Розділ 11

Розділ 11
Додому з пологового повернулися ввечері. Ольга з маленьким Дімою одразу пішла до спальні — втомлена, але щаслива. Андрій метушився навколо, допомагав влаштуватися. Катя крутилася поруч, намагалася заглянути в ковдру, де спав братик.
— Ма-ма, а-а-а? — питала вона, показуючи пальчиком.
— Це Діма, — терпляче пояснювала Ольга. — Твій братик.
Катя нахмурилася, обдумовуючи нову інформацію. Потім кивнула, наче прийняла до відома.
Володимир з Мариною стояли в дверях, спостерігали за сценою. Сім'я. Діти. Онуки. Усе, заради чого варто жити.
— Тату, — Ольга подивилася на батька. — Я хочу приєднатися. До медитацій. Можна?
Володимир здивувався:
— Доню, ти тільки-но народила. Треба відпочивати, відновлюватися.
— Саме тому, — усміхнулася Ольга. — Бачу, як вам усім допомагає. Хочу теж. Особливо зараз — діти, втома. Якщо енергія справді відновлює...
Володимир переглянувся з Мариною. Та кивнула.
— Добре, — погодився він. — Спробуємо. Тільки обережно. Зовсім обережно.
Перша медитація — наступного дня, ввечері. Катя спала, Діма теж. Андрій узяв варту — якщо хтось прокинеться, він впорається.
Ольга сіла в крісло, Володимир — поруч. Взялися за руки.
— Заплющ очі, — тихо почав батько. — Дихай глибоко. Рівно. Відпусти думки.
Ольга слухала, виконувала. Дихання вирівнялося. Тіло розслабилося. Вона бачила, як це роблять, десятки разів, тож була готова.
— Уяви тепло в пальцях ніг, — продовжував Володимир. — Невелике, приємне. Воно з'являється...
Не минуло й п'яти хвилин, як Ольга здригнулася.
— Тату, — прошепотіла вона, не відкриваючи очей. — Я відчуваю. Справді відчуваю!
Володимир завмер. Так швидко?
— Що саме?
— Тепло. В стопах. Воно справжнє. — Голос Ольги тремтів від здивування. — Піднімається вище. Щиколотки. Коліна...
Хвиля енергії рухалася по тілу доньки. Володимир відчував це через дотик. Чітко. Потужно.
Така швидкість вражала навіть його.
Через три дні Ольга вже могла самостійно викликати хвилі тепла. Через тиждень — концентрувати енергію в потрібних місцях.
За вечерею сім'я в зборі. Володимир каже:
— Це... я не очікував такого, — зізнавався він. — У Марини місяці пішли на перші відчуття. У Миколая з Андрієм — тижні. А в Ольги — дні!
Марина усміхалася:
— Може, вона просто талановита?
— Або... — Володимир замислився. — Або це я змінився. Другий потік свідомості, вихід з тіла, робота з енергією. Може, моя присутність тепер впливає сильніше? Прискорює процес?
— Можливо, — погодилася Марина. — Але це ж добре, правда?
— Добре, — кивнув Володимир. — Дуже добре.
Березень приніс тепло й нову справжню радість.
Миколай закінчив роботу з очима. Місяць щоденних медитацій, концентрації енергії, терпіння. І нарешті...
— Тату, — сказав він одного ранку, коли прийшов у гості. — Я бачу. По-справжньому бачу.
Володимир підвівся з крісла.
— Перевіримо?
Вони вийшли на балкон. Володимир показав вдалину:
— Он там, на тому будинку. Що написано?
Миколай придивився, усміхнувся:
— "Аптека 24". Бачу чітко. Навіть дрібний текст під вивіскою — "Цілодобово".
Володимир обійняв сина за плечі.
— Молодець, синку. Справді молодець.
Микола повернувся, подивився батькові в очі. І в його погляді було стільки вдячності, щастя, що Володимир відчув — клубок підступає до горла.
— Дякую, тату. За все.
Того ж дня Микола поділився звісткою з Ірою. Та заплакала від щастя. А Микола обіймав її, цілував у скроні, шептав:
— Ти така красива. Я й не знав, наскільки ти красива.
Володимир з Мариною стояли осторонь, дивилися на них. І не соромилися власних сліз.
Наприкінці березня Микола взявся за слух. Поспішав — у квітні мала народитися дитина, і він хотів почути кожне її "агу", кожен перший звук.
Володимир сміявся:
— Синку, не поспішай так. Слух — не простіше за зір.
— Встигну, тату, — впевнено відповідав Микола. — Обов'язково встигну.
І справді встиг. До середини квітня слух повністю відновився. Микола чув шепіт, тихі кроки, далекі звуки. Світ знову наповнився музикою, голосами, життям. Іра раділа за чоловіка так, що власні побоювання щодо пологів відійшли на другий план. Микола щасливий. Здоровий. Що ще потрібно?
Квітень. Пологовий будинок. Знову очікування в коридорі.
Тільки цього разу Ольга залишилася вдома з дітьми. Діма ще замалий для таких поїздок.
Володимир з Мариною, Микола, Андрій — всі чекали.
Микола не міг всидіти. Ходив коридором, заглядав у вікно, знову сідав.
— Заспокойся, — Андрій поклав руку йому на плече. — У мене теж так було. Нормально.
— Знаю, — кивнув Микола. — Просто... хвилююся.
— Все буде добре, — впевнено сказала Марина. — Іра сильна. Дівчина справжня.
Час тягнувся. Година. Друга.
Нарешті двері відчинилися. Лікар — та сама жінка, що приймала пологи в Ольги, — усміхнулася, повертаючись до Миколая:
— Вітаю. У вас донька.
Микола кинувся всередину.
Іра лежала на ліжку, втомлена, бліда, з усмішкою до вух. А в колисці...
Маленька. Зморщена. Копичка світлого волосся.
І раптом — плач. Тонкий, пронизливий, такий живий.
Микола завмер. Почув. Він почув її голос. Перший крик своєї доньки.
Сльози покотилися по щоках. Він підійшов до колиски, обережно взяв малу на руки.
— Ганнусю, — прошепотів він. — Моя Ганночка.
Дівчинка заплющила очі, заспокоїлася.
Травень, червень, липень пролетіли в турботах і радощах.
Катя й Діма ростуть — перша вже говорить короткими реченнями, другий намагається все схопити, потягти в рот. Ганна теж росте — спить, їсть, усміхається уві сні.
Володимир з Мариною нянькаються з онуками, допомагають дітям. Андрій і Микола працюють. Ольга й Іра — у декреті, але часу вільного майже немає. Діти беруть усю увагу.
Медитації продовжуються. Двічі на день — ранок і вечір. Для Ольги та Іри — з допомогою Володимира. Для Миколая й Андрія — вже самостійно, хоча батько іноді допомагає, підказує, коригує.
Ольга швидко пройшла руки й ноги. Взялася за спину — після двох пологів боліла частенько.
— Тату, — сказала вона одного дня, — медитації — це диво. Вночі встану до Діми, погодую, покладу. Раніше після цього спала б ще годину. А зараз — п'ятнадцять хвилин медитації, і знову бадьора. Неначе виспалася.
Володимир усміхався:
— Енергія справді відновлює. Не тільки тіло лікує, а й сили повертає.
Іра теж прогресувала швидко. Руки, ноги, спина. До кінця липня обидві дівчини майже закінчили роботу з кінцівками й перейшли до внутрішніх органів.
Марина теж завершувала. Очі — відновлені. Вуха — теж. Внутрішні органи — серце, легені, печінка, нирки — все по черзі, обережно, з концентрацією енергії.
Володимир тримав її за руку під час медитацій, хоча вони обидва знали — різниці майже немає. Перевіряли. З дотиком і без — результат однаковий. Але тримали. Бо так приємніше. Затишніше. Разом.
Середина липня. Володимир сидів на кухні, розмовляв телефоном.
— Привіт, Миколо, — говорив він. — Як справи?
Голос у трубці — Микола, друг із компанії пенсіонерів. Не син — тезка.
— Та нормально, Вово. Ти коли повернешся? Скучили вже.
— Скоро, — усміхнувся Володимир. — До кінця літа, може, восени.
— Ну і добре. А як там у Дніпрі? Діти, онуки?
— Все чудово. Онуків троє вже, уявляєш?
— Бачиш, дідусю, — засміявся Микола. — А ти казав — старий.
— Старий, — погодився Володимир. — Але щасливий.
Вони поговорили ще трохи — про новини, про місто, про спільних знайомих. Потім Микола запитав:
— Слухай, ми тут хлопцям на фронт збираємо. Можеш допомогти?
— Звісно, — без вагань відповів Володимир. — Як завжди, зараз перекажу.
— Дякую, Вово. Ти завжди молодець.
Після розмови Володимир сидів, дивився на телефон. Марина підійшла, поклала руку на плече.
— Друзі? — спитала вона.
— Так. Скучили. Та й я скучив, — зізнався Володимир. — За містом, за знайомими місцями. За волонтерством теж. Тут ми допомагаємо дітям, і це важливо. Але там... там теж є справи.
Марина кивнула:
— Розумію. Ти хочеш додому.
— Хочу, — погодився він. — Але поки що треба тут. Діти ще потребують.
— Поки що, — повторила Марина. — А потім?
— Потім повернемося, — твердо сказав Володимир. — Обов'язково повернемося.
Серпень. Спека, вогкість, місто задихається. Але в квартирі — кондиціонер, прохолода, затишок.
Володимир з Мариною сиділи на дивані, обговорювали.
— Любо, — почав він, — я думаю... пора додому.
Марина кивнула:
— Я теж про це думала. Діти вже трохи підросли, найскладніше позаду. Ольга й Іра майже закінчили опановувати енергії. Миколай з Андрієм — теж. Твоя допомога більше не критична.
— Саме так, — погодився Володимир. — Раніше я тримав їх за руки, і це прискорювало процес у рази. Тепер... тепер різниця мінімальна. Вони можуть самі. Подальше зцілення — без мене. Чи зі мною — не суттєво.
Марина подивилася на нього:
— Ти впевнений? Не будеш шкодувати?
— Шкодувати — буду, — усміхнувся Володимир. — Онуки, діти, це все... — Він зробив паузу. — Але життя дітей — це життя дітей. Вони дорослі. Мають свої сім'ї. А ми... ми маємо своє життя. Свій дім.
— І будемо приїжджати в гості, — додала Марина.
— Часто, — кивнув Володимир. — Дуже часто.
Того ж вечора вони сказали дітям. Ольга засмутилася, але зрозуміла. Микола теж. Андрій подякував за все.
— Ви нам дуже допомогли, — сказав він щиро. — Не знаю, як віддячити.
— Будьте щасливі, — відповів Володимир. — Це найкраща подяка.
Двадцять шостого серпня, рано-вранці, Андрій завантажував речі в автівку. Валізи, сумки, коробки — речей було чимало.
Катя крутилася під ногами, не розуміла, що відбувається.
— Ді-да, ку-да? — питала вона, смикаючи Володимира за штанину.
— Додому, Катюшо, — він узяв її на руки. — Дідусь з бабою їдуть додому.
— Я хочу, — заявила Катя.
Володимир засміявся:
— Ти тут живеш. З мамою, татом, Дімою. А ми приїдемо до вас у гості. Обіцяю.
Нарешті сіли в автівку. Андрій за кермом, Володимир поруч, Марина ззаду.
Поїхали.
Дорога займала майже три години. Їхали мовчки — кожен думав про своє. Володимир дивився у вікно на місто, що пропливало повз. Дніпро. Місто, де живуть його діти, де народилися, а тепер ростуть онуки. Частина його життя назавжди залишиться тут.
Під'їхали до під'їзду. Їхній під'їзд, їхній будинок.
Володимир вийшов, вдихнув повітря. Інше. Не краще, не гірше — просто інше. Рідне.
Андрій допомагав виносити речі. Валізи, сумки — все на сходи, потім — у квартиру.
— Катя буде сумувати, — сказав він, коли останню сумку піднімали.
— Відеозв'язок, — усміхнувся Володимир. — Щодня будемо говорити. І приїжджатимемо часто. Обіцяю.
Андрій кивнув, обійняв тестя.
— Дякую. За все.
— Нема за що, синку. Ти ж родина.
Андрій поїхав. Володимир з Мариною залишилися самі.
Піднялися сходами. Ключ у замку. Двері відчинилися.
Квартира зустріла їх чистотою й тишею. Підлога вимита, пилу немає. Світлана — подруга Марини, волонтерка, що доглядала за квартирою, — не підвела. Навіть квіти на підвіконні политі.
Володимир зайшов до вітальні, подивився навколо. Крісла для медитацій. Аудіосистема. Полиці з книжками. Усе на місці. Усе знайоме.
Марина підійшла ззаду, обійняла за талію.
— Ну от, — тихо сказала вона. — Ми вдома.
— Вдома, — погодився Володимир.
Вони стояли так мовчки, обійнявшись. За вікном шуміло місто. Їхнє місто. Їхній дім.
Попереду — нове життя. Інше, ніж раніше. Але своє. Рідне.
І Володимир відчував — все правильно. Діти щасливі. Онуки ростуть. Здібності передані.
А попереду... попереду ще стільки всього. Другий потік свідомості, що от-от остаточно сформується. Здатність зцілювати інших, а не тільки себе. Нові можливості. Нові горизонти.
Але це все — потім.
Зараз — просто дім. Тиша. Спокій.
І щастя від того, що вони разом.
Назавжди.