Розділ 6

Розділ 6
Січень 2025 року почався з розмови, якої Володимир боявся.
Вони сиділи на кухні — Марина за столом, Володимир навпроти. За вікном падав сніг, тихо, неспішно. У чайнику закипала вода. Звичайний зимовий ранок. Тільки в душі Володимира клубочилося щось важке.
— Любо, — почав він. — Я маю тобі розповісти. Про те, що сталося з путіним.
Марина кивнула, чекаючи.
Володимир розповів. Про психіатричні лікарні. Про людей, що повністю вважали себе путіним. Про те, що вони померли всі одночасно. Щонайменше десятеро по всьому світу.
— Вони не були винні, — сказав він тихо. — Не вбивали. Не посилали вбивати. Просто хворі люди. А я... я їх убив. Разом із ним.
Марина мовчала, дивилася на нього.
— Я знаю, що можу виправдати себе, — продовжив Володимир. — Кажу собі: нормальна людина не уявить себе тим покидьком. Як єврей, що пережив концтабір, не уявить себе гітлером. Але... — Він потер обличчя долонями. — Але це лише виправдання. Правда в тому, що я вбив безневинних. І мені з цим жити.
Тиша. Тільки шум чайника на плиті.
— Я більше не буду займатися прокльонами, — твердо сказав Володимир. — Не можу. Не хочу. Розумію, що ворогів багато, але... ціна занадто висока.
Марина підвелася, підійшла, обійняла його за плечі.
— Вова, — сказала вона тихо. — Уяви ситуацію. Їде по дорозі водій. Не порушує правил. Робить усе як завжди. І раптом — навіть не на переході, просто посеред вулиці — якийсь п'яний недоумок, що йшов тротуаром, різко змінює напрямок і вибігає на дорогу. Прямо під колеса. Що йому привиділося — невідомо. Але факт: він гине.
Володимир дивився на неї, слухав.
— Чи вбив водій того п'яницю? — продовжила Марина. — Ну звісно, так. А чи дійсно водій винен? У чому він винен? Він не порушував правил. Не перевищував швидкість. Навіть встиг зреагувати, намагався уникнути трагедії. Але просто не вистачило часу. Зупинити машину миттєво неможливо.
Вона присіла поруч, взяла його за руку.
— Чи буде відчувати провину водій? Скоріше за все, так. Чи дійсно він винен? Ні. — Марина дивилася йому просто в очі. — Любий, цей приклад близький до того, що сталося з тобою. Ти не знав. Не міг знати. Не міг уникнути. Ти намагався вбити диктатора, що розв'язав війну. А те, що разом з ним померли хворі люди... це трагедія. Але не твоя провина.
Володимир відчував, як з очей котяться сльози.
— Не треба себе звинувачувати занадто, — прошепотіла Марина. — Я тебе люблю. Підтримую. І я справді рада, що ти більше не будеш цим займатися. Бо кожного разу, коли в тебе починався відкат... — Її голос затремтів. — Серце заходилося від болю, дивлячись на тебе. Я боялася, що втрачу. Що ти не прокинешся.
Вони сиділи, обнявшись, мовчали.
За вікном падав сніг. Чайник закипів і вимкнувся. А Володимир відчував, як частина важкого вантажу спадає з душі. Не весь. Провина залишиться назавжди. Але тепер її легше нести. Марина не відвернулася від нього, не звинувачує.
Лютий 2025 року.
Володимир нарешті відновився від важкого відкату після путіна. Півтора місяця минуло, перш ніж він знову зміг нормально медитувати. І тепер вирішив спрямувати медитації на зцілення. Ідея з'явилася давно, прийшов час спробувати.
Сів у крісло. Увімкнув звуки океану. Почав дихати. Глибоко. Рівно.
Хвилі тепла пішли, як завжди. Пальці ніг. Стопи. Щиколотки. Вгору по тілу. До маківки.
Володимир спробував зупинити хвилю на рівні лівого ока. Того, що майже не бачило з 2010 року. Направити енергію саме на нього.
«Зупинися тут. Залишся тут. Зціли».
Але хвиля не слухалася. Йшла далі, по звичному шляху, до маківки й розсіювалася. Володимир спробував ще раз. І ще. І ще.
Марно.
Добре. Око не виходить. Може, тому що звичка занадто сильна. Хвиля йде цим шляхом роками.
Він вирішив спробувати інакше.
Рука. Ліва рука. Там теж проблеми. Ще з шахти поганенько працювала. Пальці нормально не слухалися, сила менша. Спробую з нею.
Почав знову. Хвилі тепла. Але цього разу, коли вони досягали плечей, Володимир намагався направити їх не вгору, а вбік. У ліву руку.
І... щось вийшло.
Не одразу. Не з першого разу. Але десь із п'ятої спроби хвиля пішла не вище, а в ліве плече. Потім у лікоть. У долоню.
Володимир відчував тепло. Справжнє, реальне тепло в лівій руці. Воно розливалося по долоні, пальцях. Усередині ніби печіння з'являлося.
Але як тільки він переставав наганяти нові хвилі, енергія швидко розсіювалася. Зникала. Добре. Це успіх. Я зміг направити енергію. Згодом, можливо, навчуся накопичувати її там. А поки... поки що тільки перенаправити.
Володимир усміхнувся. Завжди хочеться більшого. Але треба радіти й малому. Це справді успіх.
Лютий, березень, квітень пролетіли в потоці новин.
Володимир сидів перед телевізором, гортав канали, читав інтернет. І з кожним днем розумів — росія як держава перестає існувати. Спочатку новини були обережними. «Можливі проблеми з владою», «Невизначеність у кремлі», «Чутки про боротьбу угруповань».
Потім відвертішими. «Розкол у владі», «Регіони не визнають московських призначенців», «Бандитизм на вулицях великих міст».
Володимир дивився, як на екрані показували кадри з міст росії. Стрілянина посеред дня. Спалені автівки. Барикади на вулицях. Люди тікають, ховаються в під'їздах.
— Дев'яності, — пробурмотів він. — Тільки в сто разів гірше.
У центрі влади ніхто не міг домовитися. Немає наступника, якого б визнали всі. Кожен тягнув кермо на себе. Генерали, олігархи, регіональні керівники — усі хотіли шматок влади. І не збиралися ділитися. На російське військо, що воювало в Україні, перестали виділяти гроші. Снаряди, пальне, їжа — усе постачання почало давати збої.
А більшість російських солдатів ішла вбивати саме за гроші. Коли грошей не стало — почався масовий розброд.
Володимир читав повідомлення з окупованих територій. Російські солдати тікали. Зі зброєю. Іноді цілими підрозділами. Хтось намагався прорватися додому, в росію. Хтось ховався в селах, грабував, тероризував місцевих. Хтось просто кидав зброю й здавався ЗСУ.
Бандитизм розквітнув спочатку на окупованих територіях. Потім розповзся по самій росії.
— Любо, дивись, — покликав Володимир дружину.
На екрані — репортаж із якогось російського міста. Володимир не встиг почути назви. Вулиці порожні. Вікна забиті дошками. На розі — спалена автівка. Біля неї — тіла. «Місцевий „барон“ оголосив себе єдиною владою в місті, — говорив диктор. — Поліція розбіглася. Ті, хто не підкорився, були розстріляні».
Марина побіліла.
— Боже, — прошепотіла вона. — Як вони дожилися...
— Самі себе довели, — відповів Володимир. — Роками обирали це. Підтримували. От і маємо.
Він вимкнув телевізор.
— Досить. Не хочу більше дивитися на це болото. Це вже історія. Вони самі себе знищують.
Марина кивнула.
— А що з нашими хлопцями? З фронту новини є?
— Є. — Володимир усміхнувся. — Добрі. ЗСУ займає покинуті позиції. Без бою. Просто входять туди, де вчора ще були російські війська. Ті втекли вночі. Залишили все — техніку, боєприпаси, навіть їжу.
— Слава Богу, — Марина перехрестилася.
— Командування мудро вчинило, — продовжив Володимир. — Не веде наступальні операції. Просто займає те, що росіяни покинули. Навіщо ризикувати життям солдатів, коли ворог сам тікає?
Він подивився на календар.
— У суботу їдемо на фронт. З нашими. Новий борщ, вареники, випічка.
Марина кивнула.
— Уже готую. Микола теж обіцяв приїхати, допоможе.
Їхня волонтерська компанія регулярно їздила на фронт. Возили їжу, речі, все, що потрібно. Володимир теж їздив. Не за кермом, звісно — око не дозволяло. Але завантажити автівку, розвантажити, привітати хлопців, обійняти — це він міг. І кожного разу повертався з відчуттям, що робить щось важливе. Може, не таке масштабне, як раніше з прокльонами. Але справжнє. Потрібне. Правильне.
Літо 2025 року принесло перші офіційні розколи на росії.
Ічкерія проголосила незалежність. Слідом — Дагестан. Потім прикордонні території — Південно-Руська республіка. Регіони під впливом Китаю. Далекий Схід.
Кожного місяця по декілька регіонів відколювалися, проголошували незалежність або приєднувалися до сусідів.
Володимир дедалі менше дивився ці новини. Розумів — це агонія. Довга, кривава, але неминуча.
Натомість із радістю дивився інші новини.
ЗСУ повертала українську землю. Село за селом. Місто за містом. Повільно, обережно, перевіряючи кожен метр на міни, але неухильно.
До кінця 2025 року всі окуповані з 2022 року території повернулися під контроль України.
Повністю. Без жодного винятку.
Володимир стояв перед телевізором, дивився на карту — тепер без червоних плям на Півночі, Півдні, Сході, — і не міг повірити.
— Любо, — покликав він тихо.
Марина підійшла, обійняла його за талію.
— Ми перемогли, — прошепотіла вона.
— Майже, — відповів Володимир. — Ще Крим. Ще Донбас. Там складніше. Роками промивали мізки пропагандою. Треба буде відновлювати не тільки будинки, а й довіру.
— Але ми впораємося.
— Впораємося, — погодився він.
Наприкінці 2025 року Володимир сидів у кріслі, розмовляв із Мариною.
— Знаєш, — сказав він задумливо, — я радий, що більше не займаюся прокльонами.
Марина кивнула.
— Кожен раз, крім відкату по тілу, я відчував інший, — продовжив Володимир. — Небажання. Відразу. Наче щось усередині кричало: «Не роби!» Я припускаю, що відкати були такі важкі саме тому. Бо робив це, переступаючи через себе. Примушуючи.
Він подивився на свою ліву руку, стиснув кулак, розтиснув.
— А інша річ — зцілення. Від нього тільки радість. Легкість. Наче я нарешті роблю те, для чого призначений. — Володимир усміхнувся. — І якщо колись, я дуже на це сподіваюся, вийде зцілювати інших... синові допомогти, зятю, всім тим хлопцям, що поклали здоров'я... — Він не закінчив, але очі засяяли.
— Вийде, — твердо сказала Марина. — Я впевнена.
Після нового року до батьків приїхали Ольга з Андрієм.
Володимир одразу помітив — донька сяє. Усміхається якось по-особливому. Андрій теж щасливий, хоч і намагається триматися серйозно.
— Ну, — сказала Марина, коли сіли за стіл. — Розповідайте.
Ольга переглянулася з Андрієм. Той кивнув.
— Мамо, тату, — Ольга взяла Андрія за руку. — Влітку ви станете бабою й дідом.
Тиша. Потім Марина кинулася обіймати доньку. Володимир сидів, не довіряючи голосу.
— Вітаю, — нарешті вимовив він хрипло. — Щиро вітаю.
— Звільняють, — додала Ольга. — Демобілізація. Бойові дії завершилися. Ми обидва відслужили понад рік. Відпускають.
— Будемо жити в Дніпрі, — розповідав Андрій. — Ользі запропонували місце в лікарні. Знайомі по війську допомогли. А я автомеханік. До війни, та й у війську возився із залізяками. Впораємося.
— Допоможемо, — сказала Марина. — Звісно, допоможемо.
А на початку лютого 2026 року вони одружилися.
Невеличке свято, без розкоші. Гостей небагато, три десятки. Сім'я, друзі, побратими з війська.
Ольга в білій сукні сяяла. Андрій дивився на неї так, наче не вірив власному щастю.
Володимир сидів за столом, дивився на доньку. Серце розривалося від гордості.
Микола сидів поруч. Розповідав про роботу.
— Виробництво розширюємо, тату. Дронів для війська вже не так багато треба, але на Заході оцінили. Замовлень за кордон — купа. Роботи багато. — Він усміхнувся. — Фінансово добре. Навіть збираю на квартиру.
— Молодець, синку, — Володимир поклав руку на його плече.
Але бачив — Миколаю важко. Щось не так.
— Як у вас з Іриною? — тихо спитав він.
Поруч із Миколою стояв порожній стілець — дівчина відійшла, мабуть, до вбиральні.
Микола важко зітхнув.
— Не знаю, тату. Вона... вона хороша. Розумна. Добра. Але я... — Він потер обличчя. — Я не той, що був. Зір упав. Слух теж. Здоров'я далеке від ідеального. Вона просто мене жаліє. Я це відчуваю.
Володимир подивився на сина.
— Ти дурень, — сказав він м'яко, але твердо. — Якщо дівчина з тобою, значить, їй ти потрібен. Не жалість її тримає. А почуття. Дай їй шанс. Дай собі шанс. Все ще налагодиться, побачиш.
Микола кивнув, не довіряючи голосу.
Володимир обвів поглядом гостей. Молоді хлопці й дівчата. Більшість — із війська.
Око вихоплювало деталі. Ось у того хлопця біля вікна — протез замість правої руки. Дівчина навпроти підволокує ліву ногу. Он біля столу молодий хлопець — поруч стоїть палиця, на яку він спирається при ходьбі.
Володимир відчував, як щось стискає горло. Вони поклали здоров'я, захищаючи країну. Молоді, повні сил, а тепер... Він подивився на свою ліву руку. Ту, що тепер працювала майже так само добре, як права.
«Я маю навчитися зцілювати. Не тільки себе. Їх. Усіх, хто постраждав. Це має вийти. Обов'язково має».
Весна вступила у свої права. Володимир стояв на кухні, готував вечерю. Різав овочі, перекладав у каструлю.
Раптом ніж випав із правої руки.
Він підхопив лівою — і завмер.
Що? Ліва рука слухалася. Чітко. Без затримки. Без того дивного відчуття «чужої» руки.
Володимир стиснув кулак. Розтиснув. Взяв ніж, порізав ще кілька овочів.
Ліва працювала не гірше за праву.
Спрацювало!
Місяці медитацій. Місяці спрямування енергії в ліву руку. Поступово, крок за кроком, результат накопичувався. Він не помічав щодня — зміни були занадто повільними. Але зараз, порівняно з початком...
Рука, що поганенько працювала ще з часів шахти, коли важкі навантаження й постійні травми зробили свою справу, — тепер відновилася.
— Любо! — покликав він. — Марино, ходи!
Вона вибігла, перелякана.
— Що?
Володимир підняв ліву руку, показав. Стиснув кулак, розтиснув. Пальці слухалися ідеально.
— Спрацювало, — прошепотів він. — Я... я відновив руку.
Марина підійшла, взяла його долоню, стиснула.
— Я знала, — сказала вона. — Знала, що у тебе вийде.
Того ж вечора вони сиділи на дивані. Володимир тримав Марину за руку.
— Спробуй, — сказав він.
— Що?
— Медитації. Хвилі тепла. Енергію. — Він стиснув її пальці. — Спробуй повторити те, що роблю я. Може, у тебе теж вийде.
Марина завагалася.
— Вова, це ж ти особливий. У тебе здібності. А в мене...
— Спробуй просто. — Він усміхнувся. — Що ти втратиш?
Наступного дня Марина сіла в крісло. Володимир стояв поруч, пояснював. Дихання. Концентрація. Хвилі тепла.
Вона намагалася. П'ятнадцять хвилин. Двадцять.
Нічого.
Марина розплющила очі, засміялася.
— Ну от. Казала ж.
— Не все одразу, — заспокоїв Володимир. — Любо, я багато років на це витратив. Роки спроб, невдач. А тепер доріжка проторена. Я знаю, як і що робити. З моєю допомогою ти опануєш це набагато швидше. Тижні, може, декілька місяців.
Він присів на підлокітник, поцілував її в скроню.
— Я вірю в тебе. Спробуй ще.
Марина подивилася на нього, усміхнулася.
— Добре. Спробую.
Володимир із Мариною приїхали одразу, як Андрій зателефонував.
— Народжує!
Вони сиділи в коридорі пологового, чекали. Володимир не міг всидіти. Ходив, заглядав у вікно, знову сідав.
Нарешті двері відчинилися.
— Можна.
Ольга лежала на ліжку, бліда, втомлена, щаслива. А в колисці — маленька, зморщена, з копичкою темного волосся.
— Катерина, — тихо сказала Ольга. — Катя.
Володимир обережно взяв онуку на руки. Маленька, тепла, жива.
І несподівано почав тихенько співати:
«Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе...»
Ольга усміхнулася.
— О, я пам'ятаю цю колискову.
Марина засміялася.
— Звісно. Тато і тобі, і Миколаю співав. Це вже родинна традиція.
— Саме так, — підтвердив Володимир, не відриваючи погляду від Каті. — Я вам співав. Зараз Каті. А раніше мій батько мені. А йому — його мати.
Ольга зацікавилася.
— Розкажи про це більше, тату. Про прабабу.
Володимир завагався.
— Це... один із небагатьох спогадів мого батька про свою матір. Сумна історія. — Він торкнувся щічки Каті пальцем. — Не хочу псувати момент. Якось іншим разом.
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Вони сиділи в палаті, дивилися на маленьку Катерину. За вікном світило сонце. Війна практично закінчилася. Країна відновлювалася.
Народжувалося нове життя.
І Володимир Січовий тримав на руках онуку, співав їй колискову прабаби і вірив — попереду тільки світле майбутнє.
Для неї. Для всіх.