Розділ 5

Розділ 5
Наступного ранку Володимир ледь дочекався новин. Увімкнув планшет, гортав канали, шукав в інтернеті. Серце калатало — а раптом не спрацювало? Раптом той покидьок живий?
І нарешті знайшов.
«Російський пропагандист соловйов помер від інфаркту». Так-то на російських каналах слова були інші, але смисл незмінний: соловйов здох.
Володимир перечитав заголовок тричі. Потім прочитав статтю. Усю, до останнього слова. Помер увечері під час ефіру. Серцевий напад. Лікарі намагалися реанімувати, але марно. Смерть настала миттєво.
Володимир відклав планшет, сперся спиною об подушки. Дихав важко, наче після забігу.
Спрацювало.
Він убив людину. Хай нелюдь, але... Знову. На відстані. Через екран.
І найголовніше — не відчував жодних докорів сумління. Тільки задоволення.
Одним покидьком менше.
Марина зайшла до кімнати, сіла на край ліжка.
— Бачив?
— Так.
— Як ти?
Володимир подивився на неї.
— Погано. Відкат важкий. Але... я зробив правильно. Той виродок заслужив.
Марина кивнула. Взяла його за руку.
— Відпочивай. Треба відновитися.
Відновлення тривало довго.
Перший місяць Володимир навіть не міг нормально медитувати. Сідав у крісло, намагався налаштуватися — але нічого не виходило. Внутрішній стан не дозволяв. Організм був виснажений, спустошений, наче вичавлений до краплі, просто збоїв.
Слабкість. Запаморочення. Головні болі. Зір на правому оці знову почав підводити — розмитість, плями перед очима. Як після гелікоптера, навіть гірше.
Тільки через місяць вдалося вперше впіймати той стан. Хвилі тепла. Легкість. Енергія.
І з того моменту одужання пішло швидше. Але все одно ще пару тижнів пішло на відновлення. Півтора місяця загалом. Найдовший відкат з усіх.
Володимир лежав, думав, аналізував.
Людина — набагато важча ціль, ніж птах. Відкат у десятки разів сильніший, принаймні за відчуттями. І відновлення відповідне.
Але я зміг. Значить, зможу й далі.
Коли нарешті відчув себе краще, Володимир вирішив спробувати головну ціль.
путін, чи як його звуть у багатьох країнах — хуйло.
Сів у крісло. Увімкнув телевізор. Знайшов чергову програму з тією потворою.
Налаштувався. Дихання. Концентрація. Ненависть.
Здохни.
Штовхнув.
І... нічого.
Немає відгуку. Немає відкату. Взагалі нічого.
Наче прокляття просто сосковзнуло, не зачепившись.
Володимир спробував ще раз. І ще. І ще.
День у день. Тиждень за тижнем.
Невдачі.
Таке відчуття, що здібність не може зачепитися за ціль. Наче той покидьок захищений чимось. Або... або щось інше. Володимир не розумів. Проте факт залишався фактом — на путіна прокляття не діяло.
Добре. Якщо не він — то інші.
Ворогів було багато. Володимир склав список. Методично, холоднокровно. Пропагандистів більше не чіпав — сил на всіх не вистачало, та й нехай живуть і бояться. Один соловйов — достатнє попередження.
Натомість узявся за інших. кадиров. Той, хто посилав своїх найманців катувати й убивати українців. Той, хто зрадив власний народ. Той, хто відкинув як непотріб вбивство росіянами майже третини чеченців. Дітей, жінок, батьків та братів. Той, чия «армія» залишала за собою криваві сліди.
Володимир чекав, коли кадиров з'явиться в ефірі. Дочекався. Налаштувався. Прокляв. Спротиву майже не було. Відкат був страшний. Півтора, майже два місяці відновлення.
Але новини підтвердили — кадиров здох. Ні, так-то помер, але для Володимира — саме здох. Офіційна причина: гострий тромбоз.
лавров. Міністр закордонних справ росії. Той, хто роками брехав на міжнародній арені, виправдовував геноцид, блокував мирні ініціативи.
Володимир дочекався його виступу в ООН. Налаштувався. Прокляв. Знову важкий відкат. Знову півтора місяця. Але лавров здох, і це головне. Інфаркт під час засідання.
Літо 2023 року принесло й радість, і тривогу.
Ольга закінчила медичний університет. Так-то рік тому, але мінімальна практика... Диплом лікаря. Гордість батьків.
Микола закінчив магістратуру в університеті радіоелектроніки. Спеціаліст із безпілотників, із дронів, із технологій майбутнього. Так-то спеціалізація значно ширша, але саме зараз аспект на цьому.
Вони приїхали додому. Так співпало — одночасно, хоча екзамени усюди приблизно йдуть в той самий час, тож не дивно. Сиділи за столом усією родиною. Як раніше. Володимир дивився на дорослих дітей і не міг повірити — коли вони встигли вирости?
Ольга перша сказала:
— Тату, мамо. Я йду у військо. Добровольцем. Медиком.
Серце Володимира стиснулося.
— Донько...
— Я маю йти, — сказала вона твердо. — Хлопці там гинуть, бо недостає лікарів. Я можу допомогти. Зобов'язана.
Микола кивнув.
— Я теж. Уже домовився з бригадою БПЛА. Беруть спеціалістом із технічного обслуговування.
Марина побіліла. Володимир відчував, як у горлі стає ком.
— Діти, — прошепотіла Марина. — Ви ж...
— Мамо, — Ольга взяла її за руку. — Ми дорослі. Це наше рішення. Наша країна. Наша війна.
Володимир дивився на сина, на доньку. І розумів — не зупинити. Не має права. Вони виросли. Вони мають право обирати.
— Миколо, — сказав він хрипло. — Візьми автівку.
— Тату, вона ж ваша...
— Візьми. Можливо, колись вона врятує тобі життя. Або твоїм побратимам.
Микола кивнув, не довіряючи голосу.
Того вечора Марина тихо плакала в ліжку. Володимир обіймав її і сам відчував, як сльози котяться по щоках.
Діти йдуть на війну.
А вони можуть тільки чекати. І молитися.
Володимир продовжував полювання на ворогів.
З кожним разом ставало простіше. Відкат зменшувався. Якщо спочатку треба було півтора місяця на відновлення, то тепер — місяць. Потім три тижні. Потім два.
Здібності в медитації теж зростали. Хвилі тепла приходили швидше, легше. Володимир відчував, як енергія наповнює тіло, як зникають болі, втома.
Він ставав сильнішим.
Так пройшов 2023-й. Почався 2024-й.
Діти служили. Ольга — десь на Донеччині, у польовому госпіталі. Микола — у бригаді БПЛА, теж Схід.
Дзвонили, коли могли. Запевняли, що все гаразд.
Але Володимир чув у їхніх голосах втому. Страх. Біль.
І нічого не міг зробити. Тільки продовжувати своє полювання. Убивати ворогів. Сподіватися, що це допоможе.
Весна 2024 року вдарила страшною новиною.
Микола в госпіталі. Поранений.
Володимир із Мариною кинулися до Дніпра, куди його перевели після стабілізації.
Син лежав на ліжку, обмотаний бинтами. Ліва рука в гіпсі. Обличчя в синцях.
— Тату, — усміхнувся він слабо. — Автівка врятувала. Ти був правий.
Володимир сів поруч, узяв за здорову руку.
— Що сталося?
— Тікали від ворожого БТР. Вже майже в безпечній зоні. Наїхали на міну. — Микола закашлявся. — Всі вижили. Завдяки машині. Якби пішки були...
— Поранення?
— Переломи. Ребра, рука. Забиття внутрішніх органів. Осколки витягли. Сильний струс. — Він замовк, потім додав тихо: — Зір і слух впали. Лікарі кажуть, частково відновиться, але не повністю.
Марина заплакала. Володимир стискав зуби, щоб не приєднатися.
— Звільняють, — сказав Микола. — За станом здоров'я. Більше не візьмуть.
Він намагався говорити байдуже, але Володимир чув біль у його голосі. Син хотів служити. Захищати. А тепер...
— Ти зробив своє, — сказав Володимир твердо. — Більше, ніж багато хто. Пишаюся тобою, синку.
Микола кивнув, відвернувся.
Влітку, після реабілітації, Микола влаштувався на підприємство в Дніпрі. Вони виготовляли начинку для БПЛА — електроніку, системи керування, все те, у чому він розумівся.
— Хоча б так допомагатиму, — сказав він батькам.
Володимир дивився на сина — худого, зі шрамами, з очима, у яких застигло щось старе, недитяче, — і відчував гордість і біль одночасно. Війна забирає молодість. Навіть у тих, хто виживає.
А от Ольга приємно здивувала батьків.
Приїхала у відпустку не сама. З хлопцем.
— Мамо, тату, — сказала вона, трохи ніяковіючи. — Це Андрій.
Високий, худий, із короткою стрижкою. Шрам на щоці. Руки в мозолях. Очі — добрі, але втомлені.
— Дуже приємно, — Андрій потиснув руку Володимиру.
За вечерею розповіли.
Андрій — із Маріуполя. Утік зі смертю навздогонки, коли місто штурмували. Пішов добровольцем. Воював.
Поранили важко. Привезли до польового госпіталю, де служила Ольга.
— Основний хірург робив іншу операцію, — розповідала донька тихо. — Складну, не міг кинути. А Андрій помирав. Довелося робити мені. Я ж тільки після універа, досвіду майже немає...
— Але вона врятувала, — Андрій дивився на неї так, що все було зрозуміло без слів.
— Це був перший раз, — продовжила Ольга. — Потім... поки він одужував, ми... — Вона засоромилася.
— Закохалися, — всміхнувся Андрій.
— А потім польовий госпіталь розбомбили, — Андрій повернувся до розповіді. — Ваша донька кинулася розбирати завали, саме вона знайшла мене. Якоюсь залізякою припідняла плиту, як подужала?.. Я зміг вилізти, врятувала мене... вдруге.
Марина витирала сльози. Володимир сидів мовчки, дивився на доньку і того хлопця, що сидів поруч.
— Повертаєшся до війська? — спитав він Андрія.
— Так. Через тиждень.
— А ти? — Володимир подивився на Ольгу.
— Я теж. Ми служимо в одній бригаді тепер. — Вона взяла Андрія за руку. — Так спокійніше. Знаю, що він поруч.
Володимир кивнув. Розумів.
Війна не тільки забирає. Іноді вона дає. Любов серед пекла. Надію серед відчаю.
Полювання продовжувалося. Володимир проклинав ворогів. Один за одним. Повільно, методично, невпинно.
Відкати ставали все меншими. Якщо спочатку — півтора-два місяці, іноді більше, то тепер — два тижні.
Час між сеансами скорочувався. Раніше треба було чекати місяць-два між прокляттями. Тепер — два-три тижні.
Володимир відчував, як росте його сила. Як тіло адаптується. Як здібності стають частиною нього.
А в новинах із росії — тиха паніка.
Ніхто офіційно не говорив, але пошепки, на форумах, у закритих каналах — обговорювали. Чому стільки смертей серед відомих людей? Чому всі від «природних» причин? Чому саме ці люди?
Більшість вважали, що то йде від путіна та спецслужб. Мовляв, прибирають незадоволених і конкурентів.
Володимир читав ці обговорення і криво усміхався. Нехай думають що завгодно. Головне — результат.
Але сам путін, чи таки правильно путлер, чи може хуйло?..
Він намагався знову й знову. Але прокляття не зачіплялося. Сковзувало.
Чому? Що не так?
Так минув 2024-й. Ну майже минув.
За два роки Володимир прокляв чотирнадцятеро. Начебто небагато, але кого? Всі відомі, всі на слуху!
Серед них були політики. Військові злочинці. Навіть колаборанти з окупованих територій України — ті, хто зрадив свій народ, допомагав ворогу.
З часом з'ясувалося, що прямий ефір не обов'язково, достатньо запису, головне — сконцентруватися на покидьку. Кожне прокляття коштувало важкого відкату. Але з кожним разом ставало трохи легше. Організм адаптувався. Відкати ставали менш тривалими. Час між сеансами скорочувався.
Володимир відчував прогрес. Повільний, але неухильний.
І всі вони помирали від «природних» причин. Інфаркт. Інсульт. Тромбоз. Аневризма.
Володимир не розумів. Але продовжував пробувати.
24 грудня 2024 року.
Володимир сидів у кріслі. Телевізор увімкнено — чергова програма з тією потворою. Звук із колонок — звуки війни, плачу, відчаю.
Він намагався вже не пам'ятав який раз. Але щось підказувало — сьогодні інакше. Відчуття. Інтуїція.
Заплющив очі. Дихання. Концентрація.
Ненависть наростала. Повільно, як лава. Заповнювала все.
«Здохни. Нарешті здохни, покидьку».
Володимир штовхнув. Усією силою. Усією ненавистю.
І раптом —
Відгук.
Вперше за всі ці місяці. Прокляття зачепилося. Полетіло. Вдарило.
І відкат накрив такої сили, якої не було ніколи.
Голова вибухнула болем. Світ перевернувся. Володимир відчув, як тіло напружується, немов у судомах. Темрява. Він прийшов до тями від холодної вологої тканини на чолі.
Марина сиділа поруч, притискала мокрий рушник до його обличчя. Очі червоні від сліз.
— Вова, — прошепотіла вона. — Боже, ти мене налякав. Я думала...
Володимир спробував сісти. Голова крутилася. В роті — металевий присмак. Футболка мокра від крові.
— Що... скільки я...
— Хвилин п'ять. Може більше. Я намагалася привести тебе до тями. — Марина дивилася на нього, потім на телевізор.
Володимир повернув голову.
На екрані — путін. Живий. Усміхається. Щось говорить.
— Він... — Володимир не розумів. — Але відкат... такого ще не було...
Марина дивилася то на екран, то на чоловіка.
— Може, не спрацювало? — прошепотіла вона. — Або... чи може це запис? Двійник?
Володимир не знав. Але відкат був реальний. Найсильніший з усіх. Це щось означало.
Наступного дня новин про смерть не було.
Через три дні — теж.
Володимир лежав, відновлювався, і не розумів. Що сталося? Чому той покидьок живий?
29 грудня в новинах промайнула інформація.
«путін захворів. Стан важкий».
Серце Володимира підскочило.
31 грудня — нова новина.
«Лікарі виявилися безсилі. путін при смерті».
Володимир дивився на екран, і в голові складалася картина.
— Любо, — покликав він Марину. — Дивись.
Вони сиділи разом, обговорювали.
— Він помер, — сказав Володимир. — Одразу, 24-го. Відкат не бреше. Такого не буває просто так.
— То чому новини тільки зараз?
— Бо в кремлі вирішували, що робити. Заявити про смерть? Чи використовувати двійника? — Володимир потер обличчя. — Та передача 24-го... може, запис. А може, двійник.
Марина кивнула.
— Логічно. Але як ти дізнаєшся напевно?
— Не знаю, — зізнався Володимир.
Через кілька днів, коли стан трохи покращився, Володимир лежав, гортав інтернет на планшеті.
І раптом натрапив на дивну новину.
«У психіатричній лікарні в Німеччині одночасно померли двоє пацієнтів. Обидва повністю вважали себе президентом росії».
Володимир завмер.
Перечитав. Ще раз.
Дата: 24 грудня.
Він почав шукати далі. Використовував штучний інтелект для пошуку схожих випадків.
І знайшов.
По всьому світу 24 грудня у психіатричних закладах померли щонайменше десять людей.
Офіційно ніде не вказувалося, чи вважали вони себе путіним. Але статистика не брехала. Занадто багато збігів.
Володимир відклав планшет, дивився в стелю.
Боже.
Його прокляття накладається не на конкретну людину. А на того, хто справді себе вважає цією людиною. Хто повністю себе самоідентифікує з нею.
Двійники — хоча то актори, тож навряд чи. Психічнохворі. Сам путін — якщо він справді вважав себе тим, ким прикидався, а може і не прикидався.
Це... це набагато складніше, ніж я думав.
Прокляття має якийсь пошуковий механізм. Самонаведення. Воно знаходить усіх, хто вважає себе ціллю. І вбиває всіх одночасно.
От чому на путіна не діяло раніше. Свідомість «розмазана» між багатьма. Потрібна була величезна сила, щоб дістати всіх одразу.
А ще Володимир зрозумів інше. Вбиває не сам імпульс. Імпульс — це команда. Вона знаходить підсвідомість цілі й дає їй наказ на смерть. А вже підсвідомість діє далі. Обирає спосіб. У кого слабке серце — інфаркт. У кого тромби — інсульт. У кого аневризма — розрив.
Тому всі помирали від різних причин.
Володимир лежав, дивився в стелю, і в голові роїлися думки.
Чи вважав себе винним у смертях тих людей?
Однозначно так.
Психічнохворі не вбивали. Не посилали вбивати інших. Технічно — невинні.
Але вони уявляли себе путіним. І це зайшло настільки далеко, що їхня підсвідомість повірила.
Володимир думав про це. Намагався знайти виправдання. Чи став би єврей, що пережив нацистський концтабір, хоча б на мить уявляти себе гітлером?
Відповідь очевидна. Ніколи.
А уявляти себе путіним не краще.
Але Володимир добре розумів — це просто виправдання для себе. Спроба полегшити провину.
Він винен. І йому з цим жити. Ті люди були хворі. Не злочинці. Просто хворі.
А він їх убив.
Чи вважав, що вчинив неправильно?
Ні.
Він шкодував про їхню смерть. Справді шкодував. Але розумів необхідність. путін мав здохнути. Інакше війна триватиме ще роками. Гинутимуть тисячі.
Заради порятунку тисяч довелося пожертвувати десятками. Тим паче він такого не очікував, хоча знов виправдання.
Жахлива математика. Але інакшої не було.
Я винен. Я шкодую. Але я зробив те, що треба було зробити.
І саме ця провина, це розуміння власної вини, цей жаль — все це привело Володимира до рішення.
Більше він не використовуватиме прокляття. Принаймні не найближчим часом. Скоріше — ніколи. Він не впевнений, що зможе. Що має право.
Убивати ворогів — одне. Вони винні, заслужили.
Але разом із ними гинуть невинні... Ні. Він не може більше.
Володимир заплющив очі, відчуваючи, як сльози котяться по щоках.
Я винен. Я завжди буду винен. Цього не повинно було статися. І мені з цим жити.
Але я зробив те, що мав зробити.
І тепер — досить.
За вікном падав сніг. Новий рік наближався. Війна тривала.
А Володимир Січовий лежав у ліжку, обіймаючи дружину, і знав — його особисте полювання закінчилося. Принаймні таке.
Назавжди.