Розділ 8

Розділ 8
Травневі свята 2027 року виявилися теплими. Сонце пригрівало по-літньому, повітря пахло свіжою зеленню й квітами. Володимир стояв біля під'їзду, чекаючи на таксі.
— Замовив бусик? — спитала Марина, виходячи з дому з сумкою.
— Так. На вісім місць. Нас шестеро плюс Катя, ще речі, мангал. Звичайна машина не підійде.
Таксі під'їхало вчасно — білий мікроавтобус, чистий, з кондиціонером. Водій, чоловік років сорока, привітно кивнув.
— Добрий день. До ставка, так?
— Так, — підтвердив Володимир. — А ввечері заберете нас звідти. О сьомій.
— Без проблем.
Андрій з Ольгою та маленькою Катею приїхали своїм ходом — зустрілися біля дому Володимира. Микола з Іриною теж підтягнулися за п'ятнадцять хвилин. Завантажили речі — мангал, вугілля, м'ясо в маринаді, овочі, напої, ковдри, розкладні крісла.
Дорога до ставка зайняла двадцять хвилин. Їхали весело — Андрій розповідав щось смішне про роботу, Ірина сміялася, Ольга щебетала про Катю. Володимир з Мариною сиділи позаду, тримаючись за руки, мовчки усміхалися.
Водій висадив їх на березі, допоміг вивантажити речі.
— О сьомій буду тут, — сказав він і поїхав.
Ставок виблискував на сонці. Берег заріс очеретом, але вони знайшли зручну галявину — трава, кілька дерев для тіні, доступ до води. Ідеальне місце.
Володимир розпалював мангал, Андрій допомагав. Марина з Ольгою розстелили ковдри, розклали їжу. Ірина влаштувала Катю в коляску — маленька спала, не звертаючи уваги на метушню навкруг.
Микола сидів на розкладному кріслі, дивився на воду.
— Давно тут не був, — сказав він тихо. — Років п'ять, мабуть.
— Ми теж, — відгукнувся Володимир, підкладаючи вугілля. — Останній раз у двадцять другому, здається. Перед тим як...
Він не закінчив. Не треба було. Усі розуміли — перед тим як життя розділилося на «до» й «після». Хоча сам Володимир подумки мав на увазі експерименти з воронами.
Вугілля розгорілося, Андрій почав насаджувати м'ясо на шампури. Запах маринаду, диму, свіжого повітря — все зливалося в одне. Микола відкрив пиво, розлив по пластикових келихах.
— За сім'ю, — сказав він, піднімаючи свій.
— За сім'ю, — погодилися всі.
Вони їли шашлик, пили пиво, жартували. Катя прокинулася, Ольга взяла її на руки. Маленька лепетала щось своєю власною мовою, незрозумілою іншим, махала ручками, всі раділи. Ольга подала доньці пляшечку з сумішшю.
Час плив неспішно, розмірено. Сонце пригрівало, вітерець ворушив очерет, вода тихо плескала об берег. Звичайний травневий день, звичайний сімейний пікнік.
Тільки Володимир і Марина знали — незабаром все зміниться. Марина переглянулася з чоловіком. Кивнула ледь помітно.
Час.
Володимир відклав тарілку, витер руки серветкою.
— Діти, — сказав він, і щось у його голосі змусило всіх завмерти. — Я хочу вам дещо показати. А потім розповісти.
Ольга обережно поклала Катю назад у коляску. Маленька одразу заснула — свіже повітря, ситий животик.
— Що показати? — спитала Ольга, повертаючись.
Володимир підвівся, підійшов ближче до всіх. Підніс руку, закрив праве око долонею.
— Он там, — сказав він, показуючи вільною рукою вдалину. — Метрів за сто п'ятдесят. Рибалка сидить. У синій кепці, червоній футболці. Тримає вудку.
Усі повернулися, придивилися.
— Так, — підтвердив Андрій. — Бачу.
— Он там, біля дерева, — продовжив Володимир. — Ворона на гілці. Чистить пір'я.
Ольга примружилася.
— Я ледь розрізняю. Далекувато.
Володимир нахилився, взяв пляшку пива, що стояла біля ковдри. Підніс до обличчя, не прибираючи руки з правого ока.
— «Львівське». Світле. Склад: вода, солод ячмінний, хміль. Зберігати при температурі від двох до двадцяти градусів. — Він читав дрібний текст на етикетці без будь-яких зусиль. — Виробник: ПрАТ «Львівська броварня». Дата виготовлення...
— Стоп, — перебила Ольга.
Вона підвелася, підійшла до батька, уважно подивилася йому в обличчя.
— Забери руку.
Володимир опустив праву руку. Тепер обидва ока були відкриті.
Ольга схилилася ближче, роздивлялася ліве око. Торкнулася пальцем повіки, обережно відвела її трохи вище.
— Заплющ. Розплющ.
Володимир послухався.
— Дивись на мій палець.
Вона водила пальцем вліво-вправо, вгору-вниз. Володимир стежив поглядом.
Ольга відійшла на крок, потім ще на один. Дивилася то на батька, то на його око, то знову на батька.
— Це неможливо, — прошепотіла вона.
— Що неможливо? — спитав Микола.
Ольга обернулася до брата.
— Його око. Ліве. Воно... працює. Зіниця реагує нормально. М'язи рухають оком правильно. Він справді бачить. — Вона повернулася до батька. — Тату, я бачила сотні травмованих очей на фронті. Контузії, осколки, опіки. Знаю, як виглядає мертве око. А твоє... — Вона затнулася. — Твоє живе. Наче нове. Наче його ніколи не травмували.
— Але ж травмували, — сказав Микола тихо. — Ми знаємо. Тоді в шахті.
— Саме тому це неможливо з медичної точки зору, — Ольга дивилася на батька, і в очах було здивування, недовіра, нерозуміння. — Око було сильно пошкоджене. Операцію з пересадки ти не робив, я би знала. То як?
Володимир усміхнувся.
— Доню, а що ти знаєш про нетрадиційну медицину?
Ольга фиркнула невірячи.
— Хочеш сказати, що це робота отих... отих...
— Шарлатанів? — підказав Володимир.
Марина раптом вголос розсміялася. Ольга подивилася на неї здивовано.
— Мамо?
Марина намагалася взяти себе в руки, але сміх не вщухав. Вона махнула рукою, показуючи — зачекай, зараз.
Володимир усміхнувся.
— Як би тобі сказати, доню... Так сталося, що вже певний час я і є такий шарлатан. — Він зробив паузу, даючи словам дійти. — Щоправда, тільки для себе. Сподіваюся, що тільки поки що. А нещодавно й мама доєдналася до адептів моєї шарлатанської секти.
Ольга невірячи перевела погляд з батька на маму. Марина, нарешті заспокоївшись, кивнула, підтверджуючи.
— Це правда.
Тиша.
Така тиша, що стало чутно все. Як Катя посапує уві сні. Як шелестить вітер в очереті. Як легенько плескає вода об берег. Як десь далеко каркає ворона — можливо, навіть та сама, що Володимир помітив раніше.
Микола дивився на батька, наче бачив уперше. Рот ледь розкритий, очі широкі.
Андрій обережно поклав руку на плече дружині — підтримка, опора.
А Ірина...
Ірина завмерла. Погляд метнувся від Володимира до Миколи. Потім знову до Володимира. До Миколи.
Вона не сказала жодного слова. Не треба було. На обличчі було написано все — недовіру, що змінюється розумінням. Розуміння, що переходить у надію. Надію, що розквітає вірою.
Її рука мимоволі потяглася до Миколи, торкнулася його долоні. Очі заблищали.
Несподівано до розмови долучилася саме вона.
— Тобто ви хочете сказати... — Ірина ледь чутно, наче боялася сполохнути, — що ви вилікували самі себе?
Володимир повільно кивнув.
— Ну, скоріше зцілив. Лікування — це он до Ольги, в лікарню. А так... цілком правда. Так сталося.
— А-а... — Ірина намагалася щось сказати, але слова не йшли.
Погляд знову метнувся до Миколи. І в ньому було все. Надія, сподівання, сумнів і знов надія.
Микола стиснув її руку. Сильно. Так, що побіліли кісточки пальців. Дивився на батька — шок, недовіра, бажання повірити, надія перемішалися в очах.
Володимир стояв, дивився на дітей. Потім повільно сів на ковдру, жестом запросив усіх приєднатися.
— Присідайте, — сказав він серйозно. — Треба розповісти. Пояснити.
Андрій розлив пиво по келихах.
Володимир почав.
— Так сталося. Після тієї травми у 2010 році... — Він зробив паузу, згадуючи. — Пізніше, вже після лікарні, після санаторію, був випадок у лазні. Я не розповідав тоді, навіть мамі, не хотів лякати. — Він переглянувся з Мариною. — Я втратив свідомість під душем. Але при цьому... побачив себе збоку.
— Як це? — спитала Ольга тихо.
— Наче вийшов з тіла. Бачив себе, що лежу на підлозі. Крізь якийсь туман. Бачив хлопців, що вибігли, намагалися мене привести до тями. — Володимир потер обличчя долонею. — Це тривало секунду, може, декілька... Потім повернувся назад у тіло.
Микола нахилився вперед.
— І що ти подумав?
— Що з'їхав з глузду, — Володимир посміхнувся сумно. — Серйозно. Думав — наслідок травми голови. Галюцинація. Але відчуття було занадто реальним.
Він зробив ковток пива, продовжив:
— Я почав шукати відповіді. Книжки, інтернет, відео, форуми. Читав про астральні проєкції, про вихід з тіла, про екстрасенсорику. Навіть їздив до кількох так званих «фахівців». — Він скривився. — Шарлатани. Усі до одного. Хотіли грошей, обіцяли дива, а за фактом — пустота.
Микола хитнув головою, мовляв, було діло, пам'ятаємо; погляд доньки підтвердив: було.
— Скільки ти шукав? — спитав Андрій.
— Роками. Дванадцять років, якщо точно. — Володимир подивився на сина з донькою. — Пам'ятаєте Майдан? Революцію? Анексію Криму, війну на Донбасі?
Вони кивнули.
— Я продовжував шукати. Навіть коли зайнявся волонтерством, навіть коли все життя крутилося навколо війни — продовжував. Пробував медитації, дихальні практики, аутотренінг. Нічого не виходило. Жодного разу більше не вдалося повторити той досвід із лазні.
— Аж до 2022-го, — тихо сказала Марина.
Володимир кивнув.
— Аж до 2022-го. Той день... — Він завагався. — Літо того року змінило все. Той гелікоптер над містом, стрес. Щось... відкрилося. Стався виплеск. Я зрозумів, що можу більше, ніж думав.
Він обережно добирав слова, пропускаючи те, про що не міг розповісти. Про пілота гелікоптера. Про прокльони. Про полювання на ворогів.
— Влітку 2022-го я почав експериментувати, — продовжив він. — Після обстрілу міста, після гелікоптера, контузія. Це був поштовх. Спочатку просто медитував. Намагався відчути енергію в тілі. І вийшло. Хвилі тепла, що рухаються по тілу. Спочатку ледь відчутні, потім сильніші.
Ольга слухала, затамувавши подих.
— Потім я спробував направити цю енергію. В руку, наприклад. Ліву руку — вона завжди працювала гірше за праву, ще з шахти.
Микола кивнув.
— Так, ти казав, що пальці погано слухаються.
— Саме так. І я почав направляти енергію туди. Щодня. По кілька разів на день. — Володимир стиснув кулак, розтиснув. — Вийшло. Потім узявся за праву — вона теж потребувала відновлення. Потім ноги. Потім... — Він показав на своє обличчя. — Потім очі.
— Скільки це тривало? — спитала Ольга.
— З очима? Місяців три, трохи більше. Спочатку ліве — воно практично не бачило, треба було відновлювати з нуля. Потім праве — просто поліпшити зір, що також впав після травми.
Володимир показав на Марину.
— А мама нещодавно теж почала відчувати енергію. Поки що не так впевнено, але вже може концентрувати її в кінцівках. Права нога — вона трохи непокоїла, особливо на погоду. А зараз біль пішла.
Марина кивнула, підтверджуючи.
Знову тиша.
Тільки погляди. Надія. Сподівання. Недовіра. І знову надія.
Володимир дивився на дітей, на їхні обличчя, і в голові промайнула думка.
«Я не можу розповісти їм усього».
Не можу сказати про те, що вбив пілота думкою. Про те, що два роки полював на ворогів, проклинаючи їх один за одним. Про те, що останнім був путін. Про психіатричні лікарні по всьому світу, де померли люди, що вважали себе ним.
Марина знає. І цього досить.
Це мій тягар. Моя провина. Мій вибір.
А діти... Діти — воїни. Справжні герої. Це ВОНИ захистили країну. ВОНИ проливали кров, ризикували життям, втрачали здоров'я. Це їхня перемога. Їхня і тисяч таких самих.
Я не шукаю слави. Не хочу визнання. Особливо за вбивства. Хай навіть ті, кого я прокляв, того заслуговували. Хай навіть я переконаний, що вчинив правильно. Дітям не треба про це знати. Це зайве.
Крім Марини.
Володимир моргнув, повертаючись до реальності. Діти дивилися на нього, чекаючи.
Микола першим почав розмову.
— Тату, — сказав він, і голос тремтів ледь помітно. — А як ти собі уявляєш нас у зв'язку з цим усім? Ти ж не просто так все розповів.
Володимир глибоко вдихнув.
— Непросте питання. Хочу навчити вас. Але як ми з мамою з'ясували, моя присутність поряд дуже важлива. Коли я тримаю маму за руку під час медитації, у неї виходить набагато краще. Коли ні — складніше. — Він розвів руками. — В чому тут справа? Хто його знає. Можливо, це особисте для мами. А може, необхідність — і моя присутність потрібна всім, хто вчиться.
Він подивився на дітей по черзі.
— Як ми з мамою це бачимо... На певний час мені просто треба буде пожити у Дніпрі. Я розумію, ви працюєте. — Він глянув на Ольгу. — Хіба що Оленька у декреті.
Ольга замотала головою.
— Ні, я з Андрієм.
— От бачиш, — Володимир кивнув. — Отже, мені треба у Дніпро. Доки ви всі не опануєте цю здібність.
— Тату, — Микола нахилився вперед. — Це ж місяці. Можливо, рік чи більше. Ти не можеш просто кинути все тут.
— Чому не можу? — Володимир усміхнувся. — Синку, я пенсіонер, війна практично закінчилася. Наша участь у волонтерстві втратила більшу частину актуальності. Так, мені буде недоставати тих поїздок до хлопців. Але я добре розумію, що зараз можу зробити значно більше.
Він подивився на Миколу, потім на Ольгу, на Андрія, на Ірину.
— Допомагаючи вам, я не тільки допомагаю одужати близьким мені людям. Я отримаю безцінний досвід. Можливо — і я дуже на те сподіваюся — через деякий час я навчуся впливати не тільки на власне тіло, а й зцілювати інших, я в це вірю. — Його голос став твердішим. — Тож воно того варте. Тим більше варте. Хоча достатньо й вашого зцілення.
Марина взяла його за руку, стиснула.
— Ми просто знімемо з татом квартиру у Дніпрі, — сказала вона. — Щось підказує, що швидко це не буде. Я можу працювати дистанційно, зараз це не проблема. Плюс пенсія тата. Тож все нормально.
Андрій раптом втрутився.
— Навіщо знімати? — Він подивився на Ольгу, вона кивнула. — У нас квартира, хай не наша, орендована, але три кімнати. Жити є де. Це вже не кажучи про те, що до онуки ближче. Я ж бачу, як ви її пестуєте.
— Ну можна й так, — швидко сказала Марина, не даючи чоловікові заперечити.
Володимир усміхнувся, розгадавши маневр дружини. Марина знала — він захоче відмовитися, не хотітиме обтяжувати дітей. Але вона вже погодилася, і тепер йому довелося б заперечувати їм обом.
— Ну на тому й вирішимо, — сказав він.
Ірина, що до того уважно слухала, раптом заговорила.
— А скільки... — Вона запнулася. — Скільки часу потрібно, щоб навчитися?
Володимир задумався.
— У мене на все пішли роки. Але від першого відчуття енергії й до сьогоднішнього результату — менше п'яти років. Але я йшов наосліп, методом проб і помилок. — Він подивився на неї. — З моєю допомогою це має піти швидше. Он Марина — за пів року опанувала й поправила проблеми з ногою. Тижні, може, місяці. Залежить від людини.
— Тижні, — прошепотіла Ірина, дивлячись на Миколу.
Він стиснув її руку ще сильніше.
Вони сиділи на березі, поки не настав час збиратися додому. Говорили про деталі, про плани, про те, як це все працюватиме. Володимир розповідав про медитації, про хвилі енергії, про те, як важливо концентруватися. Про те, що треба терпіння, наполегливість. Віра в результат.
Марина додавала деталі — як вона вчилася, що допомагало, що ні.
Діти слухали затамувавши подих. Ставили питання. Багато питань.
Катя прокинулася, Ольга погодувала її, погралася. Маленька щось лепетала, махала ручками. Андрій взяв її на руки, підкидав, вона сміялася.
Звичайний сімейний пікнік. Тільки тепер — з надією на майбутнє.
О сьомій під'їхало таксі. Той самий білий бусик, той самий водій.
Вони завантажили речі, сіли. Катя заснула одразу, тільки-но машина рушила.
Їхали мовчки. Володимир дивився у вікно на поля, що пропливали повз. Марина поклала голову йому на плече.
Микола сидів позаду, тримав Ірину за руку. Вона не відпускала його — стискала пальці так міцно, наче боялася, що він зникне.
Ольга з Андрієм теж мовчали. Обоє думали про своє.
Володимир заплющив очі, відчуваючи втому й водночас легкість.
Вийшло. Він розповів. Показав. Вони повірили. Попереду багато роботи. Місяці навчання, терпіння, зусиль.
Але воно того варте.
«Все буде добре», — прошепотіла Марина, наче прочитавши його думки.
«Буде», — погодився Володимир.
І вперше за багато років відчув — так, все справді буде добре.
Для всіх.
Водій висадив їх біля будинку Володимира. Допоміг вивантажити речі, попрощався.
— Дякую. Гарного вечора.
— І вам, — відповів Володимир.
Таксі поїхало. Вони стояли на тротуарі — шестеро дорослих та одна маленька Катя, що спала в Андрія на руках.
— Ну що, — сказав Володимир, — спати, а зранку по домівках. Ну а ми з мамою почнемо збиратися. Тиждень-два, і переїдемо до вас.
Ольга кинулася обіймати батька.
— Дякую, — прошепотіла вона. — Дякую, тату.
Володимир обійняв її, притиснув до себе.
— Нема за що дякувати, доню. Це ж сім'я.
Микола теж підійшов, обійняв батька після сестри.
— Не переживай так, тату, — сказав він тихо. — У тебе все вийде. У нас все вийде.
Володимир стиснув плече сина.
— Знаю, синку. Обов'язково вийде.
Вони поїхали зранку — Андрій був за кермом. Його автівка пережила і втечу з Маріуполя, і випробування військом, дочекалася господаря з госпіталю... і навіть демобілізації разом з Андрієм. Микола з Іриною поїхали разом із родиною Мірошникових.
Володимир з Мариною повернулися до квартири.
Стояли на балконі, дивилися на вечірнє місто. Сонце заходило, небо стало червоно-помаранчевим.
— Ти молодець, — сказала Марина тихо.
— Ми молодці, — поправив Володимир. — Разом.
Вона посміхнулася, обійняла його за талію.
За вікном заходило сонце. Новий етап життя починався. Важкий, довгий, сповнений невідомості.
Але вони були готові.
Разом.