Розділ 7

Розділ 7
Марина залишилася у Дніпрі ще на пару місяців. Ольга потребувала допомоги з маленькою Катею, а Володимир добре розумів — дружині теж потрібен цей час. Час з онукою, з донькою, з новою родиною, що тільки-но почала формуватися.
— Любий, ти впораєшся? — спитала Марина перед від'їздом додому, коли вони вдвох стояли на кухні.
— Звісно, — Володимир обійняв її за плечі. — Не перший рік сам собі борщ варю. Та й медитації нікуди не дінуться.
— Тільки обіцяй, — Марина подивилася йому в очі серйозно, — нічого ризикованого без мене. Домовились?
— Домовились, — кивнув він.
Але обидва знали, що визначення «ризикованого» у кожного своє.
Перші дні вдома Володимир ловив себе на дивному відчутті. Квартира здавалася порожньою. Не самотньою — просто порожньою. Ніхто не гомонить на кухні, не сміється в кімнаті, не дзвенить посудом за сніданком.
Він налагодив собі режим. Підйом о сьомій. Сніданок — зазвичай щось просте, каша чи яєчня. Потім перша медитація. Година в кріслі, хвилі тепла, енергія. Після медитації — домашні справи. Прибирання, готування їжі. Не тільки для себе — ще й для хлопців на фронті. Борщ, вареники, котлети. Все, що можна заморозити й відвезти.
Обід. Друга медитація. Відпочинок. Увечері — відеодзвінок з Мариною та дітьми.
Простий, розмірений графік. І саме в цій розміреності Володимир помітив щось дивне.
Це сталося в один із серпневих вечорів. Він сидів за комп'ютером, гортав новини. Читав чергову статтю про відновлення звільнених територій, про розмінування, про повернення людей додому. Звичайне заняття перед сном.
І раптом усвідомив.
Він не просто читає. Він занурений у статтю, аналізує інформацію, зіставляє з іншими новинами, що бачив раніше. Все як завжди, от тільки паралельно — паралельно! — обмірковує завтрашню поїздку до військових.
Не «згадав про поїздку», не «відволікся на думку про поїздку». А саме обмірковує. Одночасно.
Володимир завмер, пальці застигли над клавіатурою.
Що приготувати? Борщ уже є в морозилці. Вареники теж є. Може, котлети? Ні, вчора робив, ще не встиг заморозити. Значить, м'ясо в маринаді. Для шашлику. Треба заїхати в магазин, докупити спецій. Ще хліб. І цибулю. Цибулі багато не буває.
І все це — без відриву від читання та обмірковування статті.
Він міг би присягнутися, що одночасно і читав про проблеми з електропостачанням у новозвільнених селах, і складав список покупок на завтра.
Володимир відсунувся від комп'ютера, потер обличчя долонями.
Перевірив себе. Прокрутив у голові — що саме він щойно прочитав? Деталі статті спливли легко, чітко. Нічого не пропустив, не забув.
А список покупок? Теж на місці. Спеції, хліб, цибуля...
— Що за дідько? — пробурмотів він уголос.
Наступного дня спробував ще раз. Спеціально. Увімкнув телевізор, новини. Сів на диван, узяв планшет. На планшеті відкрив статтю про дронобудування — тема, що завдяки синові завжди цікавила.
І почав читати. Але не відпускав увагу від телевізора.
Диктор говорив про економічні перспективи України. Про інвестиції, про відновлення виробництва. Володимир чув кожне слово. Розумів. Аналізував. І водночас читав про нові моделі БПЛА, що розробляли українські інженери. Технічні характеристики, дальність польоту, корисне навантаження.
Два потоки інформації. Одночасно. Обидва — усвідомлені.
Володимир відклав планшет, вимкнув телевізор.
Серце калатало. Не від страху — від хвилювання.
Другий потік свідомості.
Він читав про це колись, років п'ятнадцять тому, коли шукав відповіді після лазні. На форумах ентузіастів езотерики, у книжках про розвиток надздібностей. Тоді здавалося фантастикою. Вигадкою. Або чимось настільки далеким, що навіть мріяти не варто.
А тепер...
Тепер воно відкривалося. Повільно, невпевнено, але відкривалося.
Не повноцінний другий потік — поки що радше зародок. Не міг він, скажімо, одночасно варити борщ і медитувати. Або розмовляти телефоном і читати книжку.
Але обмірковувати дві речі одразу — міг. Читати й слухати — міг. Планувати і аналізувати — міг.
Володимир усміхнувся.
Якби тоді у 2010 хтось сказав йому, що колись він зможе таке — не повірив би. Посміявся б.
А зараз сидів на дивані, сам, у порожній квартирі, і радів, як хлопчисько, що отримав бажаний подарунок.
Увечері, під час відеодзвінка, Марина одразу помітила.
— Що сталося? — спитала вона, всміхаючись. — У тебе такі очі... наче секрет якийсь маєш.
— Маю, — зізнався Володимир. — Розкажу, коли повернешся. Не по телефону.
— Інтрига, — засміялася Марина. — Ну добре. Чекатиму.
Вересень встановив свою владу непомітно. Спека відступила, повітря стало прохолодним, пахло опалим листям і дощем. Володимир продовжував заняття. Медитації двічі на день. Хвилі енергії наповнювали тіло, зникала втому, проходили дрібні болячки. Ліва рука працювала ідеально. Як у молодості, а може, навіть краще. Володимир міг тепер робити все — нарізати овочі, тримати важкі каструлі; на радощах натренував ліву працювати немов праву. Ну прям амбідекстр, посміхався про себе.
Права рука теж потроху відновлювалася. Вона й раніше працювала непогано, але вік давався взнаки. П'ятдесят шість років, двадцять з гаком у шахті — руки пам'ятали кожен день важкої праці.
Тепер, коли Володимир направляв енергію в праву руку, відчував, як зникає скутість у зап'ясті, як пальці стають гнучкішими, як сила повертається.
І найдивовижніше — це давалося легко.
На відміну від лівої руки, що потребувала місяців наполегливої роботи, права відновлювалася швидко. Вже через тиждень Володимир помітив різницю. Через місяць — обидві руки працювали однаково добре.
Він сидів на кухні, стискав кулаки, розтискав і не міг повірити.
«Наче мені знову тридцять».
Ноги теж потребували уваги. Спина, понівечена шахтарською працею, не дозволяла багато ходити. Але на велосипеді — інша справа. Володимир їздив щодня. До магазину, на ставок, просто покататися околицями.
І потроху направляв енергію в ноги. У коліна, що поболювали на погоду. У стопи. У литки.
Результат не змусив чекати. Ноги стали сильнішими. Володимир помітив, що може крутити педалі довше, зовсім без болю.
Тіло молодшало. Повільно, але невпинно.
І десь наприкінці вересня, коли Володимир сидів у кріслі, занурений у чергову медитацію, в голові раптом виринула думка.
Спробувати знову.
Вийти з тіла.
Він відкрив очі, подивився навколо. Квартира порожня. Марина у Дніпрі. Діти — кожен у своїх справах. Нікого немає.
І одразу — застереження. Марина просила. Просила не експериментувати без неї. Особливо з небезпечними речами.
Але спокуса була сильною.
Тоді, у лазні, він вийшов з тіла випадково. І більше ніколи не міг повторити. Що буде, якщо спробувати ще раз? Зараз, коли тіло відновлене, коли енергії більше, коли навіть другий потік свідомості починає формуватися?
Володимир завагався.
Потім подумав: просто спробую. Якщо щось піде не так — зупинюся. Марина й не дізнається.
Він заплющив очі. Почав дихати. Глибоко. Рівно.
Хвилі тепла пішли звичним шляхом. Пальці ніг. Стопи. Щиколотки. Вгору по тілу.
Але Володимир не зупинявся на цьому. Він намагався побачити себе збоку. Уявити, як виглядає зі сторони. В кріслі, з закритими очима, нерухомий.
Спочатку нічого не виходило. Просто темрява під повіками.
Потім — туман.
Той самий туман, що бачив у лазні. Сіруватий, м'який, немов серпанок. Він з'явився раптово, заповнив весь простір.
Володимир не відкривав очі. Знав — якщо відкриє, все зникне.
Туман згущувався. Володимир відчув — ні, не відчув, радше усвідомив, — що щось змінюється.
І раптом побачив.
Кімнату. Крісло. Себе в кріслі.
Не очима — якось інакше. Всеосяжне бачення, об'ємне, наче бачив одразу всі боки. І крісло, і себе, і стелю над собою, і підлогу.
Дивне, незвичне відчуття.
Тіло в кріслі — нерухоме. Обличчя розслаблене. Руки на підлокітниках.
І туман навкруги. Він не розсіювався, просто висів у повітрі, м'який, непроникний.
Володимир — чи те, що вийшло з тіла — спробував рухнутися. Нічого не вийшло. Не було тіла, щоб рухати. Не було рук, ніг. Тільки свідомість. І туман.
Але на відміну від лазні, не було байдужості.
Тіло в кріслі — це він. Володимир Січовий. Не шматок м'яса. Не порожня оболонка. А він.
Зв'язок. Усвідомлення зв'язку.
Минула мить — чи дві, чи три, важко сказати — і Володимир відчув ривок.
Його затягнуло назад. Швидко, різко.
Тіло вдихнуло різко, мов після занурення під воду.
Володимир розплющив очі. Кімната. Крісло. Все на місці.
Серце калатало. Руки злегка тремтіли.
Але голова не крутилася. Носом не йшла кров. Слабкості не було.
Володимир повільно підвівся. Пройшовся кімнатою. Все нормально. Тільки легке запаморочення, що минуло за хвилину.
Він повернувся до крісла, сів, усміхнувся. Вийшло. Знову вийшло.
І найголовніше — без важких наслідків. Звичайна медитація після цього прибрала навіть те легке запаморочення.
Тиждень Володимир експериментував щодня. Виходив з тіла на кілька секунд. Спочатку три-чотири секунди. Потім п'ять. Потім десять. Більше поки що не наважувався. Що буде, якщо затриматися надто довго? Чи продовжить тіло дихати? Чи не зупиниться серце?
Питань було багато. Відповідей — мало.
Але з кожним разом ставало легше. Туман залишався тим самим — сіруватив, м'яким. Але відчуття «себе» поза тілом ставало чіткішим. Володимир розумів — це тільки початок. Попереду ще багато роботи. Але напрямок правильний.
Марина повернулася додому наприкінці жовтня. Приїхала ввечері, втомлена, але щаслива.
— Боже, як я скучила, — сказала вона, обіймаючи чоловіка в передпокої. — Катя — чудо, Ольга — молодець, але вдома краще.
— Вдома завжди краще, — погодився Володимир.
Вони розпакували речі, повечеряли, говорили про Катю, про Ольгу з Андрієм, про дрібниці.
А коли вже лягли спати, Марина повернулася до нього.
— Ну? — сказала вона. — Розказуй. Який секрет ховаєш?
Володимир усміхнувся в темряві.
— Любо, я маю тобі дещо розповісти. Тільки не сердься, добре?
— Уже сержусь, — відповіла Марина, але в голосі чулася усмішка. — Давай, зізнавайся.
Він розповів. Про другий потік свідомості, що почав формуватися. Про те, як може обмірковувати дві речі одночасно. Про відновлення правої руки й ніг.
Марина слухала, кивала.
— Це чудово, любий. Я рада. Але ти ж не це хотів розказати, так?
Володимир зітхнув.
— Ні. Я... я виходив з тіла.
Тиша.
Марина повільно сіла на ліжку, увімкнула нічник.
— Коли?
— Кілька тижнів тому. Вперше наприкінці вересня. Потім ще кілька разів.
— Без мене, — тихо сказала вона.
— Без тебе, — зізнався Володимир. — Любо, я знаю, що обіцяв. Але я був обережний. Виходив тільки на кілька секунд. Ніяких ускладнень, ніяких відкатів. Звичайна медитація після — і все гаразд.
Марина дивилася на нього. В очах — біль, образа, страх.
— Вова, — сказала вона, і голос затремтів. — Любий, а про мене ти подумав?
Володимир підвівся, взяв її за руку.
— Марино...
— Я не хочу бути без тебе, — перебила вона. — Розумієш? Я. Не. Хочу. А якщо ти не повернешся в тіло? Якщо щось піде не так?
Сльози покотилися по її щоках.
— Я пам'ятаю той відкат після... після того разу в грудні, — прошепотіла Марина. — Пам'ятаю, як ти лежав без свідомості. Як я боялася, що не прокинешся. Що втрачу тебе. — Вона стиснула його руку. — Будь ласка. Будь ласка, не роби так більше. Всі експерименти, всі виходи з тіла — тільки коли я поруч. Хоча б зможу тебе розтормошити. Чи просто облити водою. Але не залишай мене одну.
Володимир обійняв її, притиснув до себе.
— Вибач, — прошепотіла він. — Вибач, любо. Ти права. Я був егоїстом. Більше не буду. Обіцяю.
Марина заплакала на його плечі, обійнявши за шию. А Володимир тримав її, гладив по волоссю і відчував провину. Вона права. Він думав тільки про себе, про свої експерименти, про розвиток здібностей.
А вона — просто не хотіла його втратити.
Наступного дня вони разом облаштували новий куточок для медитацій.
Два крісла. Поруч, майже впритул. Володимир сидів у своєму, Марина — у своєму, що вчора ввечері перетягли з іншої кімнати.
— Тепер, коли ти медитуєш, я поряд, — сказала Марина твердо. — Тримаю за руку. Стежу. І навпаки — коли я вчуся, ти тримаєш мою руку.
— Домовилися, — кивнув Володимир.
І це виявилося не тільки запобіжним заходом. Володимир помітив: Марині це допомагало. Вона все ще не могла самостійно викликати хвилі тепла, але коли Володимир тримав її за руку, тихесенько підказував — «зараз відчуй тепло в пальцях ніг, зараз воно піднімається вгору» — у неї потроху виходило.
Листопад пройшов у щоденних заняттях. Два рази на день — медитації, спочатку для зцілення, потім хвилі енергії по тілу для відновлення. Спочатку Марина, потім він.
Виходи з тіла Володимир продовжував. Це окремо. Але тепер — тільки коли Марина поряд. Вона сиділа в своєму кріслі, тримала його за руку, спостерігала.
Перший раз, коли він вийшов при ній, Марина злякалася.
— Вова? — покликала вона, стискаючи його руку. — Вова, ти мене чуєш?
Тіло не реагувало. Обличчя спокійне. Не дихає.
Марина рахувала секунди. Одна. Дві. Три. Чотири. П'ять.
— Досить, — сказала вона вголос. — Повертайся.
Володимир вдихнув різко, розплющив очі.
— Ти налякав мене, — сказала Марина, але полегшено всміхнулася. — Навіть не дихав.
З кожним разом Марина звикала. А Володимир залишався поза тілом дедалі довше. Десять секунд. П'ятнадцять. Двадцять.
Але більше поки що не наважувався.
А наприкінці листопада сталося те, чого вони обоє чекали.
Марина вперше відчула енергію.
Вони сиділи в кріслах, тримаючись за руки. Володимир тихо підказував, як завжди.
— Уяви тепло в пальцях ніг. Невеличке, приємне. Воно з'являється, наповнює пальці. Тепер піднімається вище. Стопи. Відчуваєш?
— Н-ні, — прошепотіла Марина, як завжди.
Але цього разу після паузи додала:
— Зачекай. Щось... щось є.
Володимир завмер.
— Що саме?
— Тепло, — здивовано сказала Марина. — Справжнє тепло. В стопах. Боже, Вова, я відчуваю!
Вона розплющила очі, подивилася на нього широко, з недовірою й захопленням.
— Я відчуваю енергію!
Володимир усміхнувся так широко, що аж щелепи заболіли.
— Продовжуй, — сказав він. — Не зупиняйся. Веди її вище.
Марина заплющила очі знову, зосередилася.
Хвиля тепла піднялася до щиколоток. До колін. Вище.
Вона не дійшла до голови — розсіялася десь на рівні живота. Але це вже було щось. Справжній прогрес.
Коли Марина відкрила очі, вони були сповнені сльозами.
— У мене вийшло, — прошепотіла вона. — Нарешті вийшло.
Вони обнялися, сиділи так, не розмовляючи, довго.
А за вікном почав падати перший сніг. Новий рік наближався. І з ним — нові можливості.
Різдво й Новий рік пройшли тихо, у родинному колі. Діти приїхали — Ольга з Андрієм і маленькою Катею, Микола з Іриною.
Володимир дивився на онуку, що вже починала гукати щось незрозуміле, махати ручками, і серце наповнювалося теплом.
— Вона схожа на тебе, — сказала Марина, обіймаючи чоловіка за талію.
— На Ольгу схожа, — заперечив Володимир.
— А Ольга — на тебе.
Він усміхнувся. Може, і правда.
Під час святкової вечері Володимир і Марина переглянулися. Час. Час розказати дітям.
Але ні. Володимир похитав головою ледь помітно. Не зараз. Зараз — свято. Нехай радіють. Нехай відпочивають.
«Розкажемо пізніше. Коли будеш готовий».
Готовий не тільки розповісти. А й довести.
І Володимир знав, як саме.
Січень і лютий 2027 року пройшли в інтенсивній роботі.
Володимир прийняв рішення. Відновити зір. Повністю. На обох очах. Тепер повинно вийти.
Ліве око майже не бачило сімнадцять років. Це найкращий доказ. Діти знають про травму, знають, що батько бачить тільки світло й темряву, розмиті плями замість об'єктів.
Якщо око почне бачити — вони повірять. Не зможуть не повірити.
Володимир почав з лівого ока. Кожного ранку під час медитації направляв енергію саме туди. Хвилі тепла йшли до голови, а потім — замість того, щоб розсіятися — концентрувалися в лівому оці.
Спочатку нічого не відчувалося. Просто тепло, легке поколювання. Потім за тиждень помітив зміни.
Розмиті плями стали чіткішими. Не чіткими — чіткішими. Ще через тиждень плями прийняли форми: стіл, стілець, двері. Потім з'явилися кольори. Бліді, наче вицвілі, але кольори. Володимир стояв біля вікна, закривши праве око, і дивився.
Небо — блакитне. Дерева — темні, майже чорні на тлі снігу. Сніг — білий, яскравий.
Він бачив. Тиждень за тижнем око відновлювалося. Кольори ставали яскравішими. Контури — чіткішими. А в березні Володимир раптом усвідомив — ліве око бачить не гірше за праве. Може, навіть краще.
Він стояв на кухні, готував борщ, і помітив — може прочитати текст на упаковці спецій. Лівим оком. Без будь-яких зусиль.
Того ж дня він вирішив — час відновити й праве око. Володимир почав спрямовувати енергію в обидва ока одночасно. І це виявилося легше, ніж очікував. Другий потік свідомості, хоча ще й не сформувався повністю, але допомагав добряче. Тіло вже знало, як зцілювати. Механізм напрацьований. Енергія йшла правильно, без зусиль.
Квітень. Володимир помітив — бачить як у молодості. Може, навіть краще. Дрібний текст читається легко. Обличчя людей на вулиці — чіткі навіть здалеку.
Він стояв біля вікна, дивився на світ і не міг повірити. Зір. Повноцінний зір.
Сімнадцять років він жив напівсліпим. Звик. Змирився. Навчився компенсувати.
А тепер — бачив.
— Любо, — покликав він Марину. — Подивись.
Вона підійшла, і Володимир закрив праве око долонею. Й прочитав номер автівки, що проїжджала за вікном.
Марина його обійняла, сльози виступили на очах. Звісно, вона бачила зміни, але такий доказ... «Любий, в тебе вийшло, все вийшло».
Так, вийшло, прийшов час усе розповісти дітям.
«Знаєш, Володю, а давай запросимо дітей на травневі свята, і от там... а там замутимо інтригу».
Боже! Як же мені пощастило з тобою, моя інтригантка.