Розділ 10

Розділ 10
Вересень у Дніпрі виявився теплим, майже літнім. Володимир стояв на балконі, дивився на місто, що прокидалося під ранковим сонцем. За спиною, у квартирі, чулися голоси — Марина щось говорила Ользі, Катя верещала від радості. Звичайні ранкові звуки. Домашні. Затишні.
А він думав про інше. Про туман.
Учора, під час чергового виходу з тіла, Володимир помітив дещо нове. Туман, той самий сіруватий серпанок, що супроводжував кожен вихід, виявився не таким однорідним, як здавалося раніше. Місцями він згущувався, обволікав предмети м'якими хмарками. Особливо помітно — навколо людей. Сам він, тобто його тіло, Марина, що сиділа поруч, тримаючи його за руку, були оточені ледь помітним світінням крізь туман. Ні, не так, важко пояснити: з одного боку він там більш щільний, а з іншого — мов трошечки сяє. Неначе той серпанок реагував на людей, на їхню присутність.
«Може, це початок?» — подумав тоді Володимир. — «Може, саме через цей світ, світ енергій, я зможу колись впливати не тільки на себе, а й на інших? Зцілювати?»
Другий потік свідомості, що повільно формувався, давав про себе знати дедалі частіше. Коли Володимир перебував поза тілом, емоції більше не зникали. Любов до сім'ї, тривога за дітей, радість від успіхів — усе це відчувалося навіть там, у тумані. Хай притуплено, хай зовсім трохи, але вже не байдужість. Неначе душа та тіло нарешті почали зливатися в одне ціле. Тобто, звісно, вони і є одним цілим, але поза тілом раніше такого відчуття не було. Володимир вважав, що друга, доки що неповноцінна свідомість управляє чи, скоріше, співпрацює, зливаючись з душею. Чи то не душа, а щось інше? Друге Я!
— Тату? — голос Ольги відірвав його від роздумів. — Снідати будемо?
Володимир усміхнувся, повернувся до квартири.
— Будемо.
Миколай сидів у кріслі, заплющивши очі. Обличчя зосереджене, дихання рівне. Володимир стояв поруч, тримав сина за руку, тихо підказував:
— Відчуваєш тепло в пальцях? Добре. Тепер веди його вище. Стопа — коліно — тулуб, тепер у плече — лікоть — долоня.
Хвиля енергії рухалася по руці Миколая — Володимир відчував це. Не бачив, але знав. Зв'язок між ними, що виникав під час медитації, дозволяв ловити ці тонкі зміни.
— Зупинись на долоні, — продовжив Володимир. — Зосередь енергію там. Нехай накопичується.
Миколай зморщив чоло від зусилля. Секунд тридцять. Хвилина. Дві.
— Відпускай, — сказав Володимир. — Достатньо на перший раз.
Син розплющив очі, розтиснув пальці правої руки. Стиснув знову. Усміхнувся.
— Легше, — сказав він тихо. — Відчувається. Неначе щось усередині... відновилося.
— Так і є, — кивнув Володимир. — Але поспішати не треба. Ще місяць-два на руки, потім ноги. І тільки після цього — очі.
— Тату, я хочу до народження дитини бачити нормально, — Миколай подивився на батька серйозно. — У квітні Іра народить. Хочу гарно роздивитися свого первістка.
Володимир стиснув плече сина.
— Звісно. Спробуємо. Але пам'ятай — кінцівки простіші. Очі, вуха, внутрішні органи — складніші. Треба спочатку навчитися.
— Навчуся, — твердо відповів Миколай.
Володимир вірив йому. Син завжди був наполегливим, десь навіть впертим. Якщо поставив мету — досягне.
Андрій медитував у вітальні. Ольга сиділа на дивані, годувала Катю. Марина влаштувалася в іншому кріслі, спостерігала.
Володимир сидів поруч з Андрієм, тримав його руку.
— Що скажеш?
Андрій, не відкриваючи очей, усміхнувся:
— Відчуваю. Не завжди, але все частіше. Тепло в грудях, у руках. Неначе всередині маленьке сонечко.
— Це добре, — схвалив Володимир. — Спробуй тепер направити в праву руку. Зосередься на долоні.
Хвилина. Дві. Три.
— Є! — раптом вигукнув Андрій, розплющуючи очі. — Я відчув! Тепло пішло в долоню. Справді пішло!
Ольга підвелася, підійшла, обійняла чоловіка за плечі.
— Молодець, любий.
Катя на руках у матері простягнула ручку до батька:
— Та-то!
Андрій узяв доньку, підкинув угору. Та засміялася. Володимир дивився на них і відчував тепло в грудях. Не енергетичне — звичайне, людське. Тепло від того, що діти щасливі. Що все виходить.
Марина підійшла, взяла його за руку.
— У тебе добре виходить, — тихо сказала вона. — Вчити.
— У них виходить, — поправив Володимир. — Вчитися.
Увечері, коли діти пішли спати, Володимир з Мариною сиділи на кухні. Чай, тиша, розмова удвох.
— Любий, — почала Марина, — як ти?
Володимир усміхнувся. Вона завжди знала, коли треба запитати.
— По-різному. Сама ж знаєш. З одного боку — прогрес. Виходи з тіла стають довшими. Учора — майже хвилина. Тіло при цьому дихає нормально, спокійно. Неначе я просто медитую, а не покидаю оболонку. Ти ж бачила.
— А емоції? — Марина пам'ятала, як раніше Володимир розповідав про байдужість до тіла.
— Навпаки. Тепер відчуваю майже все. Там, поза тілом. Любов, тривогу, радість. — Він потер обличчя долонею. — Думаю, це результат другого потоку свідомості. Душа та тіло стають єдиним. Не два окремі явища, а одне ціле.
Марина кивнула, слухаючи.
— А туман? — спитала вона. — Той, що бачиш?
— Змінюється. Раніше був однорідним. Тепер помічаю згущення. Особливо навколо людей. Навколо тебе, наприклад. — Володимир подивився на дружину. — Думаю, це аура. Енергетична оболонка. Поки що бачу слабо, розмито. Але бачу.
— І що це означає?
— Що саме через цей світ, світ енергій, я зможу колись не тільки спостерігати, а й впливати. Зцілювати інших, а не лише себе. — Він узяв її за руку. — Це мета, Марино. Справжня мета. Не просто самому одужати. А допомагати іншим, хто потребує.
Марина стиснула його пальці.
— Ти зможеш. Обов'язково зможеш.
Вони сиділи мовчки, тримаючись за руки. За вікном місто жило своїм життям — машини, ліхтарі, люди. А тут, на кухні, було тихо й затишно.
— Як твоя спина? — спитав Володимир.
Марина усміхнулася:
— Майже не болить. Ще трохи, і повністю пройде. Твої підказки, підтримка дуже допомагають.
— Я радий, — щиро відповів він.
— А ти? — Марина кивнула на його груди. — Внутрішні органи?
— Вивчив анатомічний атлас. Ольга допомагала — показувала, пояснювала, де що розташоване. Тепер направляю енергію туди. Поки що просто для підтримки. Тут результат побачити складно.
— Обережно, — попросила Марина. — Будь ласка.
— Обережно, — пообіцяв Володимир.
Вони допили чай, помили чашки, пішли спати. А Володимир ще довго лежав, дивлячись у темряву, і думав про майбутнє. Про те, що скоро — він відчував це — станеться щось важливе. Наступний крок. Наступний рівень.
Треба тільки трохи почекати.
Жовтень пролетів непомітно. Миколай закінчив зцілювати праву руку, узявся за ліву. Андрій продовжував освоювати направлення енергії — поки що тільки в руки, але прогрес був очевидний. Марина майже позбулася болю в спині.
А Володимир збільшував час поза тілом. Пара хвилин, п'ять, сім. Туман ставав чіткішим. Він починав розрізняти відтінки — світліші та темніші плями, згущення навколо живих істот. Навіть у голуба, що якось сів на підвіконня, коли він був у другому Я.
Листопад приніс перші морози. Миколай закінчив обидві руки, почав працювати з ногами. Андрій теж перейшов до ніг. Обидва раділи успіхам, ділилися враженнями, підтримували один одного.
Іра та Ольга спостерігали, раділи разом з чоловіками. Іноді Іра клала руку на живіт — там, усередині, росло нове життя. Вона мандражила, але Миколай заспокоював, обіймав, шептав, що все буде добре.
Новий рік зустрічали всією родиною. Ялинка в залі, прикрашена іграшками та гірляндами. Катя бігала навколо, показувала пальчиком на кульки, верещала від захоплення. Ольга з округлим животом сиділа на дивані, усміхалася. Андрій розливав шампанське. Миколай з Іриною стояли біля вікна, дивилися на салют.
Володимир з Мариною сиділи в кріслах, спостерігали за дітьми.
— Дивись, — тихо сказала Марина, — які вони щасливі.
— Бачу, — відповів Володимир. — І радію.
Опівночі, коли Катя вже солодко спала, всі підвелися, підняли келихи.
— За новий рік! — сказав Андрій.
— За сім'ю! — додала Ольга.
— За здоров'я! — Микола глянув на батька. — За те, що у нас є шанс.
— За любов, — тихо промовила Іра.
— За майбутнє, — підсумував Володимир. — За наших дітей. За те, що ми разом.
Вони випили, обнялися, привітали один одного. Гірлянда миготіла кольоровими вогниками. За вікном гуркотів салют. Не бомби чи снаряди, не шахеди, не ракети, а самий звичайний салют. Звичайна новорічна ніч. І водночас — особлива. Бо вони знали: попереду зміни. Добрі зміни. Надія.
Січень пройшов у тренуваннях. Миколай закінчив ноги, попросив батька:
— Тату, давай почнемо очі. Будь ласка.
Володимир подивився на сина, побачив у його очах таке бажання, таку надію, що не зміг відмовити.
— Добре. Спробуємо. Але обережно. Дуже обережно.
Вони почали. Енергія, направлена в очі, працювала інакше, ніж у кінцівках. Тонше. Делікатніше. Володимир тримав сина за руку, підказував, допомагав. І Миколай старався. Щодня. По дві медитації на день.
Андрій теж закінчив ноги. Тепер обидва зяті могли самостійно направляти енергію в потрібні місця. Володимир радів — швидкість, з якою вони опановували, вражала. Він вважав, що це пов'язано з його власними успіхами поза тілом. Коли тримав їх за руки, зв'язок ставав сильнішим. Енергія текла легше. Процес прискорювався.
«Вони вже й самі можуть зцілюватися», — думав Володимир. — «Але з моєю допомогою це значно швидше».
Лютий почався з тривожного очікування. Ольга мала народити будь-якого дня. Андрій не знаходив собі місця, метушився, перепитував дружину, чи все гаразд.
— Любий, я вагітна, а не хвора, — сміялася Ольга.
Але навіть вона нервувала. Хоча це були її другі пологи, але все одно трохи лячно.
Дванадцятого лютого вранці почалися перейми. Андрій кинувся за автівкою, що була на стоянці за пару будинків. Марина збирала речі. Володимир заспокоював Катю, що відчула напругу й почала плакати.
— Тихо, тихо, Катюшо, — він узяв онуку на руки. — Мама скоро повернеться. З братиком. Або сестричкою.
— Ма-ма? — всхлипнула Катя.
— Мама, — підтвердив Володимир. — Скоро.
Вони поїхали всією сім'єю. Пологовий будинок зустрів їх звичними запахами ліків і хлорки. Ольгу забрали одразу. Андрій залишився в коридорі, ходив туди-сюди, як звір у клітці.
Володимир з Мариною сиділи на лавці. Катя перебиралася з рук на руки — то до діда, то до баби, то до дядька Миколая, що з дружиною під'їхали незабаром. Іра сиділа тихо, поклавши руку на живіт, і мандражила. Своє ще попереду. У квітні.
Микола помітив її стан, обійняв за плечі.
— Не переживай, — тихо сказав він. — У тебе теж все буде добре. Обіцяю.
Іра подивилася на нього, усміхнулася крізь сльози.
— Знаю.
Час тягнувся повільно. Годину. Другу. Катя заснула в діда на руках. Андрій не міг всидіти, продовжував ходити коридором.
Нарешті двері відчинилися. Лікар, жінка років п'ятдесяти, усміхнулася:
— Вітаю. У вас син.
Андрій кинувся всередину. Решта почекали ще трохи, поки дозволять зайти.
Коли нарешті впустили, Ольга лежала на ліжку бліда, втомлена, щаслива. А в колисці — маленький, зморщений, з копичкою темного волосся.
— Димитрій, — тихо сказала Ольга. — Діма.
Володимир підійшов, подивився на онука. Серце стиснулося від ніжності.
— Можна? — спитав він у доньки.
— Звісно, тату.
Володимир обережно взяв малого на руки. Теплий, живий, такий крихітний. Він почав тихо наспівувати, майже пошепки:
— Місяць на небі, зіроньки сяють...
Катя, що сиділа в баби на руках, раптом простяглася до діда:
— І мені! Мені пісню!
Володимир усміхнувся, кивнув.
— Ходімо.
Він пройшов до сусіднього ліжка, сів, Катя притулилася до нього. Маленький Діма на руках у діда.
І Володимир заспівав. Тихо, ніжно, ту саму колискову, що співала його прабаба. Що співав його батько. Що він співав своїм дітям. І тепер — онукам.
— Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе.
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує, серденько мре.
Катя заплющила очі, посміхаючись. Діма спав, не чуючи нічого. А Володимир співав, і в грудях розливалося тепло. Звичайне, людське.
Тепло любові до сім'ї. До онуків. До життя, що продовжується.
Марина стояла біля ліжка доньки, дивилася на них, витирала сльози.
А Володимир співав. І був щасливий.