Розділ 9

Розділ 9
Звісно, це тільки в казці все швидко робиться. Переїхати в інше місто щонайменше на пів року, а швидше за все — на більш тривалий час... Навіть коли можна з'їздити додому, не так просто. Одяг, взуття, щоб за квартирою доглядали — таких дрібниць безліч. Добре, що хоч комуналку можна платити через інтернет.
Хай там як, а вже у червні дві тисячі двадцять сьомого року подружжя Січових облаштувалося в одній з кімнат квартири, що орендували донька з Андрієм. Простора трикімнатна квартира стала тимчасовим домом для розрослої родини. У Володимира з Мариною — своя кімната, у молодих — їхня, а найбільша перетворилася на загальну вітальню та дитячу одночасно.
Кожен день з онукою давав безліч позитиву. Маленька Катя тільки-но почала ходити, і світ для неї став нескінченною terra incognita. Особливо її приваблював дідусів куточок для медитацій.
— Каатюю, — протяжно казала Марина, коли черговий раз маля, немов торпеда, прямувало до батька. — Дідусь зайнятий...
Але Катя, схоже, мала власні плани щодо дідусевої медитації. Вона енергійно підповзала, хапалася маленькими ручками за коліна Володимира, а потім, якщо той не реагував, дряпалася вище. Найвищим досягненням була дідусева борода, що віднедавна він почав носити.
— Агу! — радісно повідомляла онука, вчепившись у сиву рослинність.
Володимир відкривав очі, дивився на захоплене личко і… не міг не посміхнутися. Які там медитації, коли маленьке диво, що ще вчора не існувало в світі, тепер сидить у тебе на колінах і сяє щастям.
— От і зосередження, — сміялася Марина, забираючи малу. — Ти ж мав до другого потоку пробитися, а не з онукою гратися.
— Можливо, вона і є той другий потік, — відповідав Володимир, беручи Катю назад. Дивно, але коли тримав малу на руках, світ ставав якимось яснішим. Чистішим. Неначе її присутність очищала простір навколо. Діти... вони ще не заплямовані світом. Може, в цьому щось є?
Андрій приєднувався до медитацій щовечора. Володимир з Мариною облаштували собі затишне місце, замість аудіосистеми — звичайний телевізор, ролики з ютубу з музикою та відео природи непогано замінили куточок, що був удома. Зять виявився старанним учнем. Занадто старанним, мабуть. Володимир бачив, як той напружується, як намагається відчути, досягти, пробитися крізь невидиму стіну. Поки що марно. Але Андрій не здавався. Хоча було видно, як він дещо ніяковіє від того, що треба триматися за руки. От якби з Ольгою, то інша справа, а то з тестем.
А от Ольга не медитувала. Десь у середині червня, коли батьки вже трохи освоїлися на новому місці, донька несподівано оголосила за вечерею:
— Мам, тат... Я знову вагітна.
Марина ойкнула і кинулася обіймати доньку. Володимир усміхнувся — він уже здогадувався. Останнім часом Ольга якось по-особливому світилася.
— Тому ніяких експериментів, — продовжила донька. — Доки не народжу дитину. Медитації, усе інше — потім.
— Правильно, — підтримала Марина. — Здоров'я малюка — найважливіше, невідомо як вплине.
Наче хтось заперечував.
Миколай з Іриною теж облаштували куточок у квартирі для медитацій. Володимир помітив, що Іра стала його фанаткою. Ні, не так — фанаткою вмінь Володимира. Кожного разу, коли вони з Мариною приходили до сина, а Іра нещодавно переїхала до Миколая, дівчину просто розпирало від бажання навчитися зцілювати.
— Володимире Олександровичу, — палко казала вона, — а скажіть, коли ви вперше відчули потік? А як саме? А чи можна прискорити процес?
Питання сипалися одне за одним, і Володимир розумів — це заважає. Бажання важливе, але коли воно перетворюється на лихоманку, на нетерпіння — воно стає перешкодою. Енергія має текти вільно, а не битися об стіни нетерплячості.
Але Володимир лише посміхався. Він розумів справжню причину Іриного завзяття. Дівчина закохалася в його сина, і всі її бажання, перш за все, саме заради Миколаєвого зцілення. Любов — потужна сила. Можливо, найпотужніша.
Червень перетік у липень, липень — у серпень. Володимир відчував, як щодня, крок за кроком, наближається до чогось важливого. Другий потік свідомості, про який писав Лао-цзи, ставав усе реальнішим. Іноді, під час глибокої медитації, він відчував... єдність. Тіло та оболонка — не два окремі явища, а одне ціле. Душа, вплетена в матерію, матерія, пронизана душею. Коли розумієш це не розумом, а кожною клітиною — тоді й починається справжнє цілительство.
Андрій досягнень не мав, але й не опускав руки. Кожен вечір — медитація. Кожен ранок — внутрішня робота. Під кінець серпня Володимир помітив: щось змінилося. Зять став спокійнішим. Рухи — плавнішими. Погляд — яснішим.
— Відчуваєш щось? — запитав одного вечора.
Андрій замислився:
— Тепло. У грудях, у руках. Неначе всередині... невелике сонечко. Це воно?
— Це початок, — усміхнувся Володимир. — Повільно, але вірно.
Миколай з Іриною теж старалися. Неначе ось-ось, але доки що ніяк не виходило. Син не скаржився, але Володимир бачив у його очах розчарування. Хотілося швидше, хотілося одразу. Але так не буває.
Ближче до Спаса, коли Дніпро потопав у густому серпневому теплі, Ірина несподівано оголосила:
— Володимире Олександровичу, Марино Степанівно... Я більше не буду медитувати.
Повисла тиша. Володимир здивовано підняв брову. Миколай мовчав, але погляд його світився таким щастям, що все стало зрозумілим і без слів.
А от Марина, навпаки, розквітла. Посміхнулася і м'яко запитала:
— Іринко, а коли весілля?
Тут і Володимир нарешті втямив, чому така яра послідовниця вирішила більше не медитувати. Дівчина завагітніла. І, звісно, ніяких ризиків.
— У вересні, — ніяково відповіла Іра. — Якщо не проти... Хочемо скромно, просто родина та найближчі друзі.
Проти ніхто не був.
Весілля, по суті, було дзеркальним до Ольгиного. Щаслива наречена, біле плаття, фата. Миколай у вишитій сорочці.
Гості... Щось здавлювало груди Володимира, коли він дивився на молодих хлопців та дівчат, які прийшли привітати молодих. Милиця біля стільця. Протез замість руки. Обережні рухи тих, хто молодий за віком, але багато побачив. Хтось жартував голосно, намагаючись заглушити спогади. Війна. Втрати. Це залишилося на все життя. Про це не говорили вголос, але висіло в повітрі, неначе невидимі гості за кожним столом.
Миколай простежив за поглядом батька й тихо сказав:
— Не переживай так, тату. У тебе все вийде. У нас все вийде.
Володимир кивнув. Мало вийти. Обов'язково вийде.
Ольга з помітним уже животиком сиділа поруч з Андрієм. Миколай, проходячи повз, ніжно торкнувся сестриного живота:
— Як там моя племінниця?
— Або племінник, — усміхнулася Ольга. — Сам душі не чаєш, зізнавайся.
— Не чаю, — зізнався Миколай. — І скоро в мене теж буде малий. Або мала. Як Катюха.
Він сяяв. Попри все — попри війну, попри біль, що частенько скручував тіло. Як би там не було — він сяяв щастям. І Володимир раптом зрозумів: ось вона, справжня перемога. Не коли тіло відновлене повністю. А коли всередині є місце для радості. Для любові. Для майбутнього.
— Тату, — Ольга підійшла збоку. — Бачиш он ту дівчину?
Володимир поглянув, куди вказувала донька. Біля столика, трохи осторонь, стояла струнка дівчина років двадцяти п'яти. Темне волосся, зібране в хвіст, уважний погляд. І помітне підволікування лівої ноги.
— Бачу, — кивнув Володимир. — А що з нею?
— Наталія, — тихо сказала Ольга. — Служили разом. Медсестра, одна з кращих. Коли госпіталь накрили... Тоді, пам'ятаєш, я розповідала, тоді ще Андрія витягла з-під плити. Так вона інших рятувала. Поки сама під завал не потрапила.
Володимир мовчки слухав.
— Ногу врятували, але нерв пошкодили, — продовжувала Ольга. — Вона тепер... — донька замовкла, підбираючи слова. — Соромиться. Каже, що неповноцінна. Я їй кажу — дурниці, ти герой. А вона... Тату, ти ж зможеш їй допомогти?
Володимир глянув на доньку, потім знову на Наталію. Дівчина стояла трохи напружено, неначе готова щомиті зникнути, якщо привернула до себе зайву увагу. На весіллі Ольги вона теж була — тепер Володимир згадав.
— Обов'язково треба допомогти, — сказав він. — Але спочатку сім'я. Розумієш? Поки що я можу навчити лише самозціленню. А це... ну дуже тривалий час. Роки, можливо. Я ж сам тільки опановую. Але сподіваюся, що все зміниться. Що зможу опанувати здібності зцілення інших. Тоді допоможу і їй, і всім, хто потребує.
Ольга кивнула:
— Я розумію, тату. Просто... хотілося швидше. Для неї. Для Миколая. Для всіх.
— Мені теж хотілося б швидше, — зізнався Володимир. — Але не маю уяви, як це зробити.
Музика заграла повільний танець. Миколай повів Ірину на танець. Андрій запросив Ольгу. Все більше гостей до них приєднувалися. Володимир дивився на них і думав про майбутнє. Про онуків, про Катю та тих, що будуть. Про другий потік свідомості, який ось-ось відкриється повністю. Про людей, які потребують допомоги. Про Наталію з її ногою та гордо піднятою головою.
— Все буде добре, — тихо сказала Марина, взявши його за руку.
— Має бути, — відповів Володимир.
І в цю мить, дивлячись на сина, що танцював з дружиною, на доньку з округлим животом, він справді в це вірив.
Має бути добре. Обов'язково має.