аури. Це справді аури, — усвідомив Володимир. — Енергетичні оболонки всього живого. І не тільки живого.
Володимир з Мариною повернулися до волонтерства.
Марина не стала повертатися на стару роботу. Працювати онлайн виявилося зручніше — більше часу, більше свободи. Та й зарплата непогана.
А волонтерство — це те, що їм обом було потрібне. Відчуття, що робиш щось важливе. Допомагаєш.
Вони готували їжу. Збирали посилки. Разом з іншими волонтерами їздили до військових.
Не на фронт — фронту вже не було. Але на кордони.
Перший кордон — по лінії територій, що були під окупацією до 2022 року. Там різні військові частини. Охороняли від бандитів, недобитих колаборантів, непідконтрольної зброї, якої після війни залишилося чимало.
Другий кордон — по старих кордонах України з Росією. Там прикордонники.
Між цими кордонами — миротворці. Керівництво територіями здійснювала українська влада разом із представниками ООН. Повертали Крим та Донбас до нормального існування. Намагалися подолати роки російської пропаганди.
Одного разу, після чергової поїздки, вони з Мариною посиділи в літньому кафе з кількома волонтерами. Пили пиво, спілкувалися.
Серед них був Олексій — чоловік років сорока, колишній військовий, тепер волонтер. Розповідав про ситуацію на Донбасі й у Криму.
— Складно там, — казав він, обертаючи келих у руках. — Люди роками слухали пропаганду. Багато хто й досі не розуміє, що сталося. Вважають, що їх "кинули", що Україна — ворог.
— І як із цим працювати? — спитав Володимир.
— Терпіння. Час. Показувати на ділі, що ми — свої. Що допомагаємо, а не караємо. — Олексій зробив ковток. — Миротворці допомагають. ООН теж. Але це роки. Може, покоління. Не швидко.
— А військові? — спитала Марина. — Як вони?
— По-різному. Бандитизм, зброя, провокації. Хлопці втомлені. Але тримаються. Це таки краще за війну.
Володимир слухав, кивав. Війна закінчилася, але її наслідки залишаться надовго. Дуже надовго.
— Тому наша допомога важлива, — підсумував Олексій. — Їжа, речі, просто увага. Щоб знали — їх не забули.
— Не забудемо, — твердо сказала Марина.
— Ніколи, — погодився Володимир.
Вихідні вони проводили у Дніпрі. Їздили до дітей, нянькалися з онуками.
Катя вже говорила короткими реченнями. Показувала на речі, запитувала:
— Ді-да, це що?
— Це машинка, — терпляче пояснював Володимир.
— А це?
— Лялька.
— А це?
Марина сміялася:
— Невгамовна наша Катюша.
Діма підріс, уже впевнено сидів, повзав геть усюди, тільки доглядай. Того й гляди, скоро почне ходити. Ганна — найменша — більшу частину часу спала чи їла.
Ольга з Іриною теж медитували. Щодня. Вже самостійно — допомога Володимира більше не потрібна. Вони завершували роботу з внутрішніми органами, підтримували тіло в тонусі.
Микола й Андрій теж продовжували. Здоров'я відновлене, але медитації стали частиною життя. Енергія, баланс, гармонія.
Одного разу, за обідом, Володимир згадав про свої тренування.
— Зараз працюю над новим, — сказав він. — Намагаюся навчитися керувати енергією ззовні. Поза тілом.
Ольга підвела голову:
— Тату, а як ти бачиш свій подальший розвиток?
Володимир замислився:
— Коли зможу впливати на енергію поза тілом, просто буду все робити сам. Проганяти енергію по тілу пацієнта, концентрувати де треба. Не треба буде вчити кожного медитувати. Просто — сеанс чи декілька, і зцілення.
Він зробив паузу, продовжив:
— Вже бачу рух енергії в мами, коли вона медитує. Хвилі, що йдуть по тілу, аура, що світиться. Тож головне — навчитися впливати на ту енергію.
Ольга нахилилася вперед:
— Тату, а моя подруга, Наталія... ти пам'ятаєш?
— Пам'ятаю, доню, — кивнув Володимир. — Звісно, пам'ятаю.
Він зітхнув.
— От тільки коли це стане можливим, я поки що не знаю.
Ольга трохи засмутилася. Володимир поклав руку їй на плече.
— Не засмучуйся. Нещодавно я б відповів: не знаю, чи взагалі зможу. А зараз кажу: не знаю коли, але зможу. Це вже величезна різниця.
Ольга усміхнулася.
— Дякую, тату.
Листопад приніс нові відкриття.
Туман почав набувати кольорів. Блідих, майже непомітних. Але вони були.
Більше за все кольорів можна було побачити на аурах. Людські — сильніші, насиченіші. На речах — ледь помітні, один-два відтінки. У тумані, що просто навколо, їх взагалі не було.
Хоча це лише поки що, — думав Володимир.
З кольорами в аурах була цікава річ. Там присутні кілька кольорів одночасно. У людей — більше. У речей — один, максимум два-три.
Хоча, можливо, я просто не можу їх розрізнити, — припускав він. — Надто бліді, майже непомітні.
А от у нього самого та в Марини аури були вже більш насиченими. Володимир бачив у своїй — теплі відтінки блакитного, золотистого, молочного. Такі самі були й у Марини, щоправда, менш яскраві.
Одного вечора він попросив Марину помедитувати, щоб подивитися на процес.
Вона сіла в крісло, заплющила очі. Володимир вийшов із тіла, "підійшов" ближче.
І побачив.
Аура Марини стала... більшою. Кольори — насиченішими. А хвилі енергії, що йшли по тілу, були помітні не тільки всередині, а й в аурі.
Коли хвиля проходила — та ділянка аури починала світитися сильніше. Ненадовго, на мить, але помітно.
Світитися — не те слово. Володимир не міг підібрати правильне. Але ефект був яскравий.
Він спостерігав зачарований. Енергія рухалася по тілу Марини, аура пульсувала в такт. Гармонія. Краса. Життя.
Грудень. Володимир вирішив експериментувати.
Над дружиною чи навіть над собою — не готовий. Надто ризиковано. Але над речами...
Він поставив на стіл старий сувенір — гусяче перо на підставці. Легке, делікатне, ідеальне для експериментів.
Виходив із тіла щовечора. "Підходив" до пера, намагався вплинути на його ауру.
Раз у раз — марно.
Але Володимир не здавався.
І ось, на початку грудня, коли кольорів в аурах проявилося більше, щось вийшло.
Він стояв — точніше, "стояв" другим Я — біля столу. Дивився на перо. Зосереджувався на його аурі — блідо-сірій, ледь помітній.
Посунутися. Хоч трохи.
Бажання. Воля. Зусилля.
І раптом — аура пера здригнулася. Хвиля пройшла по ній, невеличка, ледь помітна.
Перо підлетіло на міліметр і впало назад на стіл.
Володимир завмер. Не повірив.
Повторив. Знову. І знову.
Перо щоразу злегка смикалося.
Початок покладено!
Він повернувся в тіло, розплющив очі, засміявся вголос.
Марина вибігла з кухні:
— Що сталося?
— Вийшло! — Володимир показав на перо. — Я зміг посунути його! Ззовні, другим Я!
Вона підійшла, обійняла його.
— Я знала. Знала, що у тебе вийде.
Але цього було недостатньо. Поштовх — не те, що потрібно для зцілення. Треба навчитися керувати процесом. Плавно, точно, усвідомлено.
Володимир тренувався щодня.
Одного вечора, після чергової невдалої спроби, Марина сказала:
— Любий, ти ж уже можеш відчувати тіло й друге Я одночасно. Спробуй щось робити тілом. Там є руки. Через них пропустиш енергію. А твоє друге Я буде контролювати процес і направляти.
Володимир подивився на дружину й подумав: "А чому така очевидна думка не спала мені самому? От тобі й дві свідомості".
Роботи було багато. Не все виходило одразу. Керувати тілом і бути душею водночас — складно. Дуже складно.
Десь у середині грудня він таки навчився нормально рухатися тілом. Поки що сидячи, але... Потім пропускати через тілесну оболонку енергію, а вже другою своєю половиною направляти енергію на ціль.
Перед самим Новим роком він уже спокійно піднімав перо й переміщав його по кімнаті.
З'ясувалося, що безпосередній контакт із ціллю не потрібен. Достатньо зусиль обох половинок, коли вони поряд одна з одною. Тіло лише рухало руками, пропускаючи хвилі енергії. А душа підхоплювала цю енергію й направляла куди треба.
Щоправда, ціль мала бути поряд. Не далі ширини кімнати — метри три, максимум.
Але це вже було щось. Справжній прогрес.
Новий рік святкували у Дніпрі, всією родиною.
Ялинка в залі, прикрашена іграшками й гірляндами. Катя бігала навколо, показувала пальчиком на кульки, верещала від радості. Діма намагався доповзти до ялинки, але Ольга перехоплювала. Ганна спала в колисці, не звертаючи уваги на метушню.
До півночі діти повкладалися. Катя буркотіла, що доросла, що дочекається з усіма, але теж заснула — прямо на колінах у діда.
Володимир сидів у кріслі, тримав онуку на руках, дивився на неї. Маленька, тепла, жива. Майбутнє. Потім Ольга віднесла ту у ліжечко.
Опівночі всі підвелися, підняли келихи.
— За новий рік! — сказав Андрій.
— За 2029-й! — додав Микола.
— За сім'ю, — тихо промовила Марина.
— За здоров'я, — Іра підняла свій келих.
— За любов, — усміхнулася Ольга.
— За майбутнє, — підсумував Володимир.
Вони випили, обнялися, привітали один одного.
Потім сіли за стіл, їли, розмовляли, жартували. Звичайна новорічна ніч. Тепла, домашня, затишня.
Коли всі наїлися, Володимир відкашлявся.
— Діти, — сказав він, — я хочу вам дещо розповісти.
Усі завмерли, чекаючи.
— За останні місяці я досяг прогресу. Значного прогресу. — Він зробив паузу. — Навчився керувати енергією ззовні. Поза тілом. Можу впливати на аури речей. Переміщати їх.
Ольга нахилилася вперед:
— Тату, це означає...
— Це означає, що скоро зможу спробувати на живому організмі, — кивнув Володимир. — Але спочатку треба перевірити, чи не шкідливо це. Я хоч і впевнений, що все буде гаразд — навіть ті самі хвилі проводив, — він засміявся, — подушка була підопитною. Але перевірка необхідна.
Він подивився на дітей по черзі.
— Завтра з мамою підемо до крамниці. Придбаємо хом'ячка з кліткою та всім необхідним. Потім він стане подарунком для Каті. Але про всяк випадок, — Володимир глянув на Миколая, — спочатку до тебе зайдемо. Там і поекспериментую. Щоб, не дай Боже, тваринка помре — в онуки горя не було.
Ольга сяяла. Дивилася на батька з такою вдячністю, надією, що Володимир відчув — клубок підступає до горла.
— Тату, — прошепотіла вона. — Дякую.
— Нема за що, доню. — Він усміхнувся. — Я ж обіцяв. Пам'ятаю про Наталію. Обов'язково пам'ятаю.
Микола підняв келих:
— За тата! За його здібності! За надію!
Всі підтримали. Випили. Усміхалися.
А Володимир сидів, дивився на дітей, на онуків і думав:
"Скоро. Зовсім скоро зможу допомагати не тільки родині. А всім, хто потребує".
Марина взяла його за руку під столом, стиснула.
"Усе вийде", — прочитав він у її погляді.
"Знаю", — усміхнувся він у відповідь. — "Уже скоро".
За вікном гуркотів салют. Новий рік починався. Рік надії. Рік змін.
Рік, коли все стане можливим.